Рожеві окуляри — найменш актуальний аксесуар в Україні. За роки великої війни від них позбулися, здається, навіть діти. Але раптом хтось потайки зберігає цей застарілий оптичний прилад, бо шкода викинути — заходьте в ютуб. Цього тижня вийшло відразу декілька проєктів, які допоможуть остаточно позбутися ілюзій. Адже, як сказав американський дипломат Джордж Кент, «надія не є стратегією».

Кент, який двічі обіймав посаду заступника посла США в Україні (у 2004—2007 та 2015—2018 роках), дав інтерв’ю Юлії Тимошенко у проєкті «Що далі?» на ютуб-каналі Ukraїner Q. Дипломат, за його словами, стежить за долею України з кінця 1980-х, коли він ще стажувався у Держдепі та вів перелік політичних в’язнів часів Радянського Союзу. Він став свідком усіх Майданів, починаючи з Революції на граніті 1990-го. А ще одружений на кримській татарці. Отже, глибоко перебуває в українській темі, але залишається американським громадянином і може подивитися на нашу ситуацію ззовні. Зрозуміло, що для українців, які ледь не щодня відкривають для себе нові грані специфічної зовнішньої політики адміністрації Трампа, його свідчення та думки з приводу наших відносин із США дуже цікаві.

— Друга адміністрація Трампа — це зовсім інша організація. Під час першого президентства з ним працювало чимало професіоналів, які виконували свої обов’язки в національних інтересах США. Друга команда — це опортуністи, які плазують перед президентом. А також люди, які використовують свої посади для власних цілей. Це більше схоже на двір султана, де Трамп є господарем і лише його слово має значення. Тому сигнали можуть змінюватися щодня, що дуже ускладнює будь-якій країні реалізацію її національних інтересів. Я не вважаю, що Трамп має ірраціональну прихильність до Путіна й недовіру до України. Але не думаю, що Україні слід очікувати на допомогу. Ви можете назвати це песимізмом, а я б назвав це реалістичною оцінкою, — сказав Джордж Кент.

Назагал українці ситуацію бачать приблизно так само, але більшість усе ж упевнена, що цей підхід — ноу-хау адміністрації 47-го президента США. Втім, на думку дипломата, Штати завжди не сприймали Україну серйозно.

— Найкраща книжка на цю тему називається «Московський фактор» Юджина Фішела. Автор описує відносини між США та Україною з 1991 по 2021 рік, стверджуючи, що уряд США ніколи не сприймав Україну як окрему державу з власними заслугами, а лише як додатковий пункт наших відносин із Росією. Я повністю з цим згоден. Якщо США визначають свої стратегічні інтереси крізь призму Москви, то це виклик для будь-якого українського лідера, — додав співрозмовник Юлії Тимошенко.

За дві з половиною години розмови дипломат, звісно, охопив ще купу тем, які стосуються україно-американських відносин. Серед них — вплив корупційного скандалу на американських платників податків, збільшення кількості позитивно налаштованих до України республіканців, відносини колишнього генерального прокурора Юрія Луценка з адвокатом Трампа Руді Джуліані, безпека Європи, стратегію співпраці України з чинною американською адміністрацією тощо.

Перевага інтерв’ю в тому, що його можна дивитися з будь-якого моменту і хоч через місяць, адже воно не втратить актуальності. Тож є час подумати. За шість днів це зробили вже 31,5 тисячі глядачів.

Таким самим протверезним стало інтерв’ю публіциста і журналіста Віталія Портникова авторці каналу «Кулуари Забєліної» Юлії Забєліної.

Узагалі-то ведуча та гість зустрілися, щоб обговорити актуальщину — відставку Андрія Єрмака та її наслідки. Але Портников, як це з ним нерідко трапляється, почав видавати базу за всіма основними пунктами українського порядку денного — від перестановок у владі та можливих виборів до мирного договору з Росією та відносин України зі США.

Далі декілька цитат, які час від часу варто переслуховувати для заземлення.

«Факт того, що ми обговорюємо відставку керівника ОП як історичну подію, свідчить про те, наскільки ми звикли до руйнування державного управління в останні роки».

«Зараз може бути три варіанти розвитку подій. Самодержавне правління, новий фаворит або повернення України до конституційного ладу, відмова від узурпації влади. Але я ставлю на перший варіант. Просто самодержавне правління Зеленського до певного моменту».

«Немає ніякого значення, що написано у мирному плані — є значення тільки, що ніхто не говорить про припинення вогню. Індикатором того, що війна закінчується, буде домовленість про припинення вогню. До цього моменту війна буде тривати стільки, скільки вистачить економічного, демографічного, соціального потенціалу у Росії. Вистачить на вісім років — буде війна ще вісім років».

«Мирної угоди між Україною і Росією не буде ніколи. Вона не є можливою, коли у Конституціях обох країн записані території, на які вони претендують. Ці народи приречені на вічний конфлікт».

«Ті землі, які вони окупують, більше не будуть українськими, вони їх очистять. Їх очищають не просто від українців, їх очищають від жителів. Освоювати та вкладати гроші вони не збираються, бо не впевнені, що то буде їхнє. Скільки б вони не окупували, це буде просто пустеля».

«Американцям потрібно, щоб Україна певний час залишалася на політичній мапі, інакше це удар по їхньому геополітичному престижу. Потрібно, щоб ми знищили себе своїми руками».

«Українське суспільство зараз перебуває у стані наркозу. Коли війна закінчиться, воно прокинеться, буде в ейфорії, але на момент виборів їм почне боліти, тому що всі почнуть реально усвідомлювати наслідки війни. За кого вони будуть голосувати? За того, хто каже “ми будемо героїчно боротися й опиратися, щоб вони ніколи не прийшли на нашу землю” — чи за того, хто скаже “ми будемо сусідами довгі десятиріччя і нам потрібно домовлятися з тією Росією, яка є”? Тому не має значення, який запит у суспільства зараз. Дайте суспільству дожити до кінця війни».

За п’ять днів відео подивилися понад 58 тисяч разів, що вдесятеро перевершує попередні середні досягнення каналу.

Наступні два відео не менш потребують міцних нервів, ніж попередні. Вони присвячені річниці Революції гідності та розповідають про покарання винних у нападах на учасників акцій протесту. Точніше, про відсутність покарання.

Проєкт «Персона» журналіста Богдана Гайдамака, що виходить на ютуб-каналі «Ми — Україна», з’ясовує долю колись дуже відомих людей, які зникли з інформаційного простору. За пів року проєкт нагадав про Надію Савченко, Петра Симоненка, Людмилу Янукович, колишнього нардепа та козака Михайла Гаврилюка, Олега Винника та ще з понад десяток героїв перших шпальт із минулого. Цього разу об’єктом дослідження «Персони» став Вадим Тітушко — спортсмен із Білої Церкви, завдяки якому найманців влади, що за гроші влаштовували провокації та бійки на мирних мітингах, почали називати «тітушками».

Тітушко прославився у травні 2013 року, коли на акції опозиції «Вставай, Україно!» напав на кореспондентку 5 каналу Ольгу Сніцарчук і фотографа газети «Комерсант Україна» Владислава Соделя.

Журналісти загальними зусиллями не дозволили владі зам’яти справу, і цей момент вважається точкою відліку публічного протистояння представників медіа та громадських активістів із режимом Януковича, який передував Революції гідності.

Випуск вийшов жвавий і пізнавальний. Богдан Гайдамака коротко розповів біографію першого «тітушки» та його шлях у гопники. Потім згадав, як влада намагалася відбілити Вадима Тітушка після відкриття кримінального провадження у 2013-му, розповів про вирок і нову кримінальну справу 2018 року, що пов’язана з розбійним нападом і пограбуванням. Розгляд справи, за якою герою загрожує до 12 років позбавлення волі, триває й досі. А тим часом Тітушко воює у складі 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців і має звання молодшого сержанта. І нібито є добровольцем.

Назагал у Гайдамаки вийшов справжній детектив, який непогано освіжає пам’ять і налаштовує на філософські питання про справедливість і спокуту. Лише за один день відео подивилися понад 32 тисячі глядачів.

Але настрій після випуску про Тітушка — то квіточки порівняно з тим, що очікує на глядачів після перегляду чергового епізоду на ютуб-каналі «Реальна історія» Акіма Галімова. Відео присвячене розслідуванню розстрілів активістів на Майдані у 2014 році.

Автор зібрав усе, що стало відомо за 12 років існування цієї справи, та поговорив зі слідчими Державного бюро розслідувань про поточний перебіг розслідування.

Результати вразили навіть самого Галімова.

«Я щойно передивився випуск перед публікацією та зрозумів, що не сказав у ньому дуже важливу річ. Те, що на Майдані Незалежності було вбито сто людей і за ці вбивства станом на сьогодні у в’язниці не сидить жоден беркутівець, — це просто жах. Мені особисто віддає такою величезною зрадою. Але я хотів би закликати вас не опускати руки. Це розслідування має продовжуватися хоча би для того, щоби ці люди хоча б заочно отримали вироки й усе життя носили на собі тавро вбивць. А там, далі, їх, можливо, наздожене і реальна справедливість», — сказав наприкінці Акім Галімов.

Відео «Реальної історії» — це певною мірою теж внесок у досягнення справедливості. Автор покроково відтворює, хто віддавав злочинні накази з моменту побиття протестувальників 30 грудня 2013 року та до вбивства активістів у січні-лютому 2014 року, хто та як виконував ці накази, яка доля фігурантів справи, чиї імена були встановлені під час слідства, через що процес слідства так затягнувся та який термін давності у справі з офіційною назвою «Розслідування злочинів, учинених у зв’язку з масовими протестами в 2013—2014 роках».

Спойлер: 15 років із дня вчинення злочину. Недарма Галімов закликав не опускати руки, бо спокуса це зробити, з огляду на брак часу, цілком реальна. Але, з іншого боку, колективна пам’ять не має терміну давності, тож у цьому сенсі зло вже не зможе залишитися непокараним.

Відео за тиждень подивилися 166 тисяч разів.

Наостанок — найважливіший, на мою думку, проєкт тижня — черговий випуск на каналі «Ебаут», присвячений життю після втрати близької людини. Ведуча Катерина Мотрич поговорила про це з журналісткою, авторкою книги «Любов не минає» Тетяною Трощинською та психотерапевткою Надією Волченською.

Пів року тому на фронті загинув чоловік Катерини, актор Юрій Фелипенко. Два роки тому від онкозахворювання помер 18-річний син Тетяни Тарас. З власного досвіду вони говорять про те, як жити далі після такої втрати. Чи є в цьому сенс? Що може зменшити біль? Чи існують стадії прийняття горя, як їх описують у літературі? Як реагує оточення на чужу втрату? Чим можна допомогти людині у гострому горі, а чим легко нашкодити?

Надія Волченська прокоментувала це з точки зору науки й теж особистого досвіду, адже втратила батька у підлітковому віці.

Зайве нагадувати, що питання життя та смерті в Україні зараз стоїть гостріше, ніж зазвичай. І кожне вдале слово на тему, як опанувати себе та реальність після втрат, для українців неоціненне, бо полегшує життя тих, хто залишився. А кожне слово, що прозвучало у цьому випуску «Ебаут», було вдалим, адже говорили люди з досвідом, знаннями та великою силою духу.

Тому раджу послухати епізод і тим, хто переживає втрату, і тим, кому пощастило її оминути. Бо в проєкті дуже добре пояснюється, що відбувається з людиною, яка стає свідком чужого горя. Їй насправді теж потрібна допомога — принаймні у саморозумінні.

— Нажаханість і проєкція, що це може статися зі мною, така велика, що люди не хочуть говорити про померлих. Механізм емпатії побудований на тому, що люди приміряють усе на себе. З екзистенційним жахом, який виникає у цьому випадку, мало способів упоратися, — каже Надія Волченська.

Нерідко цей жах перетворюється у хейт на адресу людини, яка переживає втрату — нібито вона якось не так горює. Не носить чорну хустку, не ходить до церкви, не плаче, відвідує магазини тощо.

Отже, варто розуміти ці психологічні механізми ще й тому, щоб не завдати додаткового болю людині у горі.

За п’ять днів випуск подивилися майже 7,5 тисяч глядачів. Було б добре, якби ця кількість значно зросла.