День

«Минулу ніч я провів у прокуратурі. Давав свідчення про події чотирирічної давнини. Які, я сподіваюся, колись використають не лише в Європейському суді, а й у Гаазькому трибуналі», — написав 7 березня в себе на «Фейсбуці» Андрій Цаплієнко — один із найвідоміших українських журналістів. Зараз він працює спеціальним кореспондентом Телевізійної служби новин телеканалу «1+1». Чотири роки тому Андрій працював на «Інтері» і був у відрядженні в Криму.

«Саме сьомого березня [2014 р.] чужа країна непомітно, немов торф, розпалила полум’я під байдужим і непевним, як болото, півостровом. ...Ми намагалися розповідати про все це. Робили по кілька сюжетів на день. Але наш останній кримський сюжет про захоплення військової частини 2355 так і не вийшов. ...І ось, у день, коли минуло чотири роки, я вирішив розповісти про це все слідчому прокуратури Автономної Республіки Крим.

...Ми спілкувались із нею кілька годин. Вона питала про деталі того дня і тієї ночі. Я пригадував. Для слідчої це було важливо. Підписав свої покази. Власноруч. На кожній сторінці. І запитую: «Чому для вас це важливо?» — «Як ви думаєте, — запитує вона замість відповіді, — скільки було випадків тиску на журналістів у Криму після вашого?» — Кажу: «Може, кілька десятків». «Близько п’яти сотень, — поправляє слідча. — Розумієте, випадків страшенного тиску на журналістів на півострові кілька сотень. Але з вас усе почалось. І ваш випадок найжорстокіший».

ТИСК МЕТОДОМ ТОРТУР

— Андрій, що саме за справу відкрила прокуратура АРК?

— Справу відкрили, як я розумію, ще в минулому році, щодо перешкоджання професійної діяльності журналістів, про застосування фізичної сили і нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Ми надавали пояснення у цій справі як постраждалі.

Ми — це п’ятеро журналістів. Четверо українських — дві знімальних групи телеканала «Інтер», Павло Лисенко, Володимир Дєдов, Олена Механік і я, та п’ятий — грецький журналіст Костас Онісенко.

— Якими були обставини тих подій 7 березня 2014 року?

— Нас атакували під час зйомок блокування військової частини 2355. Вона розташована на околиці Севастополя — район виїзду в бік Балаклави. Ця військова частина входила до системи Протиповітряної оборони України, була досить важливим вузлом зв’язку.

Частину атакували близько півтора десятка солдатів у російському однострої без розпізнавальних знаків. Вони були озброєні автоматами Калашникова, кулеметами ПКМ, їм було надано машину «Урал». Ось цією вантажівкою вони таранили ворота, намагаючись проникнути на територію української частини.

Водночас ці хлопці, які атакували військову частину, почали загрожувати і журналістам. Журналістів зібралося чимало, були українські, російські незалежні журналісти, міжнародні — близько 10 людей.

Спочатку почали загрожувати оці люди у військовому однострої, себто, напевне, це були російські військові, потім під’їхав джип-пікап із написом «Смерть фашизму». З нього вийшли молодики, чоловік близько 25 — 30, «обрали» собі когось із журналістів за мішень і почали їх бити без пояснень, хто вони і що вони.

Ці люди були в цивільному одязі, але кремезної, міцної спортивної статури, в балаклавах. Паша Лисенко, наш оператор, зазнав першого удару. Йому відразу вибили зуб і зламали щелепу.

Ми хотіли все це відзняти, але стало зрозуміло, що Пашу треба негайно в лікарню. Отже, ми посадили Пашу в машину — вона на дві групи була одна — сіли вп’ятьох, плюс водій, і поїхали до лікарні. Але раптом помітили, що за нами погоня — за нами їхав великий джип, якому ми відверто програвали в швидкості і маневреності.

Переслідувачі наздогнали нас біля автозаправки поблизу залізничного вокзалу Севастополя. З джипу вискочив хлопець, і я побачив у нього пістолет. Він підбіг до задніх дверцят, смикнув їх, вхопився за камеру — у Володі Дєдова, оператора, була на руках камера — схопив її, і давай тягнути на себе. Володя вчепився в цю камеру, але я бачу цей пістолет і розумію, що історія може закінчитися дуже погано. Я кажу: «Володя, кидай ту камеру!» Володя спочатку сперечався, але потім відпустив. Хлопець із джипу вчепився в камеру, і завдяки цьому ми виграли кілька секунд, під час яких встигли захлопнути дверцята і поїхати.

Ми почали кружляти містом. Відчуття було, що нарешті втекли.

— А насправді?

— Уже на виїзді з Севастополя в бік Сімферополя ми побачили, за нами два джипи їдуть, і вже майже нас наздоганяють.

Коли ми виїхали на кільце, де розходяться дороги на Сімферополь та Ялту, перед нами виїхала вже третя машина — «дев’ятка» «Жигулі». Вона зупинилася, перегородила нам дорогу, й одночасно дві машини, які були позаду, заїхали ліворуч та праворуч...

Костя сказав тоді: «Я відчуваю себе як у голлівудському фільмі, але мені це не подобається».

Отже, хлопці дуже швидко вийшли з машин — а їх було чоловік вісім у двох джипах та чоловіка три було в тій машині, яка нам перерізала шлях. Було видно, що це не просто «тітухани», умовно кажучи, які розганяли натовп журналістів біля військової частини. Вони були в цивільному, але в них були однакові берці на ногах і всі вони було озброєні пістолетами Макарова. Діяли дуже грамотно, і все це було проведено як операція з захоплення.

Вони побили нашу машину, витягли нас із авто, і першим ділом розбили камеру. Тобто, одну камеру забрали по дорозі «їхні партнери», а другу вони почали просто бити...

Вони розбили і решту апаратури, а нас «розібрали» між собою. Один обшукував, другий бив... Потім нас кинули обличчям на асфальт...Той, який тримав мене, почав стріляти з пістолета біля мого вуха. Я не знаю, чим це могло закінчитися, тому що від асфальту міг бути рикошет. Але я заспокоївся, тому що подумав, якщо стріляють біля вуха, значить убивати не збираються.

Побиття продовжувалося, вони брутально били нас ногами. В мене обличчя в крові було, розсічене, ребра боліли... Володі теж дісталося по ребрах, Кості ніс зламали...Олену Механік, єдину жінку, не чіпали.

В якийсь момент нападники почали запихувати в багажник автомобіля Володю Дєдова, оператора, потім Костю, грецького журналіста, і тут я вже збагнув, що поведінка цих людей є абсолютно нелогічною. То вони нас залякували, а то намагаються кудись вивезти. І ось тут я почав серйозно боятися того, що вони нас можуть просто десь прикінчити, щоб ніхто не бачив.

Ну і тоді я почав із ними, як радять психологи, наводити контакт і вводити в стан когнітивного дисонансу.

НАМ СКАЗАЛИ: «ЖИВІТЬ ДАЛІ І БІЙТЕСЯ НАС»

— Раніше ти неодноразово був на війні як репортер. Можливо, спрацював досвід або ти згадав тренінги?

— Спеціальних тренінгів щодо психології поведінки в екстремальних умовах я до того не проходив. Просто був досвід, в тому числі досвід спілкування.

Отже, я піднявся і кажу: «Хлопці, ви напевно, думаєте, що ми «бандерівці»? А вони мені: «Бандеровцы», это вам не «беркутов» на Майдане бить!» (при чому російський акцент був відчутно присутній). Я їм кажу: «А нас на Майдані «москалями» називали, ми ж з телеканала «Інтер». І тут у мене склалося враження, що вони не знають, що таке телеканал «Інтер». Загалом було враження, що це чужинці. Деякі маркери, всім відомі в Україні, в Криму зокрема, вони не знали. Між тим, після моїх слів вони якось «включилися в реальність», припинили знущання та побиття, та через хвилину сказали: «Добре, їдьте...»

Вони залишили собі наші документи, телефони, гроші... Нам сказали: «Документи ваші залишаються у нас, це наш трофей. Тепер ми знаємо, де ви живете. Живіть далі і бійтеся нас».

Ми сіли в машину, поїхали. Нам ще навздогін кілька разів вистрілили з пістолета — щоб додати стресу.

— Тоді, на початку березня 2014 року, напевно, все це здавалося нереальним...

— Я навіть уявити собі не міг, що таке може статися в мене вдома. В спокійному Криму. Куди я їздив із родиною щороку. Де я гуляв, насолоджувався краєвидами, розповідаючи різні історії своїм дітям про минуле півострова. Скільки було людей, які нас приймали, з якими ми спілкувалися... І тут усе раптом... У ці хвилини все це просто обрубилося, в момент. Таке враження, що Севастополь, де все відбувалося, місто, в яке я був закоханий, це місто просто зрадило мене.

— Як ви думаєте вже зараз, з якою метою вас переслідували та залякували?

— Тепер вже стало зрозуміло, що вони це робили не просто для того, щоб насолодитися приниженням та біллю українців. Вони намагатися вбити українську журналістику в анексованому Криму, вичистити півострів від вільної журналістики. Ми їм дуже псували картинку проросійської єдності, якої насправді там не було. Їм поставили завдання за будь-яку ціну, бажано тихо, прибрати українських журналістів із півострова. Це був початок відкритої фази інформаційної війни.

— Коли вас відпустили, далі ви...

— ...поїхали на Сімферополь, до лікарні. Лікарі явно дуже боялися наслідків, які можуть бути для них особисто. І вони намагалися нас позбутися. Наприклад, кажуть: «У нас немає анестезії». Я відповідаю: «Шийте без анестезії». Це в мене брови розсічені були. Так і зашили. І ще — після рентгену сказали нам, що в нас усе в порядку.

Наступного дня останнім українським авіарейсом із Криму ми дісталися Києва. Нас вивезли без документів, дякуючи авіакомпанії.

У мене претензій до сімферопольських лікарів немає, вони всі були в страху, не знали, чим усе закінчиться, але коли нас повезли до київської лікарні, виявилося, що в мене, окрім травми голови, шість ребер поламано, в оператора Володі пробиті легені, був пневмоторакс — зламали ребра, і ребро пробило легені... Київський лікар був шокований, тому що на будь-якому рентгені ці ушкодження буде видно. На його думку, те, що їх «не побачили» в Сімферополі — було саботажем із боку лікарів.

МОВЧАННЯ ЗАХИСНИКІВ ЖУРНАЛІСТІВ

— Була тоді і зараз увага до інциденту, що стався тоді з вами в Криму, з боку міжнародних або українських організацій, які захищають права журналістів?

— Спочатку зацікавленість в тому, що з нами сталося, була. Представник ОБСЄ з питань свободи слова Дуня Міятович тоді зробила доповідь і вказала на цей випадок. Вона перелічила прізвища постраждалих журналістів, вказала на місце інциденту, розповіла загалом про ситуацію, що склалася. Досить стисло, але з фактажем. Єдиний момент — у тої доповіді представника ОБСЄ не пролунало слово «Росія». «Деякі люди перешкоджали» і т.п. На мою думку, це той випадок, коли нейтральність стає частиною замовчування. Але в той момент ми були вдячні і за таку згадку.

Human Right Watch, «Репортери без кордонів», Міжнародна федерація журналістів мене навіть не запитували про цю ситуацію і не цікавилися, що сталося. Можливо, був якийсь процес гальмування, замовчування, але я не можу це стверджувати, в мене немає доказів.

Утім, тепер, коли ми починаємо про це говорити в контексті справи, з’ясовується, що впливові міжнародні організації, які мали б реагувати, не реагували, тому що, за їхніми твердженнями, вони не мали інформації про це. Ба більше, коли я спілкувався зі слідчою прокуратури АРК, вона сама мені розказала, що коли вони розповідають про нашу справу представникам міжнародних правозахисних організацій та міжнародних юридичних установ, у тому самому Європейському суді з прав людини, люди з дивуванням кажуть, що про цей випадок не знали. Тобто, десь, напевно, інформація все ж таки блокувалася.

— А як допомагала тобі Національна спілка журналістів України?

— Емм.... Ніяк. Я до них не звертався, вони до мене не зверталися, ми не спілкувалися.

— Чи є перспектива покарати когось із кривдників за скоєне чотири роки тому?

— Слідчий дуже сподівається, що справа має перспективу. Виявляється, таких справ є кілька. Але наша справа серед подібних, пов’язаних із тиском такого роду на журналістів, є найпершою після анексії Криму і найгучнішою. Прокуратура Автономної Республіки Крим розраховує, що цей кейс буде розглядатися Європейським судом з прав людини.

Якщо колись з’явиться Міжнародний трибунал щодо подій в Україні, то ця справа буде однією з тих, яку розглядатимуть у цьому суді.