Насправді майже все це була повна туфта, як і було заведено в СРСР.

Почнімо з того, що «космодром Байконур», з якого стартував Гагарін, насправді був космодромом Тюратам, розташованим за кількасот кілометрів від містечка Байконур у Казахстані. Заяву на вступ до загону космонавтів Юрій Гагарін не писав і не міг писати, бо комплектування цього загону було справою надсекретною. А якби написав - то ніколи б не став космонавтом, бо негайно опинився б «під ковпаком» КГБ («Звідки дізнався? Які джерела інформації?»), і, швидше за все, негайно був би відрахований із військової авіації. Просто його - в числі кількох десятків інших молодих льотчиків - відібрали до загону космонавтів завдяки бездоганному здоров'ю та політикоморальним якостям.

Заяву Гагарін записав не на космодромі, а ще у Москві; ту саму стандартну заяву начитали про всяк випадок і дублери Юрія  - Герман Титов і Григорій Нелюбов. «Найпередовіша техніка» спрацювала далеко не бездоганно. Спочатку на етапі виведення корабля «Восток» не спрацювала система радіоуправління, яка мала вимкнути двигуни третього ступеня ракетоносія. Вимкнення двигуна відбулося лише після спрацювання дублюючого механізму (таймера), але корабель уже піднявся на орбіту, вищу на 100 кілометрів від розрахункової. А це було дуже небезпечно: адже у разі відмови гальмівного двигуна для спуску з орбіти після одного витка навколо Землі «Восток» за допомогою аеродинамічного гальмування у верхніх шарах атмосфери мав усе одно перейти на траєкторію спуску за п'ять  - сім днів. Такий строк перебування на орбіті космонавтові системи корабля гарантували. А от повернення на Землю з тієї орбіти, куди закинуло Гагаріна, могло, за оцінками, зайняти від 20 до 50 діб. Тобто «Восток» усе одно сів би, але вже з мертвим космонавтом...

На щастя, наприкінці годинного з гаком польоту гальмівний двигун спрацював, але з недобором імпульсу, тож упродовж 10 хвилин перед входом в атмосферу «Восток» безладно крутився зі швидкістю одного оберту на секунду. А спуск відбувся по балістичній траєкторії з 8  - 10-разовим перевантаженнями, тобто вага Гагаріна в окремі моменти сягала 700 кілограмів. Але він це все не просто перетерпів, а й зробив цінні спостереження. Власне, весь політ Юрій Гагарін не «слухав музику природи», а працював  - адже він був першим, і кожна деталь мала надзвичайну вагу. Ось що він розповів  - під запис  - після польоту Сергію Корольову й іншим конструкторам: «Я почувствовал, как заработала ТДУ (гальмівний двигун.  - С.Г.). Через конструкцию ощущался небольшой зуд и шум... Перегрузка нарастала... Корабль начал вращаться... с очень большой скоростью... Скорость вращения была градусов около 30 в секунду... Получился «кордебалет»: голова  - ноги, голова  - ноги, с очень большой скоростью вращения... Только успевал закрываться от Солнца, чтобы свет не попадал в глаза. Я подставил ноги к иллюминатору, но не закрывал шторки. Мне было интересно самому, что происходит. Я знал, что по расчету это должно произойти через 10  - 12 секунд после включения ТДУ... по моим ощущениям, больше прошло времени, но разделения нет. На приборе «Спуск 1» не гаснет; «Приготовиться к катапультированию» не загорается; разделение не происходит... «Кордебалет» продолжается. Я решил, что тут не все в порядке... Прикинул, что все-таки сяду... до Дальнего Востока где-нибудь сяду... Начинается замедленное вращение корабля, причем по всем трем осям. Корабль начал колебаться примерно на 90 градусов! Вправо и влево... ощутил колебания корабля и горение обмазки... Затем начался плавный рост перегрузки... По моим ощущениям, перегрузка была за 10 «ж». В глазах стало немного сереть. Снова поднатужился, поднапрягся. Это помогло, все как бы стало на свое место...»

Ні, не був Юрій Гагарін «піддослідним щуром», як дехто почав писати про нього в останні десятиліття! Він був мужнім професіоналом-льотчиком  - а водночас не являв собою заідеологізованого «пропагандиста радянської ери», як його змальовували тодішні газетярі. Ті самі, які  - в силу цензурних обмежень  - не могли навіть згадати про Сергія Корольова, ведучи мову про якогось абстрактного «головного конструктора» без жодних особистих ознак.

Принагідно: сьогодні дехто пише, що Корольов, мовляв, працював на імперію, на її військово-політичну могутність. Ні, Корольов працював на людство. У липні 1957 року, за кілька місяців до старту першого супутника, він писав дружині: «Людина без мрій усе одно, що птах без крил. Правда? А зараз близька до здійснення, мабуть, найзаповітніша мрія людства. У всі віки, у всі епохи люди вдивлялися в темну синь небес і мріяли». Тож невипадково Павло Попович, перший космонавт-українець, співав з орбіти спеціально для Корольова улюблену пісню головного конструктора: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...» Й уславлена Р-7 Корольова і Глушка, яка вивела в космос і перший супутник, і першу людину, була створена за рішенням ЦК, але зі свідомим обманом: адже строк підготовки цієї ракети до старту становив дві доби, що унеможливлювало її використання у воєнних цілях...

Та повернімося у квітень 1961 року, до того, про що тоді не писали газети. 18 квітня перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, голова Ради Міністрів СРСР Микита Сергійович Хрущов підписав секретне розпорядження: «Признать необходимым подарить от имени правительства СССР первому летчику-космонавту СССР майору Гагарину Ю.А. и членам его семьи автомашину «Волга», жилой дом, мебель и экипировку согласно приложению...»

У тому додатку перераховувалося чимало різних речей, зокрема:

Ясна річ, про цю урядову оцінку подвигу Юрія Гагаріна  тодішня преса мовчала, та й нинішня, що любить розводитися про «здобутки» і «щасливе життя» за Радянського Союзу, воліє не згадувати...