Це не перша перемога Мадса Ніссена на цьому конкурсі. 2003-го він здобув третій приз у номінації «Фотоісторія зі щоденного життя». Натомість, починаючи з 2006-го, він неодноразово вигравав й інші престижні фотоконкурси, 14 разів його світлини ставали кращими на «Прес-фото року Данії».

Мадс співпрацював із такими авторитетними світовими виданнями, як Time Magazine, Newsweek, Stern, Geo, Sunday Times Magazine, D magazine та інші. Нині він працює штатним фотографом данської національної газети Politiken.

Минулого року, щоб зробити фоторепортажі з Євромайдану та Криму, Мадс Ніссен приїздив до України. Про те, якою фотограф побачив Революцію Гідності через об'єктив своєї камери, а також стандарти процесії фоторепортера у світі «День» розмовляв з Мадсом Ніссаном.

«У ЦЬОМУ ЗНІМКУ ЙДЕТЬСЯ НЕ ЛИШЕ ПРО ПРОБЛЕМИ ГОМОФОБІЇ В РОСІЇ»

- Фотографом я став, щоб мати змогу розповісти решті світу про важливі речі. Я намагаюся це робити щодня: працюю над темами, про які світ має дізнатися. Перемогу в цьому конкурсі я розцінюю як майданчик, який допомагає витягнути такі історії, як ця про гомофобію в Росії, назовні. Завдяки цьому фотографія потрапить до понад 100 виставок і стане частиною історії людства. Для мене дуже важливо зробити цієї фотографією скромний внесок у любов та, можливо, це змінить погляди людей на ЛГБТ.

- Як ви зацікавилися проблемою гомофобії в Росії?

- Я був у Санкт-Петербурзі, де проводив семінар для молодих фотографів. Про гомофобію в Росії я багато читав, і мені стало цікаво дослідити цю проблему. Якось я пішов на гей-парад, де молодого чоловіка, що стояв переді мною, жорстко побили. У той момент все для мене змінилося і стало дуже особистою історією. Цей випадок розлютив мене, я відчував відповідальність і те, що мушу зробити щось. Так я і почав фотографувати. Для мене у знімку, який переміг на конкурсі, йдеться не лише про проблеми гомофобії в Росії. Це можливість для всіх нас поглянути на себе і спитати: чи ми достатньо толерантні з іншими?

- Нині багато людей мають фотокамери, зокрема у смартфонах чи планшетах. А що для вас означає бути «професійним фотографом»?

- Насамперед, я бачу себе як журналіста-оповідача. Мені подобається нова тенденція, за якої фотографія стає все більш доступною для звичайних людей. Був час, коли професія фотографа була більше ремеслом. Фотографи були єдиними, хто знав, як працювати з камерою, проявляти плівку у темній кімнаті з хімікатами.

ФОТО МАДСА НІССЕНА

Нині роль фотографа різко змінилася - ремесло стало оповіддю. Мені це подобається, оскільки що більше людей вмітиме знімати, то краще. Що більше людей розумітиме складні знімки - то краще.

Фотографи мають розказувати людям про важливі речі. Тому мені подобаються люди, які фотографують. Хоча цього року мене вразила фотографія, яку було зроблено не на фотокамеру і навіть не на телефон. Цей знімок було зроблено рентгенівським апаратом. На ньому зображено хлопця, який намагався незаконно провести у валізі до Іспанії іншу дитину-імігранта.

З другого боку, до роботи професіоналів має бути довіра аудиторії. Це можна прирівняти з писаниною. Багато людей вміють читати і писати, але це не означає, що ви можете вірити всьому, що пишуть у блогах чи Інтернеті.

«Я ПОБАЧИВ УКРАЇНУ У БОЛІ ТА ТУЗІ ЗА ЗАГИБЛИМИ ЛЮДЬМИ»

- Минулого року ви побували і в Україні - на Майдані та в Криму...

- Я хотів раніше приїхати на Майдан, на жаль, моя газета не дозволила цього. Мені сказали: «У нас вже багато фотографій від інформаційних агентств. То чому ж ти збираєшся туди їхати?» Я відповів, що можу побачити ці події по-іншому.

Коли мені врешті дозволили поїхати, це було трохи запізно. Я приїхав у день, коли після обіду почали вбивати людей. Коли я пішов на площу, бій вже закінчився. Я побачив Україну у болі та тузі за загиблими людьми. Цілий день і ніч там були похорони. Я зробив багато знімків, намагався працювати якнайкраще, але враження та почуття, які у мене залишилися від Майдану - значно сильніші за мої фотографії.

А потім я поїхав до Криму. Там була зовсім інша ситуація. З одного боку, вона була менш небезпечною. А з другого, вона була більш складною. На Майдані кожен вітав мою присутність і хотів, щоб я фотографував те, що відбувається. У Криму - все було навпаки. Люди не хотіли, щоб я там знаходився. Вони не поважали те, що я був нейтральним журналістом, представником західного мас-медіа. Вони хотіли, щоб я почав захищати політику Обами (!), але я ж не американський посол - я журналіст. (Усміхається)

Мені було цікаво дізнатися про довгу історію Криму та його символічне значення. Я намагався зробити фото-есе про історичну важливість цього місця та про життя кримських татар. Як стороння людина, я не знав до цього багато про Крим. Але чим більше я дізнавався про сталінські депортації татар, тим міцнішало відчуття того, що це - символічне місце.

У Криму я відчував напружену атмосферу. Коли конфлікт почав розвиватися, то ставало дедалі складніше працювати, оскільки російські солдати були проти моєї роботи.

«НЕОБХІДНО ВІДЧУВАТИ ІСТОРІЮ, ЯКУ ВИ ХОЧЕТЕ РОЗПОВІСТИ»

- Дуже часто західні медіа беруть інформацію про Україну від своїх корпунктів, які знаходяться в Росії. Або ж від інформаційних агентств, які поверхово висвітлюють події. Наскільки важливо, на ваш погляд, щоб на Заході більш ретельно підходили до добору інформації?

- Багато агентств мають таку тенденцію: вони роблять такі фотографії, які підходять всім видам медіа. Однак це може знищити різноманітність у фотографії. Люди, які співпрацюють з агентствами, мають застосовувати більш особистісний підхід. Те, що у фотографіях є велика різноманітність - має вирішальне значення. Будь-який хороший фотограф має своє бачення теми. Фотограф має виправдовувати свою присутність на події особистим баченням та власними амбіціями. У місці, де є багато фотографів, потрібно щоразу себе запитувати: що я можу зробити, щоб це відрізнялося від інших? Яка у мене точка зору? Яку історію я хочу розповісти? Якщо цього не робити, то ми просто повторюватимемо одне одного.

- Коли ви збиралися до України, чи були у вас якісь стереотипи, застереження щодо нашої країни?

- Особисто я ніколи не був до цього в Україні і не знав, чого слід очікувати. До цього я був у Східній Європі, Росії, Польщі, Молдові... Якщо ви спитаєте людей в Данії про Україну, то вони скажуть, що відчувають велику прихильність до українців. Вони відчувають, що хочуть допомогти Україні так, як це можливо. Але це складна ситуація, тому що данці не хочуть більше провокувати Росію.