[П’ять років тому в Українському католицькому університеті у Львові розпочався експеримент. Ідея полягала в тому, що журналіст в українських умовах може поєднувати використання сучасних технологій із етичними стандартами, заснованими на загальнолюдських моральних принципах. І, коли доведеться, витримувати спокуси та удари корумпованої нігілістичної системи. Вже понад сто випускників Школи журналістики УКУ перевіряють це припущення.

До п’ятиріччя проекту десятеро журналістів та експертів, які є для Школи журналістики УКУ моральними орієнтирами, поділилися своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії]

Катерина Горчинська — послідовний проповідник західних стандартів журналістики в українському медіа-просторі. У її резюме співпраця з такими авторитетними виданнями, як The Wall Street Journal і The Financial Times. Протягом кількох років вона працювала заступником головного редактора газети KyivPost, яка є важливим джерелом інформації для зацікавленої Україною англомовної аудиторії. 2015-го Горчинська керувала відділом розслідувань київського бюро «Радіо Свобода», а 2016-го стала виконавчим директором «Громадського телебачення».

У новій ролі вона займається стратегічним плануванням роботи каналу й значно менше залучена до процесу виробництва контенту. Говоримо з Катериною про те, як змінилась українська журналістика з початку Революції Гідності, яких навичок бракує початківцям у професії та чи можна вирішити фундаментальні проблеми галузі в нашій країні.

Яким бути журналістові

Через мої руки в газеті KyivPost і на «Радіо Свобода» пройшло дуже багато інтернів. Я бачила різні варіанти, але щодалі частіше приходять люди геть без навичок. Це дуже сумно і свідчить про низьку якість журналістської освіти. Десятки університетів готують тисячі журналістів, та, за великим рахунком, насправді вони випускають безробітних із дуже завищеними очікуваннями та оцінкою власних можливостей. Це проблема не лише журналістики, вона глобальніша.

Журналістська освіта — це певний набір навичок, необхідний для повноцінної роботи журналіста як члена редакції. Серед них пітчинг, себто мистецтво продавати історію, перш за все — редакторові. Потім низка суто технічних навичок, пов’язаних із пошуком джерел і роботою з ними, комунікаційні навички, які знадобляться як у ньюзрумі, так і за його межами. Крім того, важливі базові навички зі збирання інформації (робота з реєстрами, базами даних), її перепаковування, структурування історії. Є ціла низка навичок, пов’язаних із написанням матеріалу та розумінням різних жанрів.

Сьогодні є величезний вибір варіантів того, яким журналістом бути. Наприклад, окремим підвидом є інфографіка, яка потребує специфічних навичок. Інші навички необхідні для роботи з камерою, знімання документальних фільмів. Зовсім інше — новинна журналістика, така, як, наприклад, у роботі для Reuters i Associated Press.

Десятки університетів готують тисячі журналістів, та, за великим рахунком, насправді вони випускають безробітних із дуже завищеними очікуваннями та оцінкою власних можливостей

Якщо людина хоче стати журналістом і спеціалізуватись на чомусь, їй потрібно глибоко вивчати конкретну дисципліну. Водночас, незалежно від спеціалізації, будь-якому журналістові потрібно мати якнайширший кругозір. Якщо людина хоче працювати на телебаченні і, боронь Боже, вести програму, то це кругозір і досвід в енному ступені: кваліфікована розмова на високому рівні вимагає величезного запасу даних у голові, якого не дасть жоден Google.

Загалом набір необхідних у роботі навичок дуже індивідуальний. Якщо ми говоримо про журналістів-розслідувачів, то це люди аналітичного складу розуму — це не кожному дано й не кожному цікаво. Потрібне також дуже цинічне ставлення до життя, яке взагалі не є продуктом системи освіти, а радше атрибутом особистості. Говорити про якісь курси, що були б універсальними для кожного журналіста, як на мене, не можна.

Не існує однозначної відповіді на запитання, який журналіст буде найзапитанішим у майбутньому, адже не зовсім зрозуміла доля журналістики як такої. Очевидно, це буде той журналіст, що покаже максимальний рівень професіоналізму на конкретному робочому місці. Та все ж є набір базових умінь, що будуть запитаними в будь-якому разі. Насамперед це сторітелінґ, себто зв’язне розповідання історій, структурування інформації в такий спосіб, аби, з одного боку, була передана суть того, що журналіст намагається сказати, з іншого— матеріал був зручним для сприйняття аудиторією.

Між журналістикою й чимось іншим

Під час Революції Гідності й відразу після неї потік роботи став таким великим, що проблема була вижити, а не рефлексувати про стан медіа. Хоча якісь рефлексії траплялись автоматично, адже журналістика стикнулась із цілою низкою безпрецедентних завдань, які раніше перед нею не стояли.

Наприклад, під час революції постало чимало етичних дилем, пов’язаних із відповіддю на запитання, ким ми є — активістами чи журналістами. Де межа? Чи потрібно показувати другу сторону конфлікту, і якщо треба, то як? Як відокремити власні почуття від фактів?

Дуже часто в західних аудиторіях мене запитують, як я могла працювати журналістом і об’єктивно оцінювати ситуацію, і щоразу я відповідаю, що передусім ви людина, а потім — журналіст. Без сумніву, ваше серце буде на тому чи іншому боці — не важливо, на якому, — але внутрішній вибір так чи інакше буде зроблений. І це просто треба усвідомлювати, об’єктивно оцінювати свої обмеження й намагатись їх подолати. Для мене це було величезним викликом під час революції. Щоразу я робила свідоме зусилля, щоби достукатись до другої сторони, щоби розуміти, якою є логіка її дій.

Як журналісти ми робимо дуже погану послугу всьому суспільству, коли відмовляємося висвітлювати позицію другої сторони, адже отримуємо за визначенням спотворену картинку. І не виконуємо базової функції журналістики, яка полягає в інформуванні. На основі інформації, яку ми даємо, будується все інше — політика, дипломатія, економіка. Якщо в тебе кривий фундамент, то хоч що ти на ньому будуватимеш, усе завалиться. Під час революції я дуже сильно це відчувала й намагалася компенсувати свідомими зусиллями.

На основі інформації, яку ми даємо, будується все інше — політика, дипломатія, економіка. Якщо в тебе кривий фундамент, то хоч що ти на ньому будуватимеш, усе завалиться

Коли почалась війна, це явище поглибилось, бо на обрії виник агресор, а уряд почав робити щось, аби цьому агресору протистояти. Й постало питання: патріоти ми чи журналісти? Як ми висвітлюємо — як пропагандисти чи як журналісти? Ще одна професійна дилема: чи говоримо ми з терористами і як ми їх називаємо? Яку мову застосовуємо, щоб усе це описувати? Ці проблеми дотепер дуже актуальні, й багато людей у журналістському середовищі не знайшли для себе відповідей на ці запитання. Дискусія триває, вона гаряча й не наблизилась до розв’язку. У KyivPost це обговорювали щодня.

Окрема категорія викликів була пов’язана просто з відсутністю професійних навичок, адже в Україні не було воєнної журналістики в принципі, й бути не могло — не було такої необхідності. Держава жила з військовою доктриною, згідно з якою навколо нас не було ворогів. На армію ніхто не звертав уваги — й вона поступово деградувала. Зрозуміло, що з початком війни все змінилось і журналісти мусили підтягати свій фаховий рівень. Якщо на початку революції на вулиці виходили у велосипедних шоломах, то тепер кожен знає, яка категорія бронежилетів рятує й від чого конкретно.

Сьогодні в українській журналістиці назріла нова дилема. Йдеться про ЗМІ, які за попередньої влади жили в опозиційному режимі. Вони були голосом опозиції як суспільної концепції, а не певної політичної сили. І зараз доволі часто їм буває важко вийти з цієї полум’яної риторики революціонерів. Такі приклади я бачу на кожному кроці. Перелаштуватись так, аби бачити не лише чорне, а й вкраплення білого, і визнати, що є не лише за що сварити, а й за що хвалити, справді важко. Це стає ломкою для багатьох журналістів.

Я часто згадую історію, яка була в нас у KyivPost. Ми писали про платіжну систему, яку планував запустити Національний банк. Журналістка, обдзвонивши певну кількість банкірів та експертів, прийшла й каже: мовляв, на жаль, багато хто говорить про позитив. Я дуже сміялася, коли це почула. Якщо говорять про позитив, отже, пишемо про позитив! Але для людей це проблема, вони бачать у цьому конфлікт. Іноді навіть незалежна оцінка дій дає відчуття, що ти став на чийсь бік, хоча ти об’єктивно оцінюєш події.

На Заході існує поняття утилітарної журналістики (utility journalism), коли ти просто пропонуєш читачеві вирішення проблеми чи розповідаєш про те, що відкрилося кафе і воно класне. Ти пишеш дуже практичні речі, пов’язані з інформуванням і ніяк не пов’язані з критичним поглядом. Такі жанри сприймаються українськими журналістами не дуже добре, хоча на Заході це bread and butter журналістики.

Що з нашою журналістикою

Якщо ви йдете в журналістику й розраховуєте таким чином заробити свій перший мільйон, то навряд чи ваші сподівання справдяться. Проблеми з фінансами в журналістики глобальна, і в світі триває перегляд парадигми того, що таке ЗМІ і як вони повинні функціонувати. Також іде дискусія про підвищення ролі субсидованих ЗМІ, які несуть важливе соціальне навантаження, але не витримують конкуренції на комерційному ринку.

Причина непрофесіоналізму насправді не лише в тому, що людина надміру завантажена чи мало заробляє. Те, що ми називаємо перенавантаженням в Україні, й близько не стоїть із тим, що є звичним навантаженням на Заході. Кілька років тому у Вашингтоні я розмовляла з головним редактором видання Politico й запитала, яке в них середнє щоденне навантаження. Я хотіла почути саме цифри: скільки оригінальних матеріалів журналіст повинен писати за певний період. Мій співрозмовник довго вагався, а коли сказав, я не повірила своїм вухам. Він сказав, що журналіст може писати до двадцяти оригінальних матеріалів на день. Зрозуміло, що це не двадцять повноцінних фічерів. Це може бути новина, розширена новина, адаптація контенту для фотогалереї тощо. Але головне, що це виробництво оригінального контенту.

Такого навантаження я не знаю ніде в Україні, хіба що в людей, які працюють в онлайн-виданнях і агрегують інформацію з інших джерел. Хоча агрегація в нас не така, як на Заході, — там ви ніколи не побачите більш як 500 скопійованих символів або відсутності посилання на джерело. Контент повністю перепаковується, журналіст телефонує додатковим джерелам, верифікує дані, переписує. У нас, звичайно, такого нема.

Рівень професіоналізму пов’язаний не тільки й не стільки із завантаженням, як із наявністю в голові професійного компаса —усвідомлення того, що в кожній новині повинно бути 5W, nut graph і бекґраунд. Якщо ця структура не закладена компанією, на яку працює журналіст, якщо редакція за цим не стежить, не контролює, не тренує, то буде абищо. І це ніяк не буде пов’язано з обсягами роботи.

Вихід із ситуації — підвищення загального рівня професіоналізму в цьому середовищі. Це, знову ж таки, зав’язано на системі освіти, на надмірній кількості журналістів на ринку, точніше, тих людей, які вважають себе журналістами або мають журналістське посвідчення.

Чи можна реформувати українські ЗМІ

В Україні заведено вважати, що олігархічні ЗМІ збиткові. Чому так? Бо дуже часто їх не розглядають у контексті бізнесу, яким володіє певний олігарх. Насправді харчовий ланцюжок, до якого вплетений засіб масової інформації, є ключовим для розуміння необхідності та способів деолігархізації. Адже фактично ЗМІ — це інструмент для того, щоби набути політичного впливу, який потім дає бонуси для бізнесу, а цей бізнес фінансує ЗМІ. Таким чином коло замикається, і кожен із чотирьох елементів ланцюжка є необхідним.

Для того, щоб відбулась деолігархізація, цей ланцюжок необхідно якось — у якомусь місці — розірвати. Якщо це трапиться, не функціональною за визначенням стане вся конструкція. Наявність справді незалежних ЗМІ на зразок «Громадського» сприятиме цьому процесу. «Громадське» (а ще краще — справжній професійний і популярний громадський мовник) цей процес прискорить багатократно. Я сподіваюсь, що олігархічні медії відімруть у конкурентній боротьбі. Якщо канали перестануть бути потрібними, їхні власники постараються їх продати. Хоча в найближчому майбутньому ми цього, звісно, не побачимо.

«Громадське» запустилось на початку Революції Гідності й виконувало вкрай необхідну роботу. У певний момент настала криза ідентичності. Каналу знадобилося два роки, щоб це усвідомити й почати шукати адекватну відповідь. Раніше інформаційна політика й сітка мовлення каналу формувалась так: трапляється пожежа, ми швиденько її знімаємо й показуємо, а потім у студії обговорюємо, хто винен і тому подібне. Зараз ми хочемо стати не реактивними, а проактивними. Тому ми замовили масштабне дослідження аудиторії, яке робить для нас компанія Akas. З огляду на його результати, ми аналізуємо потреби аудиторії й формуємо потенційний контент. Паралельно думаємо про те, як цей контент повинен упаковуватись для різних майданчиків.

Одне з головних завдань, які ми ставимо перед собою, — стати майданчиком для якісної громадської дискусії

Одне з головних завдань, які ми ставимо перед собою, — стати майданчиком для якісної громадської дискусії. Є багато причин, чому такого майданчика поки що немає: і загальний рівень професіоналізму політиків, себто тих, хто має брати участь у дискусії; і дуже низький рівень очікувань самої аудиторії; і низький рівень професіоналізму журналістів, які емоціями часто компенсують брак даних, фактажу і суті. Причин багато, але, якщо ставити завдання і працювати над цим, змінити ситуацію можна. Звісно, я передбачаю, що це не матиме такого комерційного успіху, як мордобій, показаний у прямому ефірі. Але як буде насправді, я поки що не знаю, бо якісного продукту такого плану на ринку наразі просто нема.

Українців не виховують на розумінні того, що вони — частина глобалізованого світу і те, що відбувається, наприклад, у Німеччині, має для них значення. З іншого боку, в нас нема й такої журналістської культури, яка могла б висвітлювати міжнародну тематику у спосіб, що робив би її цікавою аудиторії. Я вважаю, що, попри відсутність попиту, пропозиція на цю тему повинна бути. Деякі організації, наприклад, «Радіо Свобода» чи Deutsche Welle, роблять на це ставку. Просвітницька функція — одна з тих класичних ролей журналістики, про які не можна забувати.

Текст - Оксана Мамченкова

Фото - Аліна Смутко

The Ukrainians