Останні два тижні в українському ютубі вирують справжні пристрасті зі скандалом та бійкою. Якщо подумаєте, що експерти чи глядачі сварилися через рецепти пасок, ставлення до російської опозиції чи оцінку переможця угорських виборів Петера Мадяра, то ні. Головні учасники нової драми гадки не мають ані про хороших росіян, ані про угорську електоральну революцію, ані навіть про паски. Бо це лелеки.

Четвертий рік поспіль Національний природний парк «Пирятинський» веде стрим із лелечого гнізда у селі Леляки. Відеоспостереження організовували з науковою метою, але вийшла психотерапія для всієї України. Навесні 2022-го самі знаєте, що у головах коїлося, а лелеки, які онлайн облаштовували гніздо та виховували пташенят, заспокоювали.

Цього року головні герої стриму вирішили, що спокій українцям має тільки снитися і показали нам якісну мелодраму про любов і подружню зраду. Якщо коротко, то багаторічна власниця гнізда Одарка відбила молодого лелеку в іншої самки, спокусила його, а потім, уже вагітна, пішла до тогорічного партнера Грицика, бо той виявився сильнішим за юного коханця. Тепер у пари є вже три яйця — одне від попередніх стосунків і два спільних.

Бурхливе особисте життя птахів здивувало навіть науковців, про що співробітник Національного природного парку «Пирятинський» Анатолій Подобайло розповів, наприклад, «Радіо Хартія». Що казати про звичайних українців.

Стрим триватиме до відльоту птахів, отже вікно для психотерапії буде відкрито ціле літо. А поки повертаємося до людського.

Однією з найгучніших подій квітня стала перемога угорської опозиції на чергових парламентських виборах. Віктор Орбан має піти, і для України це обіцяє багато принципових змін — від розблокування європейського кредиту в 90 млрд євро до повернення вкрадених в українських інкасаторів грошей.

Звісно, весь ютуб наповнився експертами, які розповідали — коли та як це станеться і чи станеться взагалі. Вибір був широкий. Наприклад, якщо тяжієте до класики, то треба йти на Liganet, де ситуацію в Угорщині напередодні виборів обговорювали колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко та чинний речник МЗС Георгій Тихий, а після коментував колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін. Останній, до речі, дотримується думки, що з новою угорською владою просто нам не буде, але й поганих стосунків теж очікувати не варто.

А для любителів свіжих облич сюрприз підготувала «Європейська правда», зустрівшись із послом України в Угорщині Федором Шандором. Через напружені стосунки між двома країнами дипломат від початку свого призначення не давав розгорнутих інтерв’ю українським медіа — щоб не давати зайвого приводу для орбанівської пропаганди. Тож його бесіда з редактором «ЄП» Сергієм Сидоренком стала першим повноцінним виходом до української публіки. Цікаво як з боку того, якою людиною є український посол в одній із найпроблемніших для нас країн Євросоюзу, так і з погляду на тези дипломата, який бачить весь процес ізсередини.

Отже, Федір Шандор — етнічний угорець і колишній військовослужбовець, може і пожартувати, і вилаятися. Тож слухати нашого угорського посла аж ніяк не нудно.

«Те лайно, яке зробив наш “сусід”, треба знімати пластами», — схарактеризував ситуацію він.

Шандор назвав конкретну дату, після якої варто очікувати початок офіційної розмови України та Угорщини — 11 травня, та по пунктах перелічив, яких змін потребують українсько-угорські відносини. Тут гість «Європравди» порадив набратися терпіння, адже згадані пласти накопичувалися завдяки орбанівському режиму роками.

«Кожен мусить озиратися на свого виборця, і я розумію [угорських] політиків, які на це зважають. Я також розумію [угорських] виборців, яких годували цією пропагандою 16 років, а тепер кажуть: “То все було не так”. Тому все це потребує часу. Є такий український вислів: “Терпіння нам, брати”. І саме це нам треба. Я розумію, що світ рухається, що у нас війна й гинуть люди, але треба набратися терпіння», — застеріг він.

Декілька разів упродовж розмови посол неочікувано нагадував, що відносини з угорцями не завжди були поганими, і навіть за останні часи траплялися гарні моменти.

«Угорщина — єдиний сусід, який не влаштовував нам демонстрації на кордонах. Коли поляки і словаки блокували кордон — угорці лишалися відкриті, і саме через них ішли вантажі. А також через Угорщину транзитом проходили військові вантажі, хоч про це не говорили публічно», — сказав він.

Також Шандор розповів, що після початку великої війни його підрозділу дуже допомогли угорські волонтери, які постачали необхідне обладнання.

Справжній дипломат, адже саме така інформація зараз потрібна українцям, щоб діалог з угорцями в принципі міг розпочатися.

Інтерв’ю з послом за два дні подивилися 6,7 тисячі глядачів.

Орбанівська пропаганда — лише частина великої когнітивної війни проти України, що триває. Журналістка медіа «Мілітарний» Катерина Супрун і засновник аналітичного центру Resurgam Дмитро Корнієнко у новому випуску спільного подкасту вирішили з’ясувати, що таке взагалі «когнітивна війна» та як українцям у ній перемогти. У гості ведучі покликали журналістку, медіаменеджерку, директорку департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту «Суспільного мовлення» Тетяну Трощинську.

— Поле бою — мозок, — коротко схарактеризувала предмет розмови гостя, а згодом додала, що когнітивна війна спрямована не на просування «найкращого наративу, найчесніших фактів чи найздоровішої правди», а на створення умов, де людина взагалі втрачає здатність комусь вірити.

Звісно, однією з головних країн-агресорок у цьому типі війні є Росія, яка створила відповідну доктрину і опрацювала її положення як теоретично, так і практично. НАТО вже визнало проблему, назвавши когнітивну війну шостим виміром після війни на землі, воді, у повітрі, космосі та кіберпросторі. Альянс закликав країни-союзниці виховувати у населення стійкість до атак на мозок.

Але так уже сталося, що Україна не в НАТО й уже переживає атаку Росії у всіх вимірах, тому захищатися нам треба прямо зараз. Один із дієвих інструментів — створення власних когнітивних наративів. Україні це вдається, але зі змінним успіхом.

— У 2022-му ми ефективно експлуатували образ жертви, у 2023-му використовували контрнаступ і швидке завершення війни. Це можна критикувати, але ми пропонували таку когнітивну рамку для Європи: мовляв, ось зараз ви скинетеся побільше — й усі будемо жити спокійно. Коли контрнаступ не досяг успіху, ми потрапили у когнітивний вакуум, бо не знали, чим замінити. А після приходу Трампа ще й зруйнувався образ жертви, бо на когнітивному рівні нас урівняли з агресором. І зараз нормалізується, навіть у Європі обговорення нас як рівних сторін. Але зараз унікальний момент, який нам забезпечили події в Ірані. Україна почала позиціювати себе як безпекового актора, — розповів Дмитро Корнієнко.

Цей наратив також критикується всередині країни, і співрозмовники обговорили роль медіа у його формуванні.

— Журналістам потрібно навчитися працювати з поняттям національного інтересу. Ми дуже чорно-білі. Вибір найкращого серед поганого має право на життя, — закликала Тетяна Трощинська.

За тиждень подкаст подивилися понад 5,2 тисячі глядачів.

Подією тижня у ютубі стала прем’єра документального фільму «Ізоляція» режисера Ігоря Мінаєва про артцентр на базі закинутого радянського заводу ізоляційних матеріалів у Донецьку, який російські окупанти та колаборанти перетворили на катівню.

Світова прем’єра стрічки відбулася ще у жовтні 2024 року, після чого фільм мав фестивальне життя. Зокрема, став найкращим документальним фільмом на 34-му Фестивалі історичного кіно в Пессаку (Франція).

До масового глядача «Ізоляція» дісталася лише зараз: фільм виклали на ютуб-каналі «Суспільне Документалістика».

Фільм побудований на архівних матеріалах і розповідях свідків. Перша частина — радянський період, де йдеться про роботу заводу й улюблену радянську брехню про комуністичний рай. Друга частина розповідає про часи незалежної України та перевтілення зупиненого підприємства на сучасний артцентр, а третя складається з розповідей цивільних, що опинилися у катівні після 2014 року.

Попри те, що завдяки письменнику Станіславу Асєєву — він також є одним із героїв фільму — ми вже багато знаємо про «Ізоляцію», фільм вражає. Справа не тільки у страшних подробицях катувань — глядачі ютубу вже чули та бачили значно більше, наприклад, у фільмі Данила Мокрика «Тортури по нотах».

Режисер наочно показав зв’язок того, що сталося з Донецьком і його жителями, а згодом і з усією Україною, з людожерською радянською системою. Вона зі столиці регіону після розпаду СРСР нікуди не пішла, а спроби боротися з радянським спадком створенням сучасного артцентру виглядають зараз вкрай наївними.

Символічними є архівні кадри, що ввійшли до фільму. В одному на трубу колишнього заводу поміщають гігантську червону помаду на честь жінок Донецька, а назагал — як символ краси та мистецтва, що нібито перемогло радянський морок. В іншому кадрі бойовики підривають ту трубу разом із артоб’єктом.

Як боротися далі з цим, автор не знає. У фіналі він не приховує жаху перед «монстрами з ампутованими почуттями», яким стало замало Донецька і вони вирішили зруйнувати всю Україну. Але припускаю, що під впливом побаченого у глядачів відповідь знайдеться: спочатку радянщину в усіх проявах потрібно зруйнувати, а вже потім переосмислювати. Здається, Україна вже готова до використання цієї формули.

За три дні фільм подивилися майже 7 тисяч глядачів.

Наостанок згадаю два відео, які вийшли ще минулого тижня, але однозначно варті уваги й сьогодні. Йдеться про інтерв’ю Власти Лазур із народною депутаткою Юлією Тимошенко на каналі «Радіо Свобода» та відео зустрічі очільника Офісу президента Кирила Буданова з представниками бізнесу, що було опубліковано на каналі CEO Club Ukraine.

Юлія Тимошенко стає героїнею моїх оглядів вже втретє, адже вона є невичерпним джерелом для покращення професійних журналістських навичок. Спершу лідерка «Батьківщини», яка віртуозно володіє мистецтвом словесної еквілібристики, розмовляла з шеф-редакторкою LB.ua Сонею Кошкіною, а згодом — із ведучою телеканалу «1+1» Наталією Мосейчук. Кожна з медійниць намагалася зробити пролом у залізобетонному захисті політикині, але переконливо це вдалося лише Власті Лазур. Фраза журналістки «Питання тут ставлю я, Юліє Володимирівно» вже стала мемом.

Про те, якими прийомами користувалася Власта, вже зняли свої розбори авторка ініціативи «Як не стати овочем» Оксана Мороз та авторка каналу «Рагулівна» Тетяна Микитенко. Повторюватися не буду, але нагадаю, що інтерв’ю — база для журналістів.

До речі, за 9 днів його подивилися майже 125 тисяч глядачів.

Щодо зустрічі Кирила Буданова з бізнесом, то відео цікаве темами, які зазвичай не виносять на широкий загал, хоча вони є важливими. Наприклад, ішлося про дефіцит персоналу в країні.

— Останні два роки ми намагаємося імпортувати працівників з інших країн, дуже складно. Яка державна політика в цьому? Чи потрібні тут іноземці? Бо суспільству вони не потрібні, на відміну від бізнесу, — спитав один із представників бізнесу, додавши, що вартість легалізації одного іноземця складає близько 40 тисяч гривень. Це офіційні платежі за дозвіл на проживання й інші потрібні довідки.

Буданов своєю чергою розповів про свій досвід у створенні іноземного легіону при ГУР, учасники якого зазвичай використовували Україну як перевалочну базу та мігрували далі, а не залишалися служити.

Буданов узагалі був доволі песимістичний (ну або просто вирішив казати правду й тільки правду) та найчастіше закликав розраховувати винятково на себе.

— Сильна Україна мало кому потрібна. Будемо йти вгору — штучних проблем буде більше, — попередив він.

Але дещо похмура атмосфера інтерв’ю не позбавляє його інформативності: можна дізнатися і про майбутнє мирних переговорів (наступний крок — американська делегація в Україні, очікуємо), і про майбутню зміну економічної моделі країни (неоіндустріалізація чи реіндустріалізація, запропонував на вибір назву Буданов), і про реформу системи мобілізації.

— Поки йде війна, проблеми мобілізації не можуть бути розв’язані з однієї простої причини. Армії потрібен людський капітал, а по факту — людський ресурс. Людський ресурс не сильно хоче йти. А мінімальний план існує за кількістю людей, які мають зайти, щоб підтримувати фронт. Між цими двома реальностями містка не існує. І якщо люди не йдуть, їх доведеться призивати, як то кажуть, — сказав Буданов.

Інтерв’ю за 9 днів подивилися понад 272,5 тисячі глядачів.