Наприкінці 1945-го Сталін, який у серпні істерично відреагував на появу у США атомної бомби та на неможливість відтепер скинути війська союзників у Ла-Манш, трохи заспокоївся і повернувся до Москви. Справді-бо: Америка має атомну бомбу, але ж хто керує Америкою? Провінціал Гаррі Трумен, який став президентом з декоративного віце-президента внаслідок смерті Франкліна Делано Рузвельта і якого «вождь народів» начисто переграв на Потсдамській конференції. Та й партія у Штатах при владі Демократична, тобто ліва, суміш лібералів із соціал-демократами; чимало не лише членів, а й лідерів цієї партії з захопленням дивляться на Москву, сліпо вірячи сталінській пропаганді. Дійшло до того, що наївні американці у жовтні 1945-го уклали з Кремлем угоду стосовно довгострокового кредиту на загальну суму 244 млн доларів (помножте на 20 чи на 25, щоби перейти до сучасного масштабу цін, – не помилитеся). США зобов’язалися постачати різноманітне обладнання для відбудови радянської економіки та продовольство, і при цьому самі ж (кредит!) оплачували ці поставки. Велика Британія вийшла з війни знесиленою, до того ж нею керував соціалістичний уряд на чолі з Клементом Еттлі, який у Потсдамі взагалі не був помітний. Франція ще не оклигала після німецької окупації, вона була приязно налаштована до СРСР (аякже, «велика Росія»!), до її уряду входили міністри-комуністи. Китай був роздертий громадянською війною, добряча половина Європи перебувала під контролем Червоної армії та МҐБ, ну, а про переможені Німеччину та Японію в контексті їхнього можливого протистояння радянським планам і згадувати було не варто. Тож чом би не продовжити війну за світове панування, дещо змінивши гасла? Замість «усесвітнього Радянського Союзу» - «братерство вільних народів», замість «диктатури пролетаріату» - «народна демократія», замість Комінтерну – Комінформ, замість Комуністичного інтернаціоналу молоді – Всесвітня федерація демократичної молоді і так далі, і таке інше.+

Отож Сталін вирішив скористатися ситуацією, коли на Заході комуністи та ліві соціалісти входили до урядів цілої низки європейських держав, а там, де стояла Червона армія, формувалися цілком залежні від Москви режими. Для початку у лютому 1946-го військо офіційно перейменували на Радянську армію – мовляв, ми тепер інші, ми не ставимо цілей дійти до Гангу… Та самими словами і танками утвердити більшовицькі ідеї неможливо. Відтак одним із головних засобів досягнення успіху в цій справі мала стати (і стала) масштабна радянська допомога продовольством голодній повоєнній Європі. У тому ж таки лютому в Москві було підписано польсько-радянську угоду про постачання в Польщу 200 тис. т зерна для весняної сівби. А у квітні було підписано угоду про поставку Франції (де в той час комуністи і соціалісти фактично контролювали уряд) 500 тис. т зерна. Власне, слово «допомога» слід узяти в лапки, бо ж ішлося про брутальний політтехнологічний, як сказали б сьогодні, захід. Хто був насправді голодним, так це Радянський Союз; якби не грандіозна американська допомога в роки війни, тил би вимер, а військо не змогло наступати. І по війні ця допомога йшла безперестанно (до підписання згаданої вище угоди тривало постачання за ленд-лізом). Логічним було б користатися з американської допомоги та майже безплатної праці понад чотирьох мільйонів військовополонених (плюс в’язнів ҐУЛАҐу) для відбудови економіки та виходу хоча б на мінімальний рівень забезпечення продовольством. Але Сталін, щоб підкорити серця французів і змусити їх проголосувати на виборах за комуністів, вирішив забрати у радянських селян останній шматок хліба – нічого, американці щедрі й дурні, щось дадуть…

А для того, щоб зорієнтувати своїх пахолків і прихильників у всьому світі, товариш Сталін виступив із програмною промовою перед «виборцями» (себто номенклатурою) Сталінського виборчого округу міста Москви 9 лютого 1946 року. От саме ця промова насправді й знаменувала початок «холодної війни» – хоча анонсована ця війна була Сталіним у ще день закінчення Другої світової у Європі, коли він виголосив: «Велику Вітчизняну війну, яку вів радянський народ проти німецько-фашистських загарбників, переможно завершено, Німеччину повністю розгромлено…». Що це, як не публічний плювок в обличчя всім тим народам, які билися з нацизмом, попри несприятливі обставини у ті роки, коли СРСР був «нотаріально засвідченим» другом і союзником Німеччини та Італії, маючи з обома (з Італією – ще з 1933 року) угоди про дружбу? Що це, як не бажання накласти лапу на перемогу – мовляв, ми врятували світ, а ви хто такі?

Тепер же Сталін «теоретично обґрунтовує» свої гасла: «Мова йде вже про те, що радянський суспільний лад виявився більш життєздатним і стійким, ніж нерадянський суспільний лад, що радянська спільнота є ліпшою формою організації суспільства, ніж у будь-якого нерадянського суспільства», – так заявив Сталін. Отже, СРСР перебуває на вістрі прогресу, а хто не хоче переймати радянський досвід організації суспільства, той – ворог прогресу. Що роблять із ворогами прогресу? Та те саме, що з ворогами народу, тільки в дещо масштабніших формах. Відтак Сталін детально розписав, які галузі радянської економіки треба підняти в першу чергу: ті, якими забезпечувалася армія, себто важку індустрію – щоб конкурувати з усім світом. Ішлося про сталеві м’язи більшовицької агресії. А до того ж, не варто забувати улюблену сталінську тезу, що капіталізм, мовляв, для самозахисту народжує фашизм, неминуче веде до фашизму. «Розгромити фашизм, скинути капіталізм!», – це гасло Сталін висунув ще 1927 року й ніколи від нього не відмовлявся. Тому кожен, хто опирався сталінізму, міг бути оголошений фашистом…

Але Сталін не врахував, що на Заході вагу мають не тільки можновладці, а й знані публічні особи, визначні інтелектуали та громадська думка. На момент виголошення «вождем народів» своєї програмної промови ніхто з чинних політиків демократичного світу не зумів вчитатися у сталінську «новомову» і чітко виокремити її зміст. Ніхто – але ж був відставний прем’єр Черчилль…

На той момент Вінстон Черчилль виглядав невдахою, що ганебно програв парламентські вибори й опинився в опозиції; його громадська думка Заходу сприймала як свого роду релікт, як живе відлуння хай і героїчного, але минулого. В силу свого статусу розв’язати «холодну війну» або навіть оголосити про її початок він не міг. Але висловитися так, щоби бути почутим повсюдно, він умів. І зробив це у Фултонській промові, яка звалася «М’язи миру» (до речі, сама назва була очевидним сигналом Сталіну: твої настанови про нарощування сталевих м’язів війни нами почуті, ми невдовзі виробимо стратегію протистояння твоїм агресивним планам).

На загал, у центрі уваги Черчилля була здатність світової демократії всіма належними засобами протистояти російській агресії, наступу диктатури.

Варто згадати: Сталіна також запрошували виступити у Фултоні: мовляв, будь ласка, виголосіть своє бачення світових тенденцій розвитку, ми послухаємо, порівняємо… Чи, може, ви хочете подискутувати з Черчиллем? Будь ласка! Проте «великий вождь» не тільки не поїхав, а й не передав тексту своєї промови для її виголошення, скажімо, послові СРСР у США Андрію Громико (той непогано володів англійською мовою, тож міг і дискутувати з ідейними опонентами). Ба більше: сам факт запрошення Сталіна до Фултона був в СРСР засекречений, і не випадково: «великий вождь» дуже не любив, коли хтось розшифровував його плани, а ще не любив публічних дискусій – усі справи він волів облаштовувати кулуарно, а то й підкилимно…

Далеко не одразу на Заході чинні уряди взяли до уваги аргументи Черчилля та виробили власну стратегію протистояння агресивним діям Кремля. Лише восени 1946-го США призупинили чинність угоди з СРСР; але все ж з Америки встигло надійти чимало різних товарів, що разом із вивезенням всього можливого з окупованих країн дало змогу якось утримати на плаву радянську соціально-економічну сферу (в 1945-му з Європи, Маньчжурії та Південного Сахаліну лише в централізованому порядку спеціально створені «трофейні війська» вивезли до СРСР 3,5 млн пар цивільного взуття, мільйон капелюхів, півмільйона радіоприймачів тощо). А от нестачу вивезеного задля реалізації сталінських геополітичних планів зерна компенсувати було нічим – і тільки в Україні від голоду у 1946-47 роках помер мільйон людей. Це – жертви «холодної війни», перші, та далеко не останні.

А в 1947-му Сполучені Штати запропонували Європі «план Маршалла» - і на тому сталінські спроби поставити під контроль території, де не стояла Радянська армія, провалилися. Цей план та інші ефективні заходи стали наслідками того, що Черчилль зумів вчасно розбудити Захід, підняти його лідерів на боротьбу за перемогу в оголошеній Сталіним «холодній війні».

Сергій Грабовський, «День»

Фото - «День»