-Якщо ввести в google «Наталка Седлецька», виб’є десятки статей, де поруч з вашим іменем писатиме «відомий журналіст-розслідувач». А ким ви були до цього – невідомо.

-Я фактично одразу пішла в розслідування. Ще студенткою поєднувала пари і журналістську роботу. Спершу, правда, близько двох років працювала в новинах кореспондентом у Верховній Раді та Кабміні. Це дозволило зрозуміти світ української політики краще, ніж навчали в інституті. Усвідомила, що тягне «копати глибше».

Тоді з’явилась вакансія на ТВі у передачі «Знак оклику». Це легендарна програма. Ми жартуємо: якщо глянути на сучасну розслідувальну журналістику поза межами великих українських каналів, можна помітити, що вона вся родом із «Знаку оклику»: Дмитро Гнап, Аня Бабінець, Денис Бігус. Тоді у нас були наступні позиції: при владі Янукович та регіонали, а ми робимо чи не єдину програму розслідувань в країні на незалежному телеканалі.

Там я пропрацювала чотири роки. Програма спеціалізувалася не тільки на антикорупційній тематиці, а взагалі на розслідуваннях. Мені ж були цікаві саме державні публічні гроші, закупівлі, тендери, “розпил” бюджету. Тому мені створили окремий проект – «Тендер news». Ми були першими, хто робив на телебаченні програму, яка стосувалася крадіжки грошей з бюджету українськими чиновниками. Після того, як ТВі був відібраний у власника і фактично знищений, ми пішли і залишились без майданчика. Не зрозуміло було, куди йти: Янукович при владі, розмаїття незалежних колективів не має.

Тож я вирішила поїхати у подорож. Взяла усі заощадження і гайнула в Америку. Їхала в ті міста, де були друзі. Так провела пів-літа, поки прийшла звістка: я отримала стипендію імені Вацлава Гавела. Чесно кажучи, спершу завагалась, адже я людина телебачення, віддана саме йому. Мені цікаве продюсування, менеджерування саме телеколективів. А тут радіо, ще й на 9 місяців треба виїхати з України до Праги. Таки наважилась. Видання з великою репутацією прихистило мене.

У Празі я побачила, як працює величезна незалежна медійна корпорація. Це зовсім інший світ, інші підходи та стандарти. Цей час для мене був періодом адаптації до журналістики західного типу.

-В чому різниця?

-Наприклад, мова, яку дозволяють стандарти західних медіа, не передбачає прямих обвинувачень, озвучених вустами кореспондента. Ця журналістика передбачає набір фактів і їхнє жорстке відділення від коментарів. Ми залишаємо усе на розгляд глядачів. Обережні з висновками та не можемо навішувати ярлики. Такий підхід в Україні поки рідкість.

-Ваша мета – інформувати чи впливати?

-Однозначно інформувати. Журналіст не може і не повинен впливати напряму. Він не може «БОРОТИСЯ». Що ми робимо? Боремося проти корупції? Думаю з часом треба переосмислювати ці підходи. Ні, ми не боремося проти корупції, а розповідаємо про неї глибше і всесторонньо. А впливати мають наші матеріали, переосмислені громадянським суспільством. Зараз ми, журналісти, переживаємо певний ментальний розвиток. Якраз саме зараз той період, коли ми повинні відповідати на питання, ким ми є: чи активістами, чи виконуємо роль правоохоронних органів? Мої відповіді на усі ці запитання: ні, ні, і ні. Ми інформуємо – і в цьому наша головна роль.

-Як з’явилися «Схеми»?

-Під час стажування в Празі я не могла полишити думку, що треба робити телебачення, незалежну розслідувальну журналістику. Ідея народилась на «Радіо «Свобода», я написала проект програми «Схеми», і його доволі швидко затвердили. За два роки цей проект став доволі успішним, бо була ще й репутаційна синергія – поєднання двох незалежних майданчиків. З одного боку – українська служба «Радіо «Свобода», з іншого – суспільне телебачення на базі «UA:Перший», яке почало розбудовуватись після революції суспільного і дало нам ефір. Схожі місії і підходи призвели до того, що немає жодного втручання у редакційну політику програми. Кажуть, уся українська журналістика продажна. Мені здається, ми щодня руйнуємо цей міф і доводимо протилежне: нам вдалось створити острівочок незалежної журналістики, де не можна зняти матеріали з ефіру, натиснути на колектив. Це прецедент, оазис авангардної незалежної журналістики. Я цим дуже дорожу.

-Ви є автором і ведучої «Схем». Що ще входить у ваші обов’язки, ви ж цей проект і створили.

-Здається, я роблю усе: від адміністрування до фінальної редактури. Тільки знімальні групи на зйомки на везу J. Створювала проект з позиції і редактора, і телепродюсера. Трішки страждаю від того, що, займаючись продюсуванням і редагуванням, роблю менше власних розслідувань. Звісно, дуже багато тем, які є в програмі – мої розробки. Бачу, що потрохи перетворююсь на редактора, і дуже не хотіла б повністю переходити на редакторство. Хочу займатись розслідуваннями, маю дуже багато напрацювань. Фактично цим живу. Багато працюю з джерелами. Зараз у нас в редакціях уже шість прекрасних журналістів-розслідувачів.

-Як побудована редакція «Схем»? У вас демократія чи автократія?

-У нас повний розгул демократії. Я надаю повну свободу журналістам. Кожен має можливість пропонувати свої, близькі теми. Дуже важливо в нашій професії займатись тим, що тобі цікаво. Щоб це не було роботою, а бажанням з’ясувати правду.

-Тобто ви не контролюєте своїх журналістів, чи у вас контрольована демократія? Весь процес з моменту подання ідеї до готового продукту хтось же курує.

-Так, я контролю як редактор виробництво кожного сюжету. Шість журналістів, у кожного свої проблеми, я постійно в курсі мінімум шести-восьми розслідувань, плюс свої теми. А щодо підходів до виробництва – я спеціально запрошувала в редакцію готових професіоналів. Це можна бачити по якості матеріалів, естетичного оформлення, операторської роботи. А редактура наразі уся на мені.

-Скільки годин на день ви спите? Вас послухати – ви постійно в роботі.

-Зараз немає іншого вибору, окрім як постійно працювати. Дійсно до глибокої ночі ми на роботі. Це наша реальність. Але я не скаржусь, я люблю цю роботу – це і є моє життя.

-Заради чого ви це робите?

-Складно передати журналістський кайф, коли знайшов те, що людям важливо знати, але вони ніколи б цього не побачили, якби не твої старання. В цьому я бачу місію журналістики: історики пишуть історію по роках. Ми, журналісти, пишемо історію країни по дню і по годинах. Розслідувачі дивляться глибше і шукають приховане.

На мене це накладає певний тягар відповідальності. На нас покладають великі сподівання, бо рівень корупції в країні надзвичайно високий, люди розчаровані.

-Нещодавно розмовляла з Сергієм Рахманіним. Він сказав, що журналісти знають набагато більше, ніж можуть сказати, тому до них перших приходить розчарування. До вас уже приходило розчарування, що ви чистите-чистите ті авгієві стайні, а вони і далі повні?

-Не час розчаровуватись і опускати руки. Погоджуюсь із Сергієм, але складно навіть уявити, що ЩЕ можна зробити, маючи ті інструменти, які ми вибили у цієї держави. У тому числі і відкриття публічних реєстрів, з якими бери і роби! Бери свого місцевого чиновника, відкривай його декларацію, звіряй статки. Розслідування стало робити легше, просто не вистачає рук. Опускати їх точно не час.

-Чим довше з вами розмовляю, тим сильніше складається враження, що ви кували себе зі сталі.

-В мене так по житті склалось, що журналістика для мене – не спосіб доходу. Це стиль життя. Завжди хотілось зробити і досягти більшого. Я дуже віддана своїй роботі. Дуже люблю цю діяльність, вона приносить задоволення. Хоча це виглядає дивно, адже ми маємо справу з неприємними речами. Вже не кажучи про типажі, з якими доводиться працювати: політики, які хочуть постійно щось приховати. До того ж, ми виводимо на чисту воду людину, кажучи їй в очі: ми знаємо, що ви вкрали або зробили. Приємного має бути мало. Але результат і місія, яка в це вкладається – перекриває усі негаразди.

-Ви багато років працюєте в розслідувальній журналістиці. Якими якостями має володіти розслідувач?

-Дуже важлива якість – інтелект. Ми аналізуємо складну інформацію, наша професія потребує нестандартного підходу до аналізу, до ідеї, розуміння, як інформацію дістати. Людина має бути інтелектуалом з навичками детектива. Ну і, звісно, нікуди без таких якостей, як чесність, відповідальність і вміння розкривати повну картинку.

-У журналіста-розслідувача є ціла мережа інформаторів. Серед них є і політики, і депутати. Чи були у вас ситуації, коли вам «зливали» інформацію, а потім ви про цю людину готувати матеріал?

-Я ніколи не зловживаю спілкуванням з занадто високопоставленими політиками і посадовцями – саме через ризик втрапити в цю психологічну пастку. Мої джерела – хороший середній рівень посадовців. Дехто навіть може подумати, що я занадто відсторонена від політиків, які, можливо, і хотіли б налагодити контакт. Але я ж то знаю, що рано чи пізно робитиму про них сюжет.

-Ви щойно отримали премію імені Олександра Кривенка. Що вона для вас означає?

-Знаю про цю премію ще з 2006 року. Лауреати – люди, які є честю, надією, совістю і розумом української журналістики. Сучасники, якими можна тільки пишатися. Тому для мене – величезна честь, що я отримала премію імені Кривенка у 2016 році.

Фото надані Наталією Седлецькою