Моє перше в житті інтерв’ю не було опубліковане. Герой, наговоривши сенсаційно викривальних речей про одного з найвпливовіших олігархів тих часів, попросив «кинути оком на текст» перед оприлюдненням. Отримавши текст, замовк днів на десять, а тоді сповістив, що передумав і не хоче, щоб інтерв’ю виходило. Виявилося, що нема на це ради — закон дає право респондентові розпоряджатися долею матеріалу на рівних з інтерв’юером. Це явище — його називають вичиткою, звіркою, узгодженням чи авторизацією — ускладнює життя журналістів і редакторів. Але шкоду від нього можна звести до мінімуму.

Що, серйозно є такий закон?

Закон, який зобов’язує інтерв’юерів узгоджувати текст розмови з респондентами, називається «Про авторське право і суміжні права». У статті 13 зазначено: «Співавторством  є  також  авторське  право  на  інтерв’ю. Співавторами інтерв’ю є особа, яка дала інтерв’ю, та особа, яка його взяла. Опублікування запису інтерв’ю  допускається  лише  за  згодою особи, яка дала інтерв’ю. Винагорода  за  використання  твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачається інше». Здається, ділитися з героями гонораром не спадає на думку нікому, хоча це теж написано в законі. А ось норму про публікацію лише за згодою сприймають всерйоз. Хоча й намагаються скасувати.

Означення інтерв’ю в цьому законі, до речі, немає; слово це багатозначне, тому не зрозуміло, на які матеріали поширюється обмеження. Одне можна сказати точно — йдеться про пряму мову. Тому, якщо ви хочете опублікувати матеріал, а співрозмовник не дає згоди, ви завжди можете переробити пряму мову на непряму («за словами такого-то», «такий-то каже, що» і так далі). Переказ розмови, на відміну від запису, об’єктом співавторства не є. Читати буде важче, але загалом це ближче до західної практики, яка уникає розлогого цитування й формату questions&answers.

А що буде, якщо порушити?

Теоретично герой може позиватись до автора, видання або обох, вимагаючи відшкодування. Суму завданої шкоди він при цьому визначає на власний розсуд.

Однак судових позовів саме через неузгоджене інтерв’ю медіаюристи, яких я про це питав, не пригадують. Навіть якщо вони були, це точно не типова практика. За словами правників, перспективи такого позову туманні. Довести, що герой не дав згоди на публікацію та вимагав узгодження, досить важко.

Втім, публікація інтерв’ю без згоди респондента в будь-якому форматі — це конфлікт на межі фолу. Його наслідком будуть, щонайменше, зіпсовані стосунки видання з потенційним ньюзмейкером. Тож, якщо ви пропонуєте своєму головреду ризикнути, не дивуйтеся відмові. Наприклад, у російському законодавстві норми про співавторство нема, але все одно не ризикують.

Російський Esquire якось ризикнув. Але зараз цієї публікації на сайті вже немає 

А чому давати на узгодження — погано?

Відмова респондента від публікації готового тексту — найприкріший із можливих наслідків узгодження. Це трапляється рідко, хоча я знаю одного редактора, якого ця халепа спіткала двічі за місяць, причому один раз респондент попросив зняти вже опубліковане інтерв’ю. В обох випадках героям, представникам ЛГБТ-спільноти, забракло досвіду публічності — вони виявились психологічно не готовими до можливих наслідків. Загартованим редакторам зазвичай удається переконати таких героїв і, в найгіршому разі, ціною правок усе ж оприлюднити матеріал.  

Інша категорія героїв, які можуть захотіти блокувати публікацію — чиновники, політики та посадовці місцевого самоврядування. Причини бувають різні: від усвідомлення, що під час розмови бовкнув зайвого, до запізнілих настанов керівництва не спілкуватись із журналістами чи поради прес-секретаря, що «зараз не вигідно» (як у випадку, описаному Романом Кульчинським). Вихід із цієї ситуації є: спілкування з героєм на державній службі чи виборній посаді можна трактувати не як інтерв’ю, а як усний інформаційний запит. Якщо, звісно, розмова стосувалася посадових обов’язків респондента, а не особистого життя. Ще один аргумент, який може подіяти в суді — суспільна важливість інформації, яку ви отримали під час інтерв’ю.  

Друга прикрість, яка може статись у результаті вичитки — нищівні правки. Матеріал повернуть вам вихолощеним, переписаним, без найцікавіших шматків або зі вставками про «здійснення діяльності згідно норм чинного законодавства», вписаними навіть не героєм, а його прес-секретарем. Власне, невправні прес-службісти, які оцінюють ваш матеріал на відповідність своїм інтересам та беруться перетворювати його на піар-продукт, завдають найбільше шкоди.

Іноді за правки вдається повоювати, особливо якщо ви — поважне видання, й герой зацікавлений у публікації. Іноді матеріал після втручання «співавтора» втрачає сенс, і редактор ставить на ньому хрест. Найчастіше ж вихолощене інтерв’ю таки публікують, і це зміцнює текстових вандалів у їхньому переконанні, що так можна.

Третій різновид шкоди від віддавання інтерв’ю на узгодження — порушення дедлайну. Респонденти часто виявляються зайнятими людьми, які не мають часу переглянути свій текст і затримують його на кілька днів, якщо не тижнів… Іноді вони роблять це навмисно, відтягуючи момент публікації. Тому, віддаючи матеріал на вичитку, слід чітко зазначати дедлайн, попередивши, що після нього карета перетвориться на гарбуз — ви опублікуєте свою версію матеріалу. Це часто спрацьовує.

Коли давати на узгодження все-таки варто?

Головний аргумент на користь узгодження інтерв’ю — дати можливість герою виправити помилки у фактах, іменах, датах та формулюванні своїх думок. Адже ви вже в курсі, що помилки є в кожному тексті. Якщо ваш респондент – адекватна людина, яка розуміє, що таке дедлайн і чому в текст потрібно втручатися мінімально, він може справді зробити матеріал точнішим. Особливо доречно це у випадку, якщо розмова стосується теми, не дуже добре знайомої авторові, — наприклад, чим синхрофазотрони українського виробництва кращі за китайські. Головне, щоб герой-фахівець не намагався «допомогти» текстові, ускладнивши формулювання.

Подеколи узгодження — нагода поставити уточнювальні запитання та доповнити текст, якому чогось бракує. Але будьте пильні — писана частина інтерв’ю може контрастувати з тією, яка розшифрована з живої розмови.

Ще одна причина, з якої прохання дати текст на вичитку можна зрозуміти — низькі стандарти багатьох видань, які публікують дослівне розшифрування розмови. Щодо цього влучно висловився головред «Платформи» Юрій Марченко: «Коли інтерв’ю беру я, то негативно ставлюся до цього, а коли у мене — я страшенно за. Біда в тім, що людина не завжди здатна на ходу формулювати бездоганно, і потім будь-кому може бути прикро прочитати, як його недорікуватість спотворює загалом розумну думку. Тобто в цілому як журналіст я погодження, звичайно, ненавиджу, бо це ускладнює процес і дає шанс співрозмовнику вирізати щось цікаве. А як людина, яка кілька разів читала свої інтерв’ю, де я чомусь молов жахливу нісенітницю, розумію, що переглядати текст перед публікацією буває корисно».

Чого точно ніколи не варто робити?

Ніколи, ніколи не пропонуйте респондентові прислати матеріал на узгодження, якщо ви точно не впевнені, що:

1. це адекватна людина, яка не спотворить текст і не заблокує публікацію

2. ви маєте час

3. респондент шанує ваш дедлайн

4. він читатиме текст сам, а не доручить це спеціальним людям на зразок прес-служби.

Якщо ваш «співавтор» не згадував про узгодження під час розмови, вважайте це мовчазною згодою на те, що ви розпоряджатиметесь інтерв’ю на власний розсуд. До речі, попереджати про те, що героєві належить половина гонорару, теж не треба — про це офіційно сказано тут.

Пам’ятайте, що на узгодження висилається тільки пряма мова. Заголовок, вріз, авторський текст — це те, чого героєві не можна показувати до публікації в жодному разі. Взагалі.

Якщо матеріал написаний у форматі сторі з цитатами, на узгодження висилаються тільки цитати, але не непряма мова.

На прохання піарників «показати весь матеріал, щоб бачити цитати в контексті» слід твердим голосом відповідати, що це заборонено вашими редакційними стандартами. Аргумент «ви що!? мене звільнять!!!» теж часто спрацьовує.

Що ще зробити, аби пом’якшити наслідки вичитки?

Формулюйте вимоги до правок. Не стидайтеся, ви маєте право, ви ж співавтор. Принаймні, слід увічливо попросити якомога менше втручатись у зміст.

Нагадуйте про дедлайн і не бійтесь бути наполегливим. Часом люди просто забувають.

Надсилайте текст у google doc. Ви зможете побачити всі правки й переглянути їхню історію.

Запропонуйте узгодити цитати телефоном, якщо прямої мови небагато. Люди кепсько сприймають текст на слух, тому правок буде менше.

Зберігайте диктофонний запис на випадок, якщо герой почне відмовлятись від своїх слів. Про те, що робити, коли ви «знову все перекрутили», в нас був окремий текст.

Текст після вичитки редагувати не можна?

Можна. Принаймні, юристка Інституту медіаправа Галина Чижик дозволила: «журналіст надсилає текст інтерв’ю респонденту для того, щоб з’ясувати, чи немає в ньому неточностей або спотворень висловлених під час інтерв’ю думок, щоб пересвідчитись, що усе записано вірно. Водночас за журналістом як автором матеріалу залишається свобода редакційної правки тексту». Звісно, це стосується форми, а не змісту сказаного.