Так, саме так. Сьогодні мало місць, де українські журналісти можуть почуватися затишно і безпечно. Та ще менше – де можна не наражатися на кпини зі сторони колег, а сподіватися на справжню солідарність, професійну  і людську підтримку.

І мені приємно, що нарешті можна обговорити питання про візію цього профспілкового дому, нехай і ціною не досить приємного публічного зясування стосунків тривалістю в місяць. Тобто почався конструктив. Почалися ставитися питання – а що далі? І взагалі – для чого існує медіа-профспілка?

Рано чи пізно така дискусія мала би виникнути. Звісно, хотілося б, що не супроводжувалася вона такими землетрусами і взаємними звинуваченнями як зараз – але що поробиш… Так вміємо вести дискусію, тож так її і ведемо.

Раніше якось на суперечки не було часу. Чи то зовнішні виклики були такими гострими, що і не давали часу на зясування стосунків на «внутрішньоцеховій кухні», чи ще якась причина…

Історія питання

За прикладом своїх старших колег я теж побряцаю уявними «медалями», здобутими впродовж останніх 15 років на ниві перманентної боротьби за свободу слова в Україні. Точніше, спробую дати  коротку характеристику передумов сьогоднішньої ситуації.

В передчутті якогось Здвигу, пам’ятається на початку «двотисячних» з усіх боків ми відбивалися від кучмівського тиску «темників» і всі стояли разом – і роботодавці, і журналісти і опозиціонери. Післямайданний період виявив, що і опозиціонери не гірше від своїх попередників готові контролювати медіа-простір, а олігархи використали по повній свободу, яка залишилася на Майдані. Олігархічна конкуренція чи не вперше нам подарувала відчуття справжнього плюралізму, натомість ми почали задумуватися про згубність зарплат у конвертах, неофіційне працевлаштування, а економічна криза стала приводом для невиплат зарплат і відвертих «кидків». Медовий місяць боротьби за свободу слова закінчився. Ми зрозуміли, що ні політики, ні роботодавці нам, найманим працівникам – не друзі Профспілка в цей час переживає бурхливе зростання, занепад, випробуваня грошима і випробування бідністю, регіоналізацію, політизацію, маргіналізацію, розвиток – коротше кажучи, все як у всіх. Із встановленням режиму Януковича почала відчуватися справжня стабільність. Наступ на права і свободи, закручування гайок стало системним і стабільним. Профспілка зустріла нові виклики вже об’єднаною наприкінці 2011-ого року. Ну а далі – Майдан, війна, децентралізація і роздержавлення. Стали справжніми партнерами з НСЖУ, створили за допомого МФЖ Центр безпеки журналістів.  За клопотами, трагедіями та втратами не було коли й вгору глянути, а коли час випав – виявилося, що не все навколо так добре. Оцінку того, що відбувалося впродовж минулого місяця між колегами давати не буду, хоча, на мою думку, нічого страшного не відбулося. Просто ознака демократії – це гучні дискусії, ознака авторитаризму – тишина. Ну а що культури ведення дискусій ми ще не навчилися – то не наша вина, нас цьому ж ніхто не вчив, чи не так

Отож, повторюючи банальщину про ієрогліф, що позначає кризу, зосередимося на майбутньому, тобто на запитанні «Що робити?» І робити це, зрозуміло, можна буде на Зїзді НМПУ, який призначено на 6 серпня.

 Внутрішній менеджмент

Профспілкова дискусія показала не досить доладний, конфліктогенний  устрій профспілки. Виявилося декілька ліній напруги – між головою Комітету та Комітетом, між найманими працівниками (виконавцями проектів) та їх профспілковими  контролерами (особливо пікантною ситуація ставала тоді, коли керівник проекту був і членом Комітету). Рада профспілки, яка представляє регіональні організації, фактично опинилася усунутою від стратегічного управління організації.

Тож делегати З’їзду зможуть змінити Статут і, відповідно, внутрішній устрій профспілки.

Наприклад, цікавим був би варіант, при якому Комітет виконував би роль суто виконавчу, тобто такий уряд профспілку, отримували би члени Комітету за це зарплатню, керували би грантовими проектами тощо. Керувати цим Комітетом має сильний Виконавчий секретар профспілки.

Тобто щоб Комітет перетворився на Уряд, а не залишався Президією Верховної Ради, якою він є нині.

Голові  Комітету НМПУ (або голові НМПУ – зараз, до речі, ясності немає, як називати точно цю посаду) залишаємо репрезентативну і координаційну функцію. Плюс (що головне) – Голова головує на засіданнях Ради (по-суті міні-парламенту) профспілки. Саме Рада визначає основні напрями діяльності, підправляє у разі чого Комітет. При цьому члени Ради не повинні мати конфлікту інтересів, тобто отримувати гроші з проектів, мати адмінпосад в профспілці тощо.

Варіант «всі з пляжу», коли всі подають у відставку і переобираються, виглядає привабливим. Водночас для занадто радикально налаштованих колег відзначив би, що забезпечити збереження всього хорошого варто, даючи шанс новому. Це говорю як людина, яка, звісно, не претендує на посаду голови (для цього навіть непотрібно місяць побувати в «гарячому» кріслі в статусі в.о.) і яка (як член Комітету) розуміє, що потрібно зменшувати функції Комітету до суто виконавських і сервісних.

Стратегія розвитку

Ще раз і ще раз потрібно спілчанам визначитися: що нас об’єднує? Для чого ми зібралися? Які наші цінності? І це абсолютно прикладні питання, а не якісь далекі чи філософські. Адже за останні роки прийшло чимало спілчан, які не знають нічого про «кучмівські темники», спілчан, які не мають досвіду укладання колективних договорів і задовольняються винятково наданою профспілкою прес-картою.

Після нової дискусії про цінності, визначаємося із візією майбутнього організації та з стратегічними напрямами діяльності.

Гранти чи самофінансування

Не раз цю дискусію проходило багато громадських організацій. Час від часу ця дискусія виникає знову. Профспілка – не виняток. Історія нашої організації вказує, що найважчі часи вона переживала, коли перемогу отримували прихильники крайніх поглядів. На мою думку, існує більше ніж дві відповіді на запитання «присісти» тільки на гранти чи залишитися на самофінансуванні. Чому не використовувати чудові можливості, які нам надають наші колеги з міжнародної федерації журналістів, інші фонди та організації? Саме такий комплексний підхід дозволить і не втратити зв’язку з членами організації, її потребами, і отримувати належні ресурси для широкої діяльності.

 Для кого профспілка?

На жаль, ми стали свідками іноді дискримінаційних роздумів – а для кого профспілка. Ні, зрозуміло, що медіа-профспілка – для журналістів. Статут визначає, що не тільки журналісти, але і всі, працівники засобів масової інформації, «які професійно збирають, одержують, створюють та займаються підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконують редакційно-посадові та інші службові обов’язки в засобах масової інформації». Наприклад, свого часу ігнорувалися проблеми фрілансерів, допоки не створене було окреме бюро фрілансерів. Сьогодні ми говоримо про визнання блогерів. Тобто час ставить нові і нові виклики і питання.

Багато завдань і їх професійне виконання вимагає і створення нової профспілкової бюрократії, які би захищали інтереси членів профспілки. Тобто тут мова йде і про юристів. Можливо, вирішенням цього питання стане посвідчення члена профспілки окремо від прес-карти (яку отримуватимуть винятково професійні журналісти). До речі, введення інститут Національної прес-карти зможе вирішити і це питання. Тоді профспілка видаватиме членські квитки, а Комісія з журналістської етики за поданням НМПУ емітуватиме прес-карти.

 Безпека, міжнародні відносини

Це дуже великий напрям роботи профспілки, який потребує значної уваги і фахового підходу. Саме головне – системності, спільної стратегії. Цього ще немає, відтак, над цим ще треба працювати.

 Розвиток мережі, первинок

Головне при всьому цьому не забутися про істинне призначення профспілки і про головний керівний орган профспілки – ми говоримо про кожного члена\членкиню організації, про створення і розвиток первинних організацій. До речі, згідно законодавства, набагато більше шансів у профспілки відстояти трудові права журналістів, якщо вони є членами первинних організацій, прив’язаних до конкретних підприємств, установ та організацій.

Розвитку мережі, профспілковому навчанню – цьому вже давно в профспілці системно не займався. І це теж предмет для обговорення і подальшої постійної роботи.

 Освіта, підвищення кваліфікації

Ці теми ніби далекі від профспілкових, але насправді – дуже близькі. Рівень освіти і професійних навичок людини – це її конкурентність на ринку праці. Це її можливість сказати «ні» джинсовому замовленню чи незрозумілій редакційній політиці. Як отримати належну освіту, коли технології змінюються, а деяких речей так і не вчать в університетах (зрештою, коли знайти той час для університету)? Взаємодопомога журналістів може стати тут вирішальною. Можемо говорити і як про обмін досвідом, так і про формування певних професійних вимог, участь у розробці освітніх програм, освоєння онлайн-навчання. Звісно, попросимо про допомогу усіх причетних, але для початку спробуємо допомогти собі самим. Наше начальство он собі влаштовує обмін досвідом і майстер-класи, учиться заробляти більше грошей, але і нам, звичайним трударям медіа-бізнесу необхідно вчитися. Ми можемо говорити і про необхідність передбачення в колективних договорах навчання персоналу за рахунок фірми або (хоча б) не перешкоджанню для відвідування семінарів чи тренінгів.

Трудові права, солідарність

Про ці речі теж якщо дехто забув – то згадайте. При чому зараз, а не тоді, коли вас будуть звільняти «за згодою сторін» чи ви думатимете, куди податися після чергового закриття черговим олігархом ще однієї дорогої «іграшки».

 Етика, саморегуляція, прес-карта

Це, можливо, перша за значенням проблема, яку ми маємо обговорити. Адже гріш ціна нам всім буде, коли ми втратимо саму професію і сором’язливо будемо говорити знайомим де і ким ми працюємо. Але як показує досвід останніх дискусій, в тому числі і серед членів Комісії з журналістської етики, наявність сильних членських професійних організацій підсилюють і позиції тих, хто хоче справжньої (не «ручної») саморегуляції в медіа.

Звісно, не про все згадав. Дякую тим одиницям, які подолали «многобукоф». Впевнений, нас усіх, хто дійсно турбується за долю спілки, за нашу, зрештою, професійну долю – не так і мало. І впевнений, що ми можемо через дискусію вийти на рішення. А потім – на ефективне виконання цього рішення. Щоб попиваючи каву в оновленому спілчанському домі ми знову подумали над тим, що ще слід зробити?

Сергій Штурхецький, в.о. голови комітету НМПУ