«Усе почалося з того, що ми вирішили показати в кінотеатрі «Факел» дві стрічки з трилогії «Моє дитинство» - «Кров» за однойменною новелою Нодара Думбадзе та «Мужицький ангел. Різдвяна історія» за оповіданням Степана Васильченка», - розповідає автор трилогії, режисер Ірина Правило, родина якої мешкає на Харківському масиві. Про Ірину та її кінопроекти для дітей, які водночас не залишать байдужими й дорослих, газета «День» писала неодноразово (див. «Кінематограф без формули» від 29 квітня 2011, «Ірина Правило: «Я цікавлюся класикою. У ній - сильний виклик і більше прочитань» від 25 травня 2012).

За словами режисера, вона довго шукала майданчик для постійної комунікації з найменшим глядачем. Він виявився зовсім поряд. Відразу після перших показів виникла ідея організувати на базі кінотеатру «Факел» кіноклуб.  «Життя на Харківському масиві не таке вже й насичене культурними подіями, - говорить Ірина, - тому ми відразу подумали, що кіноклуб міг би стати ключиком до розвитку культурного життя масиву. Із жовтня минулого року розпочалися наші щотижневі зібрання, які тривають досі. Приємно, що серед наших відвідувачів не лише жителі району, до нас приїздять із Борщагівки, Троєщини, Бортничів. Ми не лише дивимося хороше кіно, а й обговорюємо його, дискутуємо на соціальні теми, ділимося тим, як відчуваємо цей світ і що можемо зробити для того, щоб він ставав кращим».

Серед фільмів, що були показані впродовж року, - «Чудо в Мілані» Віторіо де Сіки, «Улісс» Тео Ангелопулоса, «Слухай пісню вітру» Кадзукі Оморі, а восени відбувся показ стрічок молодих українських режисерів Арсена Бортника «Як Шевченко шукав роботу» і Софії Лаврів «Сироїд». Часто на покази діти приходять класами. Ірина розповідає, що зі школами вони працюють активно, але контактують в основному з учителями чи батьками - директори шкіл здебільшого дуже кволо йдуть на зустріч, аргументуючи це тим, що відповідають виключно за освітній процес й не мають стосунку до дозвілля учнів. Можливо, ситуація поліпшиться, якщо після виходу третього фільму за мотивами оповідання італійського письменника Ніно Палумбо «Мій університет» Міністерство культури рекомендує трилогію «Моє дитинство» до перегляду школярами.

ІРИНА ПРАВИЛО ПІД ЧАС ВІДКРИТТЯ ОНОВЛЕНОГО ФАСАДУ КІНОТЕАТРУ "ФАКЕЛ"

«Після показів діти активно говорять, - каже Ірина. - Проходить момент, коли всі соромляться, - й вони починають ділитися тим, що думають і відчувають, без завчених фраз. Утім, наша мета - не тільки показувати кіно. Ми прагнемо перетворити кінотеатр «Факел» на культурний центр. За час роботи над фільмами я познайомилася з багатьма цікавими людьми, яких могла б запрошувати на зустрічі зі старшокласниками. Розмова з Гріголом Катамадзе, Мішелем Терещенком могла б змінити щось у світогляді юних хлопців і дівчат. Але з огляду на занедбаний стан фасаду й особливо сходів, що ведуть до входу, про це годі було й думати».

Так визріло рішення відреставрувати фасад. Організатори кіноклубу - а це Ірина і її родина (мама й дві старші сестри активно допомагають Ірі реалізовувати творчі проекти) - знайшли фахівців, які погодилися за помірну плату виконати потрібну роботу. Але керівництво об'єднання (кінотеатр «Факел» входить до структури комунального підприємства «Київкінофільм») на той момент ініціативою не зацікавилося й на зустріч з підрядниками не прийшло. «І тоді ми вирішили, що спробуємо зробити це своїми силами», - каже Ірина. Восени почалися спільні щосуботні толоки: учасники кіноклубу приходили, щоб потроху ремонтувати фасад. Й на превелике їхнє здивування, щоразу долучалося все більше людей.

ФАСАД ТА СХОДИ КІНОТЕАТРУ ДО Й ПІСЛЯ РЕСТАВРАЦІЙНИХ РОБІТ

Поступово непростий шлях був пройдений, сходи відреставровані, а фасад полікований. Закарпатська художниця Олеся Секереш, учасниця арт-групи «Шапка» й мистецької експедиції «Втілені», розробила ескіз композиції, що зараз прикрашає фасад. Це дерево життя з птахами у вигляді язичків вогню - дерево-факел. Олеся, до речі, влітку представила проект «Втілені» у кінотеатрі (зібрані в усіх куточках Закарпаття українські, словацькі, угорські, румунські орнаменти учасники проекту малювали на шкірі закарпатців різних поколінь, а згодом фото цих малюнків лягли в основу серії листівок).

У планах Ірини Правило й учасників кіноклубу повністю відновити фасад кінотеатру. Крім того, Іра продовжує роботу над третім фільмом із трилогії «Моє дитинство» - «Мій університет». Це історія хлопчика, що прагне зрозуміти «Божественну комедію» Аліг'єрі Данте і знаходить справжнього вчителя, який допомагає йому зрозуміти життя, відчути своє покликання. Упродовж жовтня цього року тривали зйомки стрічки в Італії. Як і в попередніх фільмах трилогії, героїв грають не професійні актори, а звичайні італійці (перший фільм «Кров» був знятий у Грузії, героїв стрічки зіграли жителі селища Хідіставі, а «Мужицький ангел. Різдвяна історія» - в українських Карпатах). У роботі над трилогією Ірині й далі допомагає родина. Це основне джерело підтримки як матеріальної, так і духовної. Втім, останній фільм потребує більше ресурсів: частину коштів вдалося зібрати за допомогою колективного фінансування проектів «Спільнокошт», яке в Україні реалізовує платформа «Велика ідея», та це навіть не 10%. У подальшому Ірина Правило все-таки сподівається на підтримку Держкіно, адже в Україні саме для дітей знімається не так багато фільмів, а вони, на її думку, - чи не найважливіша глядацька аудиторія.

КОМЕНТАР

Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ, кіносценарист, кінооператор, режисер кінодубляжів українською мовою, викладач Київського національного університету театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого:

- Якщо говорити про фільми, за допомогою яких діти повинні формуватися, безперечно, у них немає придатного для цього органічного матеріалу - я маю на увазі українські фільми для дітей чи навіть вітчизняні, які знімалися до 1990-х років. У результаті ми отримуємо якимось чином сформовану 18 - 20-річну людину, що виросла на зовсім іншій кінематографічній реальності, яка не співпадає з поточною реальністю. Цього року я був у складі комісії премії імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей і юнацтва: крім мультиплікаційних, серйозних ігрових робіт не було. Тому тут справді є больова точка, й те, що робить Ірина Правило, - це прекрасно. Візуальна культура, яка формує людську поведінку на масовому рівні, в нас занедбана давно. Напевно, шлях до її відновлення пролягає, зокрема, через такі ініціативи, як започаткований Іриною кіноклуб, тобто через індивідуальні зусилля окремих людей. Кіноклуби загалом мають свої точки у ряднині життя: вони пов'язують важливі сфери необхідного людського спілкування, тому що довкола них добровільно збираються люди з приводу того, що становить для них же особливий інтерес. Такі точки спілкування на будь-якому клубному рівні надзвичайно важливі для мистецтва, релігії, духовного самовідчуття людини, бо там пожива для душі, інтелекту, розуму, віднаходиться перспектива бути людиною завтра, післязавтра, перебувати в стані задоволення від роботи думки. Це те, що кристалізується довкола живого, глибинного людського інтересу. Саме в кіноклубах формується специфічна публіка, яка готова до того, щоб очікувати від візуальної культури мистецьких артефактів.