Вчора ТК опублікувала детальний аналіз аналіз того, як українські телеканали висвітлювали перебіг другого туру виборів. А сьогодні ми пропонуємо вашій увазі дві репліки - Павла Кнура та Олеся Кульчинського. Ми попросили наших позаштатних авторів у вільному режимі та на свій смак обрати серед вечірніх спецпроектів на різних каналах те, що їм було б цікаво, та висловити про побачене свої суб`єктивні враження «непрофесійних» телекритиків. 

Здається, перу Клайва Льюїса належить вислів «Диявол найбільше боїться, коли з нього глузують». Власне, у ніч президентських виборів після 2-го туру, дивлячись наше ТБ, не залишалося нічого, окрім як глузувати і з переможців, і з переможених. Ні, звісно, коли нас усіх, і ми самі себе всі гуртом намагаємося запхнути якнайдалі на дно помийної ями, то тут, мабуть, і не до сміху. Або, радше, до сміху з розпачу чи то до сміху над нікому не зрозумілою українською «сансарою». А що? Чому одразу снобствувати: «тупий народ одурів», «несвідомий», «забитий» тощо. Словом, трагедія - кого не обрали б. А може, ми - нація новітніх «діогенів», яким начхати на все, що за межами їхньої прогнилої бочки? Чи просто героїчних «стоїків», які з гумором та залізним спокоєм зносять усі удари долі? Смішно ж усе-таки: потрапили в отаку от халепу, живемо в часи змін, обираємо між двома «злами», постійно сушимо голови над вічними питаннями російської інтелігенції, хоча самі нею ніколи й не були.

В контексті сказаного найбільш влучним, як на мене, був стиль та формат спецпроекту «Вибори-2010» на ТВі із ведучими Романом Скрипіним та Віталієм Портніковим. Смішно, бо дістало. Смішно, бо здебільшого, дивлячись наше ТБ, хочеться чимось жбурнути в екран. Звісно, смішно, бо життя не закінчується. Зрештою, смішно, бо коли вже на цьому просторі чи в «цій», чи у «нашій» країні закінчиться боротьба всіх проти всіх?.. «Йшли діди на муки, підуть і правнуки...», «Хоч синам, як не собі кращу долю в боротьбі». Отак століттями. І сумно, і смішно. Скільки вже йти?

Утім, наче тобі Пасха або Новий рік. Ніч виборів. Сергій Притула на ТВі «мочить» жартами, Світлана Вольнова цілу годину «мучить» ерудицією, ведучи мову й про Америку, яка влаштувала Помаранчеву революцію, і про Катерину ІІ разом із рештою імператриць. Заслужений артист України Віктор Павлік (який завдяки цьому ефіру став одним із останніх героїв сайту ragu.li) виспівує зі штабу Януковича «Мєчьти сбиваются». Володимир Чемерис, як завжди, лає Майдан і помаранчевих, досі живучи «Україною без Кучми» та чекаючи зміни еліт (скільки можна?! Вже 2010 рік!). Цибулько винаходить дивні пояснення своєї напівістеричної, напівблискавичної зміни політичних уподобань, щось на кшталт: «Тимошенко стала Ющенком» (це ж як?). Поярков шляхетно захищає дружину Януковича, а нісенітниці Шуфрича в дусі палких привітань народові, звісно, просто неможливо слухати. Під кінець з'являється «гуру воєн у натовпі» Корчинський і виносить вердикт: Тимошенко не виведе людей на вулиці й не кинеться попереду всіх на броньовику, принаймні, «не цього разу», хоча й здатна. Далі сипле дотепами у незмінному стилі: «Навіщо нам ЦВК, якщо є екзит-поли?».

Час від часу цей словесний балаган перебивався серйозним тоном програми «Чорне та біле». Огорнута напівтемрявою студія, таємничий Мустафа Найєм та чорне полотно з доречним написом «біле» з того боку, де один за одним змінюються співрозмовники-політики. 

«Змушений вам подякувати...» - насамкінець виривається у втомленого Скрипіна. Відтак після останніх результатів із ЦВК його втома переходить у спонтанний гумор: «Алилуя! Вот наш новый духовный лидер - Виктор Янукович!». Завіса. Лунає «Океан Ельзи»: «Хто ти є, ти вкрала моє життя... Я не здамся без бою...».  

Тактику регіоналів було видно неозброєним оком. Михайло Папієв у студії Мустафи Найєма ще до прес-конференції Бориса Колесникова з його «0,8 % голосів, на основі яких була створена коаліція у ВР», почав наголошувати на авторитарному стилі Тимошенко, подавати ПР та Віктора Федоровича заледве не як «отцов демократии» в Україні, звісно, закликаючи БЮТ вчинити «по-європейському» - визнати поразку. А вслід до захоплень Світлани Вольнової ВФЯ як миролюбним політиком, який, на відміну від «агресивної» Тимошенко, «нікого не поливає брудом», раптом додалися «одкровення» Тараса Чорновола. З його слів Янукович, ще не вступивши на пост президента, уже став другим Ющенком, заледве не розводить пасіку, захопився ідилічними маєтками та невідомо під чий вплив у своїй команді може потрапити. Словом, маємо справжнього політика європейського зразка, який шляхетно йде на компроміси, визнає поразки та ще й цілковито відповідає миролюбному українському духові. Психологи в сюжетах журналістів ТВі зазначають: вигляд солідний, отож стабільність або «застій» гарантовані. От, Брежнєв який статечний був, і також майже з України.

Тим часом зі штабу Юлії Володимирівни ніяк не надходило довгоочікуваних революційних звісток. То «нуднуваті» белькотання про офіційний підрахунок голосів та зафіксовані на відеокамеру, проте досі не розголошені порушення, то комічні заяви Турчинова на основі альтернативного підрахунку про 46% у Януковича та 46% у Тимошенко.

Ніби в такт цим нісенітницям депутат Кирило Куликов у того ж таки Мустафи Найєма також не поспішав із революційними промовами, більше наголошуючи на своїй «принциповості». «Я можу вступити в будь-яку партію, якщо це збігається з моїми принципами», - удосконалював він зужиту мантру. «А які ваші принципи?» - запитав Мустафа. Гадалося, отут-то й почнеться цілий набір... Аж ні, все досить чітко: головне - переобрати Черновецького. Небагато, звісно, зате чітко. Цікаво тільки: а як, наприклад, щодо того, щоб ніколи не перебувати в одній команді з «лозинськими», «портновими», усякими «олігархами з кримінальним минулим»? Уже не модно? Чи нащо «паритися» зайвими словами? Тим паче уже й регіоналу Колеснікову ставлять запитання про переговори між штабами на предмет розподілу влади, а щодо виборів мера, як каже той-таки пан Колесніков, можна провести у столиці плебісцит. Здається, в очах пана Куликова так і прослизала думка: «Не поспішатиму з промовами, а то ще доведеться об'єднуватися з ПР заради недопущення розколу України та принципів». Зрештою, поспостерігавши за політичними подіями в Україні останніх п'яти років, навряд чи варто буде дивуватися, якщо почуття-символи цьогорічних виборів, «сором» і «страх», поєднаються та матеріалізуються в нових парламентських коаліціях. Згідно з будь-якою релігійною (та й атеїстичною) етикою, у них і без того спільні корені.

До речі, про матеріалізацію. В ефірі того ж спецпроекту «Вибори 2010» відомий астролог Павло Глоба, побачивши невідповідність результатів екзит-полів його власним прогнозам, почав тішити аудиторію незбагненими для простих смертних сумнівами: лідерка БЮТ - «представниця темних чи світлих сил». Вочевидь, не всякі астрологічні прогнози, бодай від Павла Глоби, бодай від Нострадамуса (згадаймо рекламні ролики кількарічної давнини з «космічним змістом» про «жінку в білому»), можуть втілитися в реальність, якщо їм протистоїть громадська думка та дія. Наразі - і вчасно кинутий в урну бюлетень з галочкою навпроти «не підтримую жодного з кандидатів».

Якщо серйозно, то хоча ТВі й показав свою неупередженість та доречно розкуте, іронічне ставлення до обох кандидатів, однак у повній мірі не представив сегменту радикально-протестного електорату. Зрештою, як і інші канали. Тому основним середовищем, де обговорювалися вимоги й потреби прихильників останньої графи бюлетеня, стала мережа. По суті, у країні в другому турі вперше брали участь три кандидати. І третій - самі виборці зі своєю недовірою та небажанням укотре опинитися лохами. Мабуть, найпарадоксальніше, що це вони й перемогли, та саме їхній кут зору не було належно висвітлено. 

Годі зраджувати обіцянкам та мати всіх за дурнів, ми чудово усвідомлюємо, що приводимо до влади небезпечного опонента, але це краще, ніж нами підступно й далі маніпулюватимуть ті, на кого ми покладалися п'ять років тому - по суті, це тверда відповідь постмайданного виборця. Власне, постмайданного, а не Ющенкового, не Яценюкового, Тигипкового чи Тягнибокового. Це відповідь виборця, який дозрів до демократії й наразі в такий спосіб вимагає від політиків пошани до себе. Чи відбувся в такому разі реванш Віктора Федоровича? Чи зазнав Майдан поразки? Чи, як не парадоксально, вирішив сам легітимно передати владу суперникові, свідомо покаравши своїх колишніх «героїв»? Хто в такому разі переміг? Чи можливі, взагалі, нові майдани без цього протестного сегменту виборців? Чітких думок у контексті цих акцентів ми таки не почули ні на ТВі, ні на решті каналів.