Громадське радіо

— Дуже багато людей говорять про те, що оскільки країна перебуває у стані збройного конфлікту, агресії РФ, має анексовані та окуповані території, треба поступатися свободою, щоб почуватися у безпеці. Натомість, коли ми бачимо опитування 2018 і 2017 років щодо того, що українці думають і знають про права людини, ми бачимо, що свободу як цінність українці та українки ставлять на перше місце.

— Необхідність захисту національної безпеки в тих умовах, в яких зараз перебуває Україна, є очевидною. Зрозуміло, що в таких умовах певні права і свободи людей можуть обмежуватися. Але питання, про яке варто говорити, про яке говоримо ми, це межі, тобто до якої межі в такі права і свободи можна втручатися державі. Коли ми говоримо про безпеку і свободу, що потрібно вибирати, то є дуже прекрасний вислів: якщо ми між цими двома категоріями обираємо безпеку, в результаті ми не отримаємо ні першого, ні другого. На сьогодні ми повинні розуміти, що безпека потрібна не лише від зовнішнього ворога, але й від внутрішнього, тобто від надзвичайного і надмірного втручання держави в наші права і свободи. В даному випадку це той конфлікт, який існує, який є очевидним, який потрібно обговорювати в контексті того, як знайти правильний баланс.

В рамках співпраці з Платформою прав людини ми проаналізували близько 30 законопроектів, які реєструвалися в період з 2014 року, коли була обрана нова Верховна Рада, і до кінця минулого року. Якщо брати до уваги, що всього в Раді було зареєстровано понад 12 тисяч законопроектів, то 30 законопроектів це небагато, але якщо розбити на кожен рік, то фактично за 4 роки кожного року ми мали 7 — 8 законопроектів, які так чи інакше хотіли обмежувати наші права і свободи.

Багато з положень законів 16 січня 2014 року, які ми назвали «драконівськими», проти яких виступали, знайшли своє відображення у законопроектах, які реєструвалися новим парламентом.

По суті ми аналізували 4 категорії законопроектів. Перші ті, які були спрямовані на блокування інтернет-ресурсів. Наступна категорія — це законопроекти, які давали надповноваження для правоохоронних органів втручатися в таємницю нашої кореспонденції, електронних комунікацій. Третя категорія — законопроекти про криміналізацію наклепу.

Ми всі чомусь забуваємо, що система захисту прав людини була створена після Другої світової війни внаслідок того, що в обставинах військової агресії права людини порушуються найчастіше, з різних боків.

В даному випадку ми маємо зараз ту ситуацію, коли Росія втручається в наш інформаційний простір з пропагандою, від якої треба захищатися, але з іншого боку, застосовуючи методи, які не відповідають стандартам прав людини, ми ризикуємо перетворитися на Росію. Багато з тих законопроектів, які ми аналізували, містили дуже аналогічні до тих законів, які сьогодні діють в Росії, положення. Це те, що лякає.

Будь-яке обмеження потрібно аналізувати. Чи дійсно воно допомагає боротися з російською пропагандою? Чи не є воно надмірним? Коли ми говоримо про розширення повноважень правоохоронних органів розслідувати можливі випадки посягання на територіальну цілісність України або проголошення якихось гасел, які можуть підтримувати російську пропаганду, тут питання полягає в тому, чи дійсно ці заходи будуть застосовуватися лише до тих, хто дійсно загрожує національним інтересам України, чи, можливо, це буде використовуватися для тиску на тих же журналістів, які здійснюють розслідування, наприклад, про зловживання в оборонній промисловості України.

— Ваші колеги підготували аналітичний звіт стосовно того, на що скаржилися люди, які живуть в Луганській і Донецькій областях, маючи на увазі незаконні дії силовиків. Йшлося, зокрема, про те, що на блокпостах була така практика, коли могли взяти у людини телефон, почати перевіряти e-mail, контакти, просили туди внести якісь цифри та пояснювали це тим, що надалі, якщо у вас вкрадуть телефон, його буде легше віднайти. Як можна це прокоментувати?

— Для будь-яких дій правоохоронців мають бути законні підстави. Органи влади у нас зобов’язані діяти в межах законів, Конституції України. Якщо цими законами не передбачена можливість здійснювати такі дії, вони не мають права цього робити. На сьогодні в силу тих повноважень, які передбачені законами про СБУ, інші правоохоронні органи, про оперативно-розшукову діяльність, контррозвідувальну, таких повноважень в органів влади немає. Є якісь загальні норми, з яких вони можуть виходити, але оскільки тут ідеться про втручання в таємницю кореспонденції особи, такі повноваження мають бути прописані дуже чітко.

— Ви якраз представляли другу групу законопроектів, які стосуються дій правоохоронців, які можуть втручатися в безпеково-інформаційний простір людини. Що з ними не так?

— Найнебезпечніше положення, яке там є, це зобов’язання провайдерів, зокрема постачальників мобільного зв’язку та інтернету, встановлювати спеціальне технічне обладнання, яке дозволить здійснювати глибинний аналіз трафіку. Правоохоронні органи повинні мати можливість віддаленого доступу до таких технічних засобів, тобто їм навіть не доведеться звертатися до цих провайдерів, щоб забрати цю інформацію. Це дуже небезпечний момент. Проконтролювати, чи завжди це здійснюється на підставі закону, неможливо.

Законопроект 2133а, який сьогодні все ще перебуває в парламенті, передбачає, що для таких дій не завжди потрібно отримувати попередню ухвалу слідчого судді або суду. Тобто спочатку правоохоронці можуть взяти ці дані, потім вони можуть звернутися до суду, щоб суд легітимізував цю дію. Якщо суд їм відмовляє, вони, можливо, повинні знищити ці далі, але до цього вони вже можуть проаналізувати цю інформацію. Коли ми говоримо про журналістів, вони зможуть цю інформацію отримати, хоча і не зможуть використати безпосередньо в кримінальному провадженні, але на сьогодні така інформація іноді потрібна не для кримінальних розслідувань, а просто для того, щоб чинити тиск і дізнатися більше про діяльність.

Автор: Лариса Денисенко

Джерело: Громадське радіо