авряд чи цей матеріал можна адресувати пересічному читачеві Cultprostir, адже, оскільки ви вже тут, то не байдужі до музики і не вперше замислювались, чому українське радіо звучить так, як воно звучить.

Після заяви Мінкульту щодо майбутнього квотування українського продукту на радіо в межах 75%, піднялась прогнозована хвиля нарікань і ремствування з боку представників ЗМІ, що, бач, нема чого показувати і «крутити» українського. Чесно кажучи, вимога крутити 75% локального продукту дивує так само, як твердження, що «української музики мало/немає тощо», тож, дозволю собі побути арбітром і звернути увагу шановного панства на особливості українського музичного процесу з обох сторін.

Ви кажете, що «української музики немає»

Я цікавлюсь українською музикою і можу назвати 100-200 пісень різних колективів та артистів у різних жанрах, які незаслужено обділені увагою і не дійшли до масового слухача. Якщо програмний директор не може назвати бодай 3-х українських артистів в жанрі lounge - це проблема його обізнаності: лише вітчизняний лейбл Ultra Vague щороку випускає музики на пару станцій. І композиції, приміром Tango Tempo, Coala Pascal, Shopping Hour вписується у цей формат і lounge-ремікси на українські хіти також існують у кількості, достатній для маневру.

Тож, коли ви як слухач, повторюєте поширену думку, що українського продукту немає, то, можливо, ви просто не цікавитеся ним? Ймовірно, бо ніхто не захопив вас професійною розповіддю про те, яким чудовим він буває? Можливо вам не «продали» його? Не показали його гарно, по рейтингових каналах, з пієтетом до творчої праці, з масштабом талант-шоу?

Чи ви чули за останні кілька років від радіодіджея чи ведучого, яким класним є, приміром, «цей молодий неосоул гурт з Вінниці, в творчості якого можна розчути вплив авторської американської традиції, і що їх вокалістка виглядає, як молода Ніна Хаген, а звучить, як молода Білик, що їхні пісні написані українською, якою розмовляють складні підлітки в школах, а сюжети пісень взяті ніби з сайту Kill me please?  

Чи хтось цікаво розповідає вам взагалі про музику? Інтригує? Так, щоб вам захотілось побігти на концерт нової групи, скачати альбом? Можу назвати не більше 5-6-х діджеїв-фанатів своєї справи на 2-3-х комерційних станціях.

Припустимо, станції не використовують місцеву музику через «особливий формат, нібито брак відповідного матеріалу, особисті погляди» - але як ви поясните відсутність на майже всіх «музичних» станціях новин від українських артистів?

Радіодіджеї не розповідають між треками про нові пісні, про враження від їхніх концертів, не розповідають історії з гастролей. Редактори не готують текстів про українську музику в принципі, і не вважають її джерелом новин. Складається враження, що власники радіостанцій крутять музику «аби не зачіпала увагу», між випусками новин, наявність яких є, власне, причиною покупки станції, як ЗМІ. Справа у тому, що більшість радіостанцій - це вже давно не про музику. 

Приміром, за 15 хвилин прослуховування британської станції, я дізнаюсь в якому році і як записані-написані композиції, що за продюсер робив звук цій зірці, з ким вона, кажуть, буде їхати в тур, скільки разів слово mesmerize зустрічається в її творчості, і що в зірки алергія на арахіс. І, звертаю вашу увагу, ведучі не є музикознавцями - вони просто на своїй роботі діджея музичної станції і розповідають про музику невимушено, дотепно та цікаво, в рамках звичайного ведення ефіру. Коли я слухаю 15 хвилин пересічного українського радіо, я дізнаюсь, що діджей думає про себе, свого партнера по ефіру, чую його грайливий жарт нижче пояса, балаканину на тему дня і майже нічого про, власне, музику.

Ще один аспект, що стосується української журналістики в цілому - а чи йдуть люди, обізнані в предметі і, водночас, здатні добре формулювати, у відділи культури? Чи хочуть вони писати про музику за ті невеликі гонорари, що пропонують їм українські видання? Я знаю кількох світлих голів, фахова рецензія від яких могла би стати для молодої групи сходинкою до великих майданчиків, але вони не можуть собі дозволити зануритись у тонкощі витоків рівненського рокабілі. Очевидно, що талановиті оповідачі, що розбираються в предметі, і очима яких ви могли би побачити-почути українських артистів по-новому, не можуть собі дозволити писати про музику і залишають культурну журналістику. І знаєте що це означає? Що публічні оцінки творчості нових груп зводяться до неперевіреного фактажу, сентиментальної або агресивної вкусовщини «чуттєва емоційна музика, схоже на Muse, у мене мурашки, гітарист - бог» і лайків.

Ви кажете, що «в Україні немає якісної музики»

Справа у тому, що музика не може бути якісною чи ні. Звук, а не музика, буває якісним. Чи є «якісним» виконання народної пісні кубинським оркестром? Твір Сібеліуса? Фрістайл бітбоксера? Музика буває погано чи майстерно зіграною, погано, але емоційно зіграною, динамічною, оригінальною, примітивною, псевдосимфонічною, сентиментальною, бароковою + ще мільйон інших слів, які так рідко вживаються людьми з української індустрії.

Музику у будь-якому жанрі можна виконати, записати, записати і звести якісно чи погано, тож категорія якості стосується саме звуку. Це автоматично примушує замислитись про смак і виконавський рівень не лише артистів, але й українських спеціалістів у галузі продюсування та звукозапису. А також про колообіг та джерела походження коштів в індустрії, на які українські студії та виконавці і мають творити в країні «фірму», здатну конкурувати з розвиненішим ринком інших країн. Коли, перетинаючи кордон з Україною, вмикаєш радіо у машині, то чуєш, перефразовуючи класика, що тут-таки цураються свого, хоча непогано засвоюють чуже. Натомість нам би дійсно непогано було б взяти, приміром, приклад з Швеції, де уряд щороку вручає премію «Експортер музики року» за культурну експансію, (і кошти, принесені слухачами по світу до казни королівства).

Витісняючи український продукт з ефірів, ми щедро надаємо простір продуктам чужих світоглядів і індустрій, живимо їх, фінансово та ментально. Натомість, ми могли би інвестувати в якість свого продукту, дати змогу українцям як «співучій нації» нарешті вийти на власний ринок, експортувати свій продукт назовні, робити українську музичність брендом. Як показав досвід конфлікту у Криму і на Донбасі, саме культурна експансія є найнебезпечнішою, адже вона впливає не лише на культурний порядок денний, але й, в тривалій перспективі, на менталітет. І як у гуцульській оповідці, кілька берізок - це ще нічого, гарно, урізноманітнює пейзаж, але коли замість смерек тут буде суцільна березова роща, може прийти хтось, хто скаже: «Так тут же ж моя Родина!».

Ви кажете, що «українська музика не виглядає «фірмою»

Я схильна погодитись, що країні, яка тільки-но усвідомила себе, конкурувати з 100-річною світовою індустрією звукозапису, в якій обертаються мільйони і в якій семпл для нової пісні Justin Bieber створюють 4 людини та фокус-група, - складно, незважаючи на доступність технологій. Але не можу уявити собі, щоб слово «фірмове» означало «чуже» у Британії, Франції чи США навіть у 1950-х. Ба більше, шириться небезпечна думка, що лише поп-музика і «рок зразка 1980-х» може звучати «фірмою». Вибачте, але «Димна Суміш» звучить об'єктивно добре. І Indie-Ya і Stepan i Meduza і «Кожаный Олень» і «Нервы» і «Валентин Стрыкало». Навіть «Правиця» та Ірина Федишин, Арсен Мірзоян і Zapaska звучать не гірше своїх німецьких і французьких колег, то чому поляки дають своїй музиці зелене світло і ринок, а ми сором'язливо запихаємо власних артистів у нічні ефіри? Не треба любити нас за те, що ми українські артисти, але не треба нас не любити за те, що ми ними є. Ми творимо, бо є потяг до творчості, але як галузь не можемо стабільно функціонувати, якщо основний гравець ринку - радіо - опирається всіма кінцівками і грає проти існування власного музичного ринку. І навіть не хочеться вкотре писати про те, що більшість наших український медійний простір ігнорував до того, як їх роботу зробили російські ЗМІ та глядачі. І вже потім, на правах справжньої провінції, їх почали любити київські станції та телеканали.

«ДахаБраха» та Gogol Bordello завоювали увагу слухачів світу саме тому, що мають власне обличчя і звучання. Однак слухача продовжують берегти від української музики, що не нагадує технологічні кавери на закордонні композиції. Артисти приходять на студії зі словами «зробіть мені ось так, як у Nicki Minaj чи Pharrell Williams, бо пісню не візьмуть на радіо». І це, можливо, теж не було б так погано, якби українські ЗМІ так не опирались розширенню рамок маскульту:

На Заході популярними є хіти різних жанрів. Ти є на радіо, якщо твоя пісня створена в жанрі кантрі, рок-балади, кабаре, крунер-попу, акустичного неофолку. Це все відтінки поп-музики і для них є коридори до слухача. Але якщо автор створив подібну пісню в Україні, залишається лише побажати йому удачі в галузі, де в фаворі залізобетонні техно-поп, ретро-хіти, R&B, євроденс, хіп-хоп, традиційна естрада, піджанри танцювальної поп-музики та старий рок. Прорив поодиноких представників жанрів лише підтверджує негнучкість галузі, а значить, щороку десятки українських потенційних хітів випадають з плейлистів радіостанцій.

Прекрасний приклад того, яких станцій бракує країні зараз - «Radio ONE Україна», яку закрили, (щоб розмістити на її частотах «Радіо Алла») і яка демонструвала, як різна українська нова музика може вписуватись у актуальний світовий контекст. Ще одна важлива річ - «фірмовість» не є випадковістю. За успіхом та естетичним задоволенням від творів ваших улюблених (що ви там любите - Taylor Swift, Led Zeppelin, Bjork, FKA Twiggs, The Strokes?), отже, за кожним записом, відео і виступом Великого Артиста мерехтить не лише поодинока свічка харизми, іскра таланту, божественне вміння відчути zeitgest і багато годин праці. За успіхом Артиста ховається завзятість його команди, хист менеджера та невеличка армія профі - від тих, хто розповів вам про цього артиста, тих, хто тримає пензлик з пудрою за кулісами, веде їх вантажівку зі звуком, придумує костюми, крутить ручки на пульті, розробляє постер артиста, знімає його відеокліп. Це маленька лавина талантів, що, об'єднавшись,сходить на публіку заради того, щоб здивувати вас і let them entertain you.

У них є досвід, репутація, смак, вони спеціалісти, і робота кожного з них оплачується. Трапляються винятки - інколи достатньо добре заспівати круту пісню під гітару, щоб вона увійшла в історію поп-музики, як «Я солдат» або вдалі новинки, як ще не записана, як слід «Лю» від «Один в каное», але винятки не можуть траплятись зі всіма на регулярній основі.

У нас вже є продюсери, що вкладають кошти у картинку, можуть собі дозволити добре записати своїх протеже, і їх артисти виглядають та звучать добре. Але якщо телебачення або радіо не буде репрезентувати live українського артиста, як piece of art, то що побачить глядач? Хлопця, з ледь чутною акустичкою на дивані, знятого з 2 точок? Потрібно мати сильну уяву, щоб розгледіти в ньому шоумена і рок-зірку, здатну збирати стадіони. Може звучання наших гуртів не вражає вас з телеекранів тому, що технічне забезпечення і звук у програмах з живими виступами музикантів радше скомпрометує їх творчість, ніж зачарує слухачів? Так, я про це славнозвісне: «А зіграйте у нас в студії наживо, є 1 комбік, пульт на 4 канали, моніторів немає, та якось викрутимо». Зокрема, промовистим прикладом є те, що перший новорічний вогник, у якому молоді українські зірки нарешті подавались глядачу у якості актуальних зірок, відбувся у 2014 році на «ТЕТ», а поодинокі винятки, як «Свіжа кров» і «Твій формат», були прикладом того, як варто було популяризувати українську авторську музику всі 23 роки Незалежності на всіх музичних каналах.

Ви кажете, що тут «немає груп чи співаків рівня такого-то артиста»

Не варто плутати масштаб таланту з масштабом популярності таланту. Є артисти, не розкручені до рівня ваших улюбленців з різних причин. Це трапляється і тому, що вони не достатньо системні, наполегливі, працьовиті та енергійні, але ще частіше тому, що для них відсутні соціальні ліфти. Навколо млявий, трохи ураженим кумівством медійний вакуум. Сьогодні групи збирають клуб на 120 людей, завтра на 300, післязавтра на 1000, а після післязавтра, якщо зорі не зійдуться інакше, знов 300, бо ніхто не назве це «Нашою новою сенсацією» на наступний ранок. Українські ЗМІ, в кращих традиціях провінції, вчепились в світових та російських зірок, 3-4 жанри як у формулу успіху, «барижать ретро» і дуже неповороткі. Поки західне ЗМІ з язиком на плечі розповідає про тур Paloma Faith, невдалий реліз Lana Del Rey, історії гітарного майстра Маккартні, новий альбом Madonna та висвітлює новини ще 50-ти нових артистів, українське ЗМІ вперто ліпить на шпальти рецепт улюбленого шашлика та сімейного щастя від Стаса Михайлова та In-Grid.

«Ви не зірки - кажуть молодим українським артистам, що випустили успішний сингл. А група N - зірка». Група N, звісно, зірка, але чи персональні лінощі і галузеве поклоніння перевіреним ідолам - професійна причина гальмувати розвиток локальної індустрії? У будь якій країні аншлаг молодого артиста не може пройти повз увагу ЗМІ. У нас молоді імена забуваються, не встигнувши як слід проявитись.

Ті, хто позиціонується українськими ЗМІ як celebrities часто не можуть продати квитки на власні концерти, натомість затребувані публікою артисти ігноруються медійниками: єдиний український гурт, що підкорив велику фестивальну публіку у всьому світі - це «ДахаБраха». Інтернет-публіка в курсі. І широка публіка вже знає це словосполучення. Але чи їхній виступ прикрашав бодай одну телевізійну премію? Німці добре знають українську співачку Мар'яну Садовську, слухачі називають її сучасною Квіткою Цисик, але чи ви чули її прекрасний голос з ТБ? Європейці люблять Stoned Jesus - не пригадую, щоб бачила їх у ранкових ефірах як «українських музикантів, що повернулися з успішних гастролей в Європі». Клубна публіка по всьому світу купує вініли українця Vakula - чи редактор культурної рубрики будь-якого національного видання в курсі існування такого артиста?

Старе перевірене любити легше, ніж роздивитися потенціал у новому, дати йому шанс і стати частиною цього нового успіху і отримувати дивіденди у вигляді нових перспектив свого ЗМІ. Натомість, з 1990-х років до сих пір є практика «комерційного розміщення», бо що таке така далека «перспектива» проти конкретного конверту сьогодні...

Українське суспільство зараз розділене саме за цими ознаками: «старе й чуже» проти «свого і нового». «Урвати тут і зараз» проти «Робити на майбутнє». І територія держави окупована, так само, як окуповані голови її мешканців - чужими культурами, старими сенсами та цінностями.

Ви справедливо зауважите, що «хто нині слухає радіо, якщо є інтернет?» Це у нас з вами є інтернет і цікавість до музики. Решта наших співгромадян просто пасивно й безкоштовно споживають годинами ефір з культурними установками Митного Союзу. А саме ці наші співгромадяни роблять масове масовим. І потім, після років всотування «Шансону», хітів Лепса і Наталі, вони дуже дивуються, в яке це ЄС зібралась решта, і хто такі ця Onuka, «Крихітка» чи «НастяЗникає», якщо он по радіо абсолютно очевидно, що справжні зірки - це Лоліта, Женя Білоусов, Modern Talking та Scorpions.

Що цікаво, безліч українських старих хітів 1990-2000-х років також не потрапляють до ротацій навіть «ретро» станцій, поступаючись зарубіжним аналогам, їх ніби витирають з історії локальної поп-музики. Коли ви востаннє чули по радіо українське ретро? Відомі пісні «The Вйо», «Плачу Єремії» чи, приміром, «ВУЗВ»?

ЗМІ побоюються ставати старт-майданчиком для нового, не хочуть брати на себе ризик відкриття нових імен. Вони відмовляють новому у існуванні, бо ніяк не можуть зрозуміти, а в чому, власне, їх вигода у розширенні культурного середовища в Україні? Дуже просто. Рано чи пізно культура має стати індустрією.

У Британії, Франції, Польщі на радіостанції до музрубрик провідних ЗМІ та ТБ щороку потрапляють десятки пісень нових артистів. Їм потрібна нова музика, нові художні сенси, бо новий слухацький інтерес крутить колесо галузі, дає їй нові кошти і робочі місця.

Закордонні ЗМІ горять новим, роблять його рейтинговим самі, бо ринку потрібні нові теми для програм, нові скачування, нові роялті, нові концерти, нові менеджери, новий одяг і парфуми з іменами артистів, нові податки з концертів, більше, більше роботи для армії профі.

Нова музика до кіно, нові фестивалі, нові гонорари за рецензії, потрібно вручати нагороди новим артистам і шукати спонсорів для показів, ринку потрібні історії для таблоїдів, потрібно продавати права на показ музичних премій. «Дивуй мене чимось новим», - каже західний глядач. І індустрія готова на все: «Однонога співачка? Не питання. Дівчинка, що виглядає, як хлопчик, а співає, як тюлень? Є! Блюз про монашок? Є! Клубна співачка, вагою 105 кг, що виступає у відвертій білизні? Є! Кантрі про Будапешт? Будь ласка!».

Оберіть навмання кілька станцій з форматом «сучасна популярна музика» з сусідських країн, послухайте естонську RAADIO2, Power Hot Radio, польський Blue FM, литовській EHR - так звучить сучасність живої країни, що усвідомлює себе не колонією, а окремою культурною одиницею. В ефірі пісні 2015 року, свіжі хіти нових артистів, показово, що на Blue FM на кожні 3 зарубіжні композицій - 1 польський виконавець. Чи не час і нам припинити бути провінцією? Щоби стати справжньою Україною, нам треба поводитись  по відношенню до свого продукту хоча б як Польща і будувати свій центроукраїнський світ, експортувати його назовні.

І хоча ініціатива Мінкульту дотримуватись квоти 75% українського контенту на радіо звучить по-комсомольські бадьоро, але краще хай буде чесних 25%-30% в праймтайм, половина з яких буде новою, різножанровою музикою Made in Ukraine

«Коли ми здобули незалежність після розриву 600-річної унії Ісландії з Данією, ми почали шукати свою ідентичність у музиці», - каже Bjork у фільмі про становлення рок-музики у своїй країні. Зараз в Ісландії 85 музичних шкіл на 400 000 населення і її культурний внесок у світову мас-культуру є беззаперечним. У Києві близько 50 музичних шкіл, їхні приміщення в центрі постійно намагаються відтиснути під банки та магазини, тож, можливо, справа не лише в радіо, а у тому, яке місце культура посідає у нашому розумінні державних інтересів.

Каша Сальцова, CultProstir

Фото - http://cultprostir.ua