Харківський журналіст Роман Черемський, який пробув у полоні бойовиків ЛНР 133 дні, ні в якому разі не радить колегам їхати за матеріалами в окупований Донбас. Зауважує: очікування, що до журналістів ставлення там буде адекватним, не виправдалися.

«Якщо якийсь їхній підрозділ візьме в полон журналіста, покалічить чи розстріляє, за великим рахунком, їм за це нічого не буде», - каже Роман.

Журналіст пробув у полоні з 17 серпня до 26 грудня 2014 року. Його захопили на блокпосту в с. Волнухине разом з черкаським правозахисником Валерієм Макеєвим та знімальною групою телеканалу «112 Україна» - журналісткою Ганною Іваненко і оператором Назаром Зоценком. Колегам-телевізійникам вдалося звільнитися раніше - завдяки домовленостям 112 телеканалу з російським ЗМІ LifeNews. Утім, як розповідає Роман, і такий рупор російської пропаганди не мав надто великого впливу: на звільнення пішло три тижні. Валерій Макеєв на свободу вийшов 23 листопада. Роман же залишався там найдовше.

Нагадаємо, що у 2014 році семеро українських журналістів опинилося в полоні сепаратистів на Сході. До процесу звільнення колег докладали зусиль медіа-організації, оприлюднюючи звернення до влади, правоохоронних органів та міжнародних організацій. Також у вересні в рамках діалогу під егідою ОБСЄ було прийнято спільну заяву Національної спілки журналістів України та Союзу журналістів Росії щодо звільнення медійників з полону.

- Після перебування у полоні у вас змінилося ставлення до ситуації на Донбасі загалом і до журналістської професії зокрема?

- Так, звичайно, змінилося ставлення і до роботи журналіста, і уявлення про ситуацію на Донбасі. Щонайперше тому, що ми маємо інформацію про те, що там відбувається, із українських ЗМІ або з російських, котрі подають інформацію з російського погляду. Наші засоби масової інформації, як би вони не хотіли подати об'єктивну картинку того що там діється, не можуть цього зробити, бо на підконтрольній бойовикам території немає наших кореспондентів. І в цьому велика проблема. Жодних тонкощів ми не знаємо. Місцеве населення також бачить інформацію про те, що відбувається на окупованій території з російських ЗМІ або ЗМІ, які працюють на окупанта. Це викривлена інформація. Російські медіа певною мірою мають перевагу, бо їхні кореспонденти можуть ходити, де забажають, і знімати, що забажають. Вони мають довіру місцевого населення, адже це люди, які бувають безпосередньо на місці подій. Відтак, населення довіряє і тим повідомленням, що подають російські ЗМІ про ситуацію з інших регіонів, наприклад, у Києві.

До наших, українських ЗМІ, жителі окупованих територій ставляться навпаки, з недовірою. Вони не бачать наших кореспондентів там, але бачать помилки і неточності в матеріалах.

Загалом, наших журналістів там не тільки не чекають, а ставляться до них як до ворогів, які воюють словом. Я про це не знав. Чомусь була така ілюзія, що до журналістів ставлення більш толерантне. Але ні.

Після того, як я повернувся, мені довелося відмовляти кількох колег їхати на ту сторону за матеріалами. На моє переконання, навіть якщо є якісь «залізні» гарантії, журналіст, який туди потрапляє, дуже сильно ризикує. Бо домовленості дуже умовні. Якщо якийсь підрозділ схопить журналіста, покалічить його чи розстріляє, то за великим рахунком, їм нічого не буде.

І коли ти представляєшся журналістом, це зовсім не додає тобі бонусу. Думаю, ставлення дещо краще, ніж до військовополонених (хоча нас так часто називали), бо ми без зброї, але все одно ми вороги.

Російська сторона, терористи - зацікавлені в тому, щоб наших журналістів на їхній території не було. І ті, хто туди прориваються - виключення з правил. Журналісти, які це роблять, насправді дуже ризикують життям.

- З того часу вам не спадало на думку їздити знову в зону АТО?

- Треба чітко розуміти, що зона АТО, яка контролюється нашими військами - це одна справа, а інша справа - окупована територія. Зі мною разом у полон потрапили журналісти зі «112» каналу. Це люди, які вже працювали в зоні АТО на нашій стороні. У них були і бронежилет, і відповідне спорядження. Однак вони також не розуміли, яке реальне ставлення у ЛНРівців до наших журналістів: що будь-кого можна полонити і ув'язнити.

Якби там були наші кореспонденти, звісно, ми б чіткіше уявляли реальну ситуацію. Але ми часто складаємо картинку з викривлених матеріалів російських ЗМІ...

- А взагалі тема війни вас ще приваблює чи волієте працювати над іншими проектами?

- На  території, яка контролюється українськими військами, я думаю, можна працювати.  Принагідно, якщо буде можливість, то, можливо, поїду. А зараз маю певні проекти в Харкові. В принципі, якщо є домовленість, є охорона, якщо дотримуються певні правила безпеки, то їхати на територію  підконтрольну українським військам можна. Звичайно, людина також ризикує життям, але цей ризик на два порядки менший, ніж той, коли ти йдеш на ту сторону.

ЛНРівці і ДНРівці, російські спецслужби, ГРУ - вони ретельно ставляться до того, хто в'їжджає на їхню територію. Якщо це молода людина, якщо в неї немісцева реєстрація, немісцеві номери на машині, якщо є підозра, що вона може тримати в руках зброю, чи, приміром, розмовляє не з тим акцентом, це вже може бути підставою для підозри в шпигунстві. А роботу на українські ЗМІ вони  розглядають як злочин проти їхнього угруповання. І тому логічно, що цю людину кидають «на підвал» і починають допитувати.

Їм вигідно ув'язнити журналіста не тільки тому, що це може виявитися, як на їхню думку диверсант чи шпигун (що нам на початку й закидали). А і тому, що українські ЗМІ, за їхнім переконанням, налаштовують людей проти ЛНР-ДНР. Таким чином, вони воюють проти ворожої для них пропаганди. Також не треба забувати і про те, що журналіст - це не просто якийсь там сантехнік дядя Вася. Журналіста вже розглядають як товар, за який можна щось виторгувати.

Якщо немає ніякого намагання витягнути людину з полону, то така людина ризикує там взагалі й залишитися. Їм не в збиток утримувати полонених. Так, наприклад, ми спочатку не працювали. А коли нас перевели в інше розташування - там виганяли на роботу: прибирати казарми, чистити картоплю, моркву на кухі, тощо. Тобто ми були і додатковою робочою силою. Нас добре годували, бо їжі в них удосталь. А ось роботу виконувати - чому б це не робити полоненим?

Навіть місцевих, яких затримували, скажімо, за порушення комендантської години, за алкоголь чи за підозрою у співпраці з «укропами», витягували тому, що їх рідні докладали зусиль. Людей могли затримати просто на вулиці й навіть не дати можливості зателефонувати рідним. Могли затримати, щоб «віджати» автотранспорт.

- А вам якось вдавалося зв'язатися з рідними. Давали подзвонити?

- Ні. Як правило, людина, яка потрапляє в камеру, залишається без засобів зв'язку. Хіба що у місцевих міг телефон випадково залишитися, якщо забули обшукати і забрати. Їх кидали в камеру переважно вночі. Тричі я надіслав смс. Через пару місяців полону мені пропонували подзвонити, однак я не ризикнув. Бо розумів, що на той номер потім можуть дзвонити бойовики й вимагати гроші. Або ж запросити сюди рідних і ув'язнити ще й їх. Адже такий обман може зробити будь-яка людина з їхнього боку, котра й змоги звільнити мене не має.

- Хтось із рідних знав, куди ви їдете?

- Перед поїздкою була впевненість, що все буде добре. Хоч організатор нашої поїздки і казав, що немає гарантій, але ми чомусь не переймалися: планувати в'їхати і виїхати у той же день. Рідним не сказав, куди їду, щоб не переживали. Нам повинні були видати двох полонених, а ми за це - зробити матеріал про такий жест доброї волі з боку ЛНР. Їхали ми в Краснодон, де було домовлено з комендатурою. Однак Краснодон - це глибокий тил, комендатура - це не ті, хто сидить в окопах. А нас затримали реальні бойовики, які стріляють і вбивають в боях. Їм комендатура «до лампочки». Навіть якби нас вбили, їх би ніхто не покарав. До речі, найпоширеніший жарт у них: «щас растрєляєм»...

- Взагалі кому належала ідея їхати?

- Це була домовленість Валерія Макеєва, який працював як волонтер над звільненням полонених. Він протягом десь двох тижнів домовлявся з комендатурою і з іншими на тій стороні, що нам віддадуть затриманих.

Я хотів зробити матеріал для «Українського простору», крім того, при собі був планшет з камерою, планував відзняти відео і дати на телебачення. Адже там було багато про що було бажання зробити матеріал.

Загалом у журналістів є таке бажання - «випендритися» і зробити матеріал звідти, звідки ніхто не робив. Але це бажання може зіграти злий жарт, бо людина починає ризикувати і «проколюється». Це дійсно був би ексклюзив, тому «замилились» очі на ризик. І ризик цей невиправданий. Рідні переживають, а якби вимагали викуп, то були б серйозні фінансові втрати. Це і навантаження для держави. Бо замість того, щоб прикладати зусилля на звільнення військових, держава змушена визволяти цивільних, котрі потрапили туди з власної ініціативи.

- У полоні вам було важче морально чи фізично?

- Морально. Фізично можна було терпіти. Спочатку ми були в гірших умовах, потім у кращих, а от морально було дуже важко.

- Були думки, що можете і не вийти?

- Сумніви були постійні. Ніхто ж не знає, що в них на думці. Невідомість лякає, ми це знаємо, але коли реально потрапляєш у таку ситуацію, то це дійсно дуже серйозний фактор. Причому вони й не казали, що з нами буде. Бо ті, хто конвоює, самі нічого не знають. Це обговорюється навіть не на рівні комбата цього батальйону. Тобто, вбити вас може кожен, навіть рядовий конвоїр, а звільнити не може й командир.

- Що ви брали у поїздку? Чи можете порадити колегам, що варто, а що не варто брати?

- Приміром, у «112» каналу було спорядження, їм його повернули. Не повернули лише гроші... У нас же забрали все повністю. Назад я привіз тільки штани, пояс і туфлі. А телефон, паспорт, планшет, рюкзак, речі, гроші, все забрали. У Валерія Макеєва був автомобіль - його теж забрали. Гроші на картці кілька тисяч - змусили сказати пінкод. Забирається все, і невідомо, в чиїх руках зникає.

Моя думка така: журналісту туди не варто їхати взагалі. Не варта та інформація, яку він отримає, такого ризику. Краще спілкуватися з біженцями, які приїжджають сюди, з місцевими, котрі возять туди продукти. Вони можуть повідомити навіть значно більше. Зрештою, є соцмережі. До речі, як я дізнався вже в камері,  коли було «гаряче», вони допитували чи не кожного, хто перетинав лінію розмежування через їхні блокпости. І за найменшу підозру - «на підвал».

- А якщо все-таки людина їде?

- Транспорт приваблює їхню увагу. Нас затримали, бо в нас був бусик Mercedes Vito, а для них - це потрібна річ. Вони на ньому довго каталися, возили щось. Мабуть вже розбили.

Фото- та відеокамера - дуже невдячна в таких умовах річ. Коли спіймають і побачать на знімках їхній блокпост чи щось подібне, то, думаю, будуть допитувати, бити. Можуть і скалічити, і розстріляти. Будь-який знімок, на їх думку (до речі, небезпідставно) може бути інструментом шпіонажу. Тому це серйозний аргумент для звинувачення.

Треба розуміти: все, що людина бере, вона може втратити, і все може «зіграти» проти неї. Так, приміром, посвідчення українського ЗМІ звичайно ж буде приводом для звинувачення. Або, скажімо, людина на телефон сфотографувалася десь у Києві, або біля синьо-жовтого прапора...

- Вам вдавалося робити якісь записи з тим, щоб потім написати матеріал?

- Ні, я не записував. А загалом, там не треба нічого питати, головне - уважно (але не привертаючи уваги) слухати і запам'ятовувати, вони самі все розкажуть. Я спершу теж розпитував тих, хто потрапляв до камери, але це непотрібно, навпаки, це насторожує. А якщо ви просто слухаєте, то люди самі нададуть інформацію.

Власний матеріал я вирішив не писати, бо давав інтерв'ю багатьом ЗМІ. Тому моя публікація значною мірою дублювала б те, що я вже розповів.

- Коли вас звільняли, чи ставили якісь умови про нерозголошення?

- Ні, жодних умов. Але, до речі, коли останній раз возили на допит, то показували світлини вбитих та руйнувань мовляв, подивися, що хунта зробила. Питали, як ставлюся до подій в Одесі 2 травня.

Намагався поводитися коректно, спокійно і врівноважено відповідати, не провокуючи нікого. Спілкувався російською, щоб не створювати додаткових приводів для підозр. А один з батальйону, що мене затримав, взагалі казав: говори, що бачив. Хоча це мій особистий досвід. Але ж усі люди різні, і ставлення різне. Буває, навіть, серед конвоїрів - у одного ставлення співчутливе, а інший погрожує розстріляти.

- На вашу думку, чи варто співпрацювати щодо звільнення наших журналістів із Союзом журналістів Росії?

- Переконаний, що треба шукати будь-які способи, будь-які шляхи, які допоможуть звільнити людей, котрі перебувають у полоні. І якщо цьому може посприяти Союз журналістів Росії - варто цим скористатися. Звичайно, такі дії мають бути акуратними, адекватними, щоб не нашкодити нашим полоненим і Україні. Але якщо вони допоможуть визволити хоча б одну людину - то це вже добре.

- Ви продовжуєте працювати в «Українському просторі»? Якою була реакція колег після вашого повернення? З чим пов'язуєте своє звільнення?

- Так, полон не став приводом, щоб не займатися журналістикою. В журналістиці я з 2008 року. Розпочалося все з того, що в Харкові були курси для журналістів і я займався організаційними питаннями. Але оскільки доводилося постійно там бути, то мене зацікавила робота в ЗМІ. Брав участь у виданні газети «Український простір», яка згодом перестала виходити в паперовому варіанті, її матеріали перемістилися в Інтернет.

Зараз беру участь у проекті «Харківські завулки» Це відеоцикл серій по 10-15 хвилин про маловідомі місця Харкова, про визначних особистостей міста. В нашій команді я займаюся відеозйомкою і монтажем.

Загалом, колеги багато розпитують про перебування в полоні. Приємно, що стільки людей хвилювалося і докладало зусиль для мого звільнення. Без цього я напевне, не повернувся б.

Звільнення -  це дуже тонка річ, вони часто зриваються. Безперечно, край необхідно, щоб «витягали». Тому я вдячний всім, хто робив це. Вдячний нашій державі, нашим військовим, силовикам, своїм рідним і, звичайно ж, колегам-журналістам. Що саме спрацювало - важко сказати, але однозначно дії, спрямовані на звільнення, дуже потрібні.

Леся Карлова, прес-служба НСЖУ