Генеральна продюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю Юлія Сінькевич розповіла «Детектору медіа» про те, як відбувається селекція фільмів для конкурсних та позаконкурсних показів, про майбутнє нових програм, зокрема секції серіалів та конкурсу документальних фільмів, а також про те, чого чекати від ОМКФ наступного року.

Про процес відбору стрічок

— Юліє, за якими принципами відбувається відбір фільмів до програм Одеського міжнародного кінофестивалю?

— У нас є відбіркова комісія, ми приймаємо заявки на участь, а також подорожуємо по фестивалях, стежимо за роботою режисерів, які нас цікавлять. Одним із головних критеріїв є глядацький потенціал фільму, бо ми себе позиціюємо глядацьким кінофестивалем. Так, Гран-прі фестивалю отримує стрічка, що перемагає за результатом глядацького голосування. (На цьогорічному ОМКФ приз глядацьких симпатій за найкращий фільм міжнародної програми здобула британська стрічка «Хто палає, палає, палає» режисерки Чанії Баттон. — Ред.) Але переважно до програм ми беремо фільми, яких український глядач не має змогу побачити, бо вони не виходять у прокат, не можуть конкурувати з голлівудськими блокбастерами. Щороку ми намагаємося дати більше, щоби розширити межі сприйняття глядача. Окрім того, за всі роки, що існує Одеський кінофестиваль, ми навчилися інтуїтивно відчувати, чи може певний фільм стати частиною програми. Що стосується формування не лише конкурсних, а й позаконкурсних програм — тут ми, окрім іншого, переслідуємо мету показати палітру того, що відбувається у світовому кінематографі.

— Цього року національна конкурсна програма відкрилася стрічкою Varta1, після перегляду якої в залі серед глядачів виникла бурхлива дискусія з приводу того, чи варта ця стрічка змагатися за «Золотий Дюк». Дехто навіть назвав її примітивною, однак такі оцінки виявилися в меншості. Ви вважаєте Varta1 такою, що має глядацький потенціал? Як на мене, її включення до програми означає, що організатори ОМКФ готові до новаторських рішень.

— Це чудово, що виникла дискусія. Ми хотіли показати розмаїтість режисерського бачення. Тема стрічки досі дуже актуальна, і я вважаю вдалою режисерську спробу розкрити її нетипово, по-своєму.

— Чи можете ви описати процес відбору стрічок покроково?

— Коли закінчується фестиваль, ба навіть раніше, ми починаємо шукати фільми самостійно. Дивимося лайнапи фестивалів. Незабаром свій лайнап оголосить Венеція, а вже в серпні відбудеться фестиваль у Локарно. Плани показів на Потьомкінських сходах можуть складатися навіть за два роки. Ми вже знаємо, що буде наступного року, але про це, звісно, поки нічого не скажемо. У нас буде один дуже цікавий проект на Потьомкінських сходах, дуже хочемо, щоби він вдався. У грудні ми відкриваємо прийом заявок на участь у конкурсних програмах. Нині в нас три конкурси: національний, міжнародний та документальний. Подорожуємо по всіх кінофестивалях класу А. Вже з Венеції починається відбір на наступний рік — це для нас вихідна точка, закінчуємо його в Каннах. У кінці травня фіналізуємо всю програму і вже в червні її оголошуємо.

Про програму серіалів та українську документалістику

— Як виникла ініціатива створити окрему програму серіалів?

— Ця ініціатива походить від нас, просто ми долучили до неї своїх партнерів — телеканал «Україна» та компанію Media Resources Management — щоби реалізувати цю програму. Адже це трохи інша експертиза, трохи інший світ. Ми розуміли, що така співпраця може бути продуктивною для нас та глядача. Взагалі тенденція до нарощування виробництва серіалів існує вже кілька років: так, режисери, відомі своєю роботою в кінематографі, починають знімати все більше серіалів, а ті, хто здобув популярність завдяки телесеріалам, переходять до зйомок повнометражних фільмів.

— Спеціальна програма серіалів та Європейський конкурс документального кіно — цьогорічні новації ОМКФ. Чи довгострокові вони?

— Ви маєте рацію, є програми постійні, а є тимчасові. До прикладу, минулого року в нас була позаконкурсна програма Music Docs, яка містила документальні фільми про музикантів, а цього року її вже немає — замінили іншою. Втім, Європейський конкурс документальних фільмів точно лишиться. Над цією програмою ми розмірковували декілька років. Документальне кіно не було основною частиною Одеського кінофестивалю, бо все ж таки наша спеціалізація — ігрові стрічки. Та нині документальне кіно почало відігравати дуже велику роль. Менше в Україні, більше за кордоном у кінотеатральному прокаті документальні стрічки користуються великим попитом, і я думаю, що глядачеві дуже цікаво спостерігати за реальними історіями. Крім того, є фільми ігрові, але зняті в документальній стилістиці (мок’юментарі, наприклад. — Ред.). Тож ми вирішили приділити увагу документалістиці й зробити окремий конкурс.

— Здається, українська документалістика розвивається бурхливіше, ніж українське ігрове кіно. Проблема сценаріїв?

— Куди не приїдеш, усюди кажуть про те, що не вистачає сценаріїв, сценаристів, історій… Думаю, що в Україні бум на документальне кіно виник через суспільні події останніх років, з’явилися теми, які цікавлять усіх, викликають гострий інтерес. До того ж, документальне кіно має інші строки виробництва, інші бюджети.

— Чи може програма серіалів не просто залишитися, а й стати конкурсною?

— Думаю, що конкурс можливий, проте це дуже складно, оскільки за серіалами стоїть велика індустрія телебачення. Суто логістично може виникнути велика проблема зі включенням до програми таких серіалів, як House of cards. Але, наприклад, у Парижі є фестиваль Séries Mania, який існує вже десять років. Це глядацький фестиваль, де показують телесеріали. За десять років він дуже швидко розвинувся, тож потенціал у серіалів, звісно, є. Гадаю, ми поміркуємо над цим і, можливо, справді продовжимо цю програму.

Про спільне виробництво та фільми, підтримані Держкіно

— Наскільки важливим для вас залишається акцент на українському кіно в ненаціональних програмах?

— Одна з наших основних цілей — підтримка українського кіно, кіноіндустрії, тому в кожній програмі має бути український фільм. До того ж іноземних гостей цікавлять не ті фільми, які вони можуть подивитися на інших кінофестивалях, а саме українське кіно.

— Як ви відбираєте членів журі?

— Важливим є рівень журі. Зберегти об’єктивність дуже складно. Завжди питають, наскільки об’єктивним є рішення. Це, звісно, завжди суб’єктивно, але ми керуємося досвідченістю людини, її статусом, а також намагаємося запрошувати людей, що є представниками різних професій у різних країнах. Бо в них різне сприйняття одного й того ж фільму.

— На воркшопі зі спільного виробництва британська продюсерка Ребекка О’Браєн зауважила, що ОМКФ дуже бракує сесій для продюсерів, на яких вони могли би знайомитися та налагоджувати співпрацю. Ідеальним місцем для цього вона назвала Канни та Берлінале, а Україні, тобто Одеському кінофестивалю, запропонувала почати зі східноєвропейського ринку.

— Схоже, що Ребекка не була належним чином поінформована про всі програми Одеського кінофестивалю. В нас є щонайменше два майданчики — це Кіноринок та Film Industry Office. Саме останній і має потенціал до маркету копродукції, проте ми не позиціюємо себе як такий маркет, тому що перш за все йдеться про фокус на українських проектах. Але ми запрошуємо іноземних кінопрофесіоналів, які приїздять сюди, аби знайти копродюсера в Україні, або долучитися до українських проектів, або взяти в дистрибуцію українські фільми, познайомитися. Тобто це, власне, кіноіндустріальна платформа, де все й відбувається. Я думаю, нам зарано позиціювати себе як маркет копродукції, тому що з Україною копродюсувати дуже складно. Принаймні, допоки в нас не буде ухвалено новий закон про кіно. І хоч Україна має рівні можливості з Грузією, наприклад, чи Болгарією, для спільного виробництва радше оберуть їх, звісно, якщо лише сама історія не буде пов’язана з Україною. Тому що з погляду фінансування та юридичних аспектів із Україною досить складно працювати, не кажучи вже про постійну інфляцію. Та й наші продюсери теж без особливого ентузіазму сприймають копродукцію.

—  У конкурсній програмі було декілька стрічок, знятих за підтримки Держкіно України. Серед них «Холодний Яр», «Гніздо горлиці», «Моя бабуся Фані Каплан». Як ви оцінюєте допомогу держави кінофестивалю?

— Чимало фільмів у національній конкурсній програмі було знято коштом держави. Самому фестивалю Держкіно виділило 750 тис. грн, що значно більше, ніж минулого року, коли ця сума становила 100 тис. грн. Проте це все ще дуже мало, це навіть не 10 %. Якщо ж казати про великі фестивалі, такі як Канни, де бюджет становить близько 22 млн євро, то держава дає близько 10–12 млн, тобто 50 %. У Берліні така ж ситуація. Проте державний бюджет України не збільшується, особливо в частині, що стосується культурних заходів, фестивалів, представлення України на міжнародних кінофестивалях.

Про анімаційне кіно й плани на наступний рік

— Чи є якісь плани на восьмий ОМКФ, якими ви можете поділитися?

— Поки про це рано говорити, але формат фестивалю лишиться незмінним, зміниться сама програма.

— Чи можлива окрема програма анімаційного кіно?

— Поки що ні, це потребує зовсім іншої експертизи. Щоправда, цього року в професійній частині відбулася презентація української анімації. Ми фокусуємося на ігровому кіно, з цього року — ще й на документальному, анімаційне ж не є нашою спеціалізацією. Але що стосується української анімації — то ми її намагаємося показувати, щоби показати все, що є нині в Україні.

— Скількох людей задіяно в організації фестивалю в активний період та наскільки постійним є штат?

— Наразі нас працює близько 120 членів постійної команди та 342 волонтери. В принципі, у нас дуже постійний штат. Вважаю, що це наш успіх, який дозволяє тримати певний організаційний рівень. Непостійність — це проблема не лише кінофестивалів, але й культурних проектів. Щороку приходять нові люди, і їх доводиться навчати спочатку, досвід не напрацьовується. Я працюю в команді ОМКФ шість років, наш маркетинг-директор працює шість років. У нас нова піар-директорка, проте вона до цього була на кінофестивалі п'ять років поспіль. Тобто постійна команда — це наш сильний бік.

— На жаль, відчувається, що в ОМКФ є проблеми з організацією показів у кінотеатрі «Родіна». Чому б не організувати покази стрічок, які явно зберуть велетенську кількість глядачів, в іншій локації — Фестивальному палаці, до прикладу, який має вдвічі більшу кількість місць? Я зараз кажу про «Світське життя» Вуді Аллена, минулорічну «Любов» Гаспара Ное чи навіть «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко.

— Що стосується «Світського життя» — таким було бажання правовласника робити показ у «Родіні» одразу у двох залах. А оскільки стрічка «Моя бабуся Фані Каплан» брала участь у національному конкурсі, то мала бути в рівних умовах із рештою фільмів програми. Інакше це було би некоректно.

— Що вважаєте найбільшим цьогорічним досягненням фестивалю?

— Ми дуже задоволені кількістю відвідувачів. Перший вікенд пройшов із аншлагами, й мене це дуже тішить. Також задоволені виступом на Потьомкінських сходах, я маю на увазі показ стрічки «Шерлок Холмс» у супроводі симфонічного оркестру, оскільки партитура була написана спеціально для Одеського кінофестивалю, працювали над цим проектом дуже довго, все вдалося. Ще одним досягненням вважаю нашу професійну програму й ту кількість кінопрофесіоналів, яка приїхала на Film Industry Office. Учасники Кіноринку — це теж досягнення. Пригадую, як три роки тому через події в Україні люди відмовлялися їхати: чи то через побоювання, чи з інших міркувань, але тепер ми спостерігаємо значно вищий рівень зацікавленості.

— Схоже, ви вирішили вдруге запросити до Одеси Ейдана Тернера.

— Не те щоби вирішили... Він уже просто друг фестивалю. Йому настільки сподобалося минулого разу, що він сам захотів приїхати дивитися кіно. Це суто його ініціатива.

— Чи багато вже є таких друзів фестивалю?

— Декілька. Наприклад, Пітер Вебер. У них є можливості поїхати на інші фестивалі, але вони приїздять до Одеси.