Журналіст, консультант The Communication Reform Group
10:52
Середа, 30 Січня 2019

Говорити, мовчати, говорити знову

Говорити, мовчати, говорити знову

«Новое время»

Варто говорити. Говорити те, що може стати ліками.  І мовчати там, де слова отруйні

Говорити, мовчати, говорити знову – назва поеми Григорія Чубая

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Вона сміється і плаче одночасно. Я не заспокоюю і не розраджую. І взагалі не кажу жодного слова. Іноді всі слова нічого не варті. Слова не допомагають. Як зараз. Вони просто заповнюють тишу.

Із таким же успіхом ми могли б мовчати, але мовчати незручно, тож починаєш нанизувати слова одне на одне, вибудовувати фрази і огортати ними людський біль чи людське горе.

Я мовчу. Вона говорить. Плаче і сміється. І трохи захлинається словами.

Ми майже подруги. Бо у мене таке враження, що ми знайомі з самого дитинства. І я накладаю обриси її життя на своє. Вони майже збігаються, ці обриси. Народилися, вчилися, заміж виходили, дітей народжували – майже синхронно. І книжки ми читали приблизно одні й ті ж самі.

У нас багато спільного. Крім одного – я живу вдома. А вона за кілька сотень кілометрів від свого. Я теж можу поїхати зі свого дому в будь-який момент. Але це буде мій власний вибір. У неї вибору не було. Вона втікала з Донецька, залишивши там не просто будинок і свої речі. Вона там залишила своє життя і ніяк не може від того оговтатися.

Тепер у неї інше життя. Не краще і не гірше. Інше. Кардинально. Різко. Невідворотно.

Ми сидимо в кафе, і вона говорить. Знову і знову розповідає «різні дрібниці», як називає спогади про себе іншу. Це називається – до війни.

До війни у садку вперше вродили груші. Такі, як вона любить. Перший рік врожаю було небагато. Але груші вродили смачні, медові, тверді. Навіть стиглими вони не перетворювалися на кашу. Наступного літа їх мало бути більше. З усіх фруктів вона найбільше любила саме груші. Вирішила, що для своїх друзів організує справжнє свято урожаю – збір груш. Треба лише дочекатися наступного літа.

Але наступного літа вона тікала з міста.

До війни син привів дівчину і сказав, що будуть готуватися до весілля. Вона придумала гарне і стильне весілля на галявині перед домом. Як в американських фільмах. Вони хотіли весілля влітку, щоб було багато квітів і білосніжні шатра над головами.

Але влітку вона тікала зі свого міста.

До війни вони з чоловіком склали маршрут свого відпочинку на час відпустки. Хотіли у Бразилію. Вона не могла пояснити, чому саме туди. У голові роїлися якісь книжкові образи й фестиваль у Ріо-де-Жанейро. А ще Дика Роза з першого серіалу про закордонне життя. Мріялось полетіти у Ріо, одягти білі штани й насолоджуватись інакшістю життя. Але замість Бразилії вона опинилась у маленькому українському містечку. З однією валізою в руках.

Ми навіть іще не починали говорити одне з одним

І залишилась там на шість довгих тижнів, чекаючи на чоловіка.

До війни вона вирішила, що досить працювати. У них є бізнес, вони нагарувалися ще в 90-х, створюючи своє підприємство з нуля. Вона менше тим опікувалась, більше чоловік. Вони так і вирішили, що вона не покине основної роботи, щоб мати гарантований дохід, раптом що. А ризиків було повно. Взяли свого часу великий кредит. Щоб віддавати, заощаджували на всьому. Витягли. Тепер бізнес налагоджено. Можна пожити для себе.

Вона мріяла відкрити невеличку кав’ярню і влаштовувати літературні вечори та виставки картин. І навіть доречне приміщення знайшла. І навіть заавансувала. Ось улітку відремонтує його, оздобить, найме персонал – і буде жити в своє задоволення.

Але влітку вона гарячково рахуватиме готівкові кошти і буде посипати голову попелом, шкодуючи, що віддала купу грошей орендодавцеві і замовила меблі у намріяну кав’ярню.

До війни все було іншим. Зрозумілим і прогнозованим. Родичі, діти, друзі, сусіди, колеги. Завжди поруч. Завжди готові допомогти і розрадити.

А потім вона зрозуміла, що їм немає куди їхати. Всі – родичі, діти, друзі, сусіди, колеги – всі були тут, поряд, у місті, охопленому страхом і бідою.

У першому містечку, невеликому і гарненькому, до неї поставилися дивно. Точніше, до неї ставилися добре до моменту, поки вона не показувала донецьку реєстрацію в паспорті. Після цього всі квартири раптово здавали іншим. Шість тижнів вона прожила у своєї давньої подруги, до якої якраз і втікала з Донецька. Вона чекала на чоловіка, який намагався врятувати майно. Не врятував, якщо чесно. Але добре, що повернувся до неї цілий і неушкоджений.

Звідтоді вона ненавидить це маленьке і охайне містечко. І сама собі пообіцяла ніколи туди не приїжджати.

Потім вони з чоловіком поїхали в інше місто. Там вона була хитріша. Придумала про роботу за контрактом. Паспорт із пропискою показала в останній момент, коли вже підписували угоду про оренду і коли вони заплатили за півроку наперед. Господар поморщився, але квартиру здав. Півроку вони там і прожили.

А потім поїхали в південне місто. Де в першу чергу всіх цікавили гроші, а не прописка в паспорті. Тут їй стало легше. Дихати в першу чергу. Тому що до цього вона вже було вирішила, що видихнути повними грудьми не зможе ніколи.

Вона мені сказала, що хоче розповісти, як жила до війни. Але ж це буде боляче, – спробувала я її налякати. Бо мені не хотілося бути тієї паличкою, якою штрикають у рани, що зажили лише зовні.

«Нехай буде боляче. Але я маю це комусь розповісти, тому що спогади почали мене душити.» Вона прокидається серед ночі, відкриває навстіж вікна і дивиться на зорі. Потім п’є воду і намагається заснути. Або забутися до ранку.

«Знаєш, я думала, що вже нічого не пам’ятаю, – каже вона мені. Але зараз мені щоночі сниться моє місто. І я чую аромат троянд зі свого саду. І груші. От ти будеш сміятися, але мені шкода не будинку, не норкової шуби, мені найбільше шкода, що там мої груші опадають на траву. І я так і не влаштувала свято врожаю і весілля синові…»

Будинок пограбували. Це вона розповідає вже без емоцій. Подруга навідувалась майже рік. Доглядала. Поралась. Доріжки підмітала. Сусіди дивилися трохи скоса, але питань не ставили. Потім подруга поїхала з Донецька. А через деякий час сусідка надіслала їй фото пограбованого будинку і потрощених меблів. Із сусідкою, трохи за неї старшою, вони знайомі з дитинства. Коли все почалося, сусідка принишкла. Про що вона думала, кого підтримувала, не казала. Відводила очі. А потім надіслала фото будинку – розтерзаного і через те чужого, далекого. І попросила вибачення, що не догледіла.

А вона не відповіла сусідці зразу. Щось наче закам’яніло всередині. Згадувала, як перебудовували батьківську хату, як відмовляли собі в усьому. Дивувалась, ну як вони могли все життя собі відмовляти, і вкладати спочатку в бізнес, потім у новий будинок…

Життя минало в тому, що працювали на майбутнє. А майбутнє виявилось іншим. Не тим, про яке мріялось…

Згодом вона напише сусідці. Гіркого листа. Про всі свої образи. Про мовчання. Про невтручання. Про війну. І сусідка їй відповість. Напише, що все розуміє. І напише найголовніші, як виявиться, для неї слова: «Я на тебе чекаю. Ти повернешся. Все має початок і кінець. Я знаю. Я прибрала у твоєму будинку. І вікна затулила, щоб снігом не намело. Не буде так вічно, як є.»

Тепер вони інколи, зрідка, листуються. І вона навчилась читати між рядків. І здаватиметься, що те, про що – мовчок, таки сказано, бо вона – розуміє.

Ми розмовляємо, вона плаче і сміється одночасно. Каже, що вже давно не розмовляла про Донецьк. У південному місті можна легко заховатися від цих розмов. І жити сьогоднішнім днем. І мріяти про інше.

Наприклад, про повернення.

***

Я не знаю, яким буде повернення Донбасу. Я не знаю, чи куплю колись квиток на найближчий рейс інтерсіті до Донецька чи Луганська. Я не знаю, чи тамтешні троянди будуть пахнути так, як раніше. До війни.

Але я знаю, що ми кинули Донбас. Ми святкували перемогу на Майдані, а в той час на донецькому майдані вмирали люди. У буквальному сенсі. І було страшно не лише прийти на майдан. Але й повернутися звідти додому. А вони йшли. І трималися купи. І билися не на життя, а на смерть.

І були інші. Готові цілувати російські танки. Лягати кістьми перед бійцями ЗСУ. Захищати «руській мір» і Путіна від «бендер» і «укропів».

Ці дві паралелі, всупереч геометричним правилам, перетнулись. І заіскрило так, що накрило всю країну. І запалало навкруги. І люди виявились або суперлюдьми, або ніякими. І стало страшно по-тваринному. І життя раптом стало чимось незначним і необов’язковим. Тим, чим можна знехтувати будь-якої миті.

Я особисто втомилась від розмов на тему: що ми повертаємо – людей чи території. Ми програли битву і за людей, і за території. Поки що програли. Але це не означає, що ми не маємо битися далі.

Мені шкода людей із загидженим мозком. А його цілеспрямовано, роками паскудили. Безсовісні політтехнологи розділяли країну і людей – на сорти, на географічні зони, просто на зони. Вигадували страхіття й небилиці. Страх – такий прекрасний мотиватор, такий зручний натхненник гидоти!..

І поки що не існує голки, яка може нас зшити. Заштопати так акуратно, що навіть рубчики від швів не будуть впадати у вічі одразу…

І ще я думаю, що страшний геноцид у Руанді так нічому й не навчив людство. До мільйона людей народності тутсі було винищено в 1994 році. А перед цим у сусідній країні знищували народність гуту. А потім знову тутсі. Були трибунали, великі й довічні вироки суду… Але на африканській землі живуть ті, хто вбивав своїх сусідів. І їхні діти й онуки ходять в одні і ті ж школи. І говорити про це дуже тяжко. І правильні та політкоректні параграфи в африканських підручниках не допомагають…

Ми навіть іще не починали говорити одне з одним. Навіть у комфортних і лояльних до нас самих середовищах. У нас силенна кількість непроговореного, невиговореного, непочутого і незрозумілого. Ми лише вчимося всьому тому, що мали би знати давно і напам’ять.

Розмови завжди знецінювалися в соціумі. Пам’ятаєте всі оці прислів’я про те, що «розмовляти – не мішки носити», «язик без кісток», «молоти язиком» і так далі? Соціум вимагав рішучих дій, а не порожніх слів. Не балачок, а справ. Розмови були. Але не ті, що потрібно. Справді, іноді краще мовчати.

Зрештою замість того, щоб провадити цілющі розмови, ми толерували отруйні слова. І отримали рішучі дії. Ми отримали ненависть. Недовіру. Боротьбу. Війну. І перестали розрізняти опонентів і ворогів. Тому що для нас вони стали схожими. Однаковими.

Чи не час таки почати говорити?

– Я не повернуся, – каже мені вона, майже моя подруга. – Не повернусь, навіть якщо все там буде добре. Не повернусь, навіть якщо там буде ідеально. Я не зможу там дивитися людям в очі. «Там» для мене НЕ ІСНУЄ, розумієш?!

І я – мовчу. П’ю свій охололий чай. Під тягучу і сумну музику в моєму красивому південному місті. Де є мій дім, є і я. І є вона – моя майже подруга. Із зраненого і дуже далекого зараз Донецька. Куди ми всі будемо довго і тяжко повертатися. Довгим і складним шляхом.

Бо іншого, легшого шляху, ми поки що навіть не почали будувати.

Але передусім – варто говорити. Говорити те, що може стати ліками. І мовчати там, де слова отруйні.

«Новое время»
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
182
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop