Поганим шаманам табу заважають
Імітація й підміна справжньої політичної боротьби бійками в парламенті продовжується на телеефірах у форматі імітації й підміни політичної дискусії обміном принижень і заклинань. Проте в такій карикатурі на карикатуру часом проривається затребувана глядачами правда.
Ще на початку ХХ століття відомий британський антрополог Джеймс Фрезер сформулював теорію «симпатичної» магії, яка стала основою та першоджерелом духовного життя людини. З плином часу форми первісної магії втрачали своє сутнісне значення, зберігаючи символічне та обрядове значення і входячи в сучасне життя як традиції предків. Згідно з принципами цієї магії, творячи певну суб’єктивну дію, подібну за формою чи змістом на явища природи, людина вірить, що може впливати на об’єктивну реальність. Наприклад, розбризкуючи воду, викликати дощ. Або використовуючи частину якогось предмету, впливати на ціле, оскільки частина і ціле перебувають у конкретному духовному зв’язку. Звідси походить і заборона (табу) чинити певні дії чи використовувати певні речі, щоб не накликати на себе біду.
Минулого разу ТК описувала, як влада самоусувається від публічного дискурсу і намагається створити враження «стабільності», уникаючи дискусії та використовуючи старий запас меседжів.
Очікувана «перемога» у вигляді обрання Головою ВРУ Володимира Рибака та перепризначення прем’єр-міністром Микола Азарова мала би змусити Банкову задуматися над оновленням пропагандистського багажу. Натомість влада очевидно спробувала нав’язати табу на обговорення обох кадрових рішень президента та можливих «ризиків і можливостей» такого вибору. Більш-менш це вдалося на Першому національному, а от у «Великій політиці» на «Інтері» та «РесПубліці» з Анною Безулик на 5-му каналі на регіоналів чекало нове непросте випробовування у вигляді незручних спарринг-партнерів та журналістів.
Почнемо з «Великої політики», де, як ми вже зазначали, регіоналам замість «теплої ванни» почали влаштовувати шокову терапію. І Євгеній Кисельов нині зіграв у цьому одну з найважливіших ролей.
Треба визнати: Володимир Рибак добре тримався у «Великій політиці», не опускаючись до повчань а-ля Азарова – Тігіпка, не кажучи про шельмування дрібніших «віп-спікерів» на кшталт Богословської – Бондаренко – Колесніченка – Олійника. Імітаційна толерантність Рибака, його повага до думки кожного співрозмовника, розважлива і некваплива манера відповідати, демонстративне вживання української мови і наголошення на своєму центральноукраїнському корінні мала на меті показати, що у своїй роботі на посаді спікера він намагатиметься не виконувати волю Януковича, а забезпечувати роботу парламенту.
Проте цей меседж був поламаний і самим Рибаком, і подальшим перебігом програми.
По-перше, коли журналіст Сергій Висоцький поставив два цілком конкретних запитання про здатність казати «ні» Януковичу і про особисту думку Рибака щодо справи Тимошенко, спікер не захотів давати відповіді на жодне, попри вперте намагання Кисельова й Висоцького витягнути ці відповіді наполяганням та іронією. Тим самим регіонал продемонстрував безпідставність своїх тверджень про рівне ставлення до всіх парламентарів, незалежно від партійності, та міцність одного з головних табу команди Януковича: про Тимошенко говорити або погано, або нічого.
По-друге, новообраний голова ВРУ не втримався, показавши своє слабке місце. У відповідь на гостре запитання журналіста Леоніда Швеця про донецьке походження, про поганий стан господарства Донецька (мером якого Рибак був майже 10 років) і зобов’язаність своїм становищем зв’язкам з упливовими політиками перших років незалежності, спікер перейшов на жорсткий тон. І у своїй відповіді продемонстрував справжню філософію влади від регіоналів: їх хоча й обрано людьми, вони ніколи не почувалися зобов’язаними й відповідальними перед людьми.
«Велика політика», «Інтер», 14.12.2012
«Леонід Швець, журналіст: "Владимир Васильевич, не прошло и двух суток, как вы спикер, а я сегодня уже встретил анекдот про вас. По-моему, это вообще рекорд, такого еще не было".
Володимир Рибак, голова Верховної Ради: "Это хорошо".
Леонід Швець: "Анекдот звучит так. Он по-своему как бы объясняет ваше назначение. Почему Рыбак политический долгожитель? Ответ: так ведь он не охотник. У меня два вопроса. Первый вопрос. Из вашего рассказа о том, как происходило ваше назначение, получается, что вы узнали о своем назначении, зайдя на фракцию, и так далее, и так далее. Я хочу, чтобы сразу вы нам сказали правду: была ли встреча с президентом? Или был телефонный звонок, разговор с президентом? Что он вам сказал, что вы ему сказали? Вы задали ему вопрос: "А почему я?" Вы спросили его: "А может не надо?" Привели какие-то аргументы? Озвучьте, пожалуйста, эти аргументы. Вопрос второй. Безусловно, Вы человек донецкий. Я бы даже уточнил – сталинский, потому что вы родились еще в Сталинской области. Вас там хорошо помнят в Донецке, безусловно. Помнят, как вы обещали построить метро в Донецке, которое до сих строят, и сколько там закопали денег, и сколько на этом и кто разжился, и какие там дома, и прочее, что построили – это отдельная тема. Помнят, как вы пытались построить центр... Я не назову, как это, вертебрология, по-моему, по лечению позвоночников у шахтеров и металлургов, но отобрали одно из зданий этого центра и ничего не получилось... Ну, это как бы отдельная тема. В Донецке еще помнят, что старт вам в политику дал Ефим Леонидович Звягильский, которого выдернули в правительство в Киев, а вы стали донецким мэром, и вы как бы старые друзья с ним. Вот сейчас у Ефима Леонидовича очень большие проблемы с бизнесом, хорошо его пощипали. Ну, разные ходят слухи, кто его пощипал, но человек практически теряет свой бизнес, в том числе, говорят, и контроль над шахтой Засядько, уже как бы не ему сейчас принадлежит. У Вас сейчас появились дополнительные рычаги. Вы готовы помочь своему, что ли, крестному отцу в политике, Ефиму Леонидовичу Звягильскому, старшему вашему товарищу? Спасибо".
Володимир Рибак: "Не надо сказки рассказывать. Я люблю честное порядочное отношение. Я должен рассказать, что прежде чем я стал мэром города Донецка, я работал мастером, прорабом, начальником производственного отдела, главным инженером, председателем районного совета, председателем райисполкома. От ступеньки к ступеньке шел из года в год. Потом я стал первым заместителем мэра, потом мэром, потом народным депутатом потом вице-премьером. И отец мой, и мать имеют четыре и два, и меня в жизни за ручку по жизни никто не провел. Не заводите в заблуждение, некрасиво так".
Леонід Швець: "Вы никому ничем не обязаны?"
Володимир Рибак: "Я никому ничем, ни одному человеку в жизни, и мне ничем никто не обязан. А что касается Звягильского, это личность действительно легендарная в Украине. Он более 50 лет проработал в угольной промышленности, он был героем социалистического труда в СССР, он стал героем Украины уже в нашем государстве, Украине. Действительно, мы более 30 лет работаем, 34 года, мы много проработали вместе, мы сегодня общаемся. Я не вижу в этом ничего плохого. Но я еще раз повторяю, мне никто ничем не обязан и я никому ничем не обязан"».
Остаточно зруйнувала враження від збалансованого в цілому виступу Рибака поява на рингу «Великої політики» його соратниці по партії Олени Бондаренко. Здавалося, над нею тяжіло прокляття непослідовності, таке властиве спікерам, які бездумно і щоразу зі 100%-ю готовністю виголошують чергові партійні меседжі, не переймаючись їхнім змістом. Тому Бондаренко називала водночас «Свободу» і неофашистами, і не відкидала співпраці з ними, якщо партія скаже «треба». На її тлі свободівець Андрій Іллєнко виглядав більш зібраним і переконливим. І якщо Бондаренко в кожну репліку вставляла елементи так критикованої нею мови ненависті і приниження опонента, то свободівець використовував ярлики про антинародну владу, які вже й самі регіонали не надто активно спростовують.
Спробував зламати програшний для Бондаренко двобій журналіст Олександр Чаленко, оголосивши, що його колега, Валерій Калниш із «Комерсанта-України», голосував за Андрія Іллєнка на виборах, після того як Калниш доволі жорстко показав, що магічні закликання Бондаренко про фахівців та професіоналів із команди Януковича не мають нічого спільного з реальністю.
«Велика політика», «Інтер», 14.12.2012
«Євгеній Кисельов: Спасибо. Конец перерыва. Пожалуйста, следующий раунд. Четвертый на сей раз. В четвертом раунде первой будет отвечать Елена Бондаренко. Вопрос такой. Все-таки, господа, бывают партии, которые называются системными. Партии, которые включены в определенную политическую систему и структуру общества. Как правило, системными партиями называют партии, которые представлены в высшем законодательном органе данной страны или в других представительских органах. Какие, на ваш взгляд, обязательства накладывает статус системной парламентской партии на ту или иную политическую силу? Или обобщение здесь невозможно?
Олена Бондаренко, народний депутат, ПР: "Спасибо большое. Естественно, у каждой партии, которая стремится быть правящей, которая стремится…"
Євгеній Кисельов: И старайтесь в минуту укладываться. Простите, пожалуйста.
Олена Бондаренко: "Хорошо. Которая стремится быть представлена в высшем законодательном органе страны, у нее масса направлений в работе. Для меня, как для человека среднего возраста, для того, который работает в политике всего лишь седьмой год, важным, например, является – это кадровая работа. Если смотреть на кадровый потенциал Партии регионов, я могу сказать, что у нас лучшие экономисты, у нас лучшие управленцы, у нас лучшие мэры, и состояние, например, дел в местном самоуправлении, где представлена наша политическая сила в большинстве, гораздо лучше, чем там, где мы находимся в меньшинстве, а наши политические оппоненты составляют большинство. Я предлагаю тем, кто не был в Донецке, посетить его. Я предлагаю, кто не был в Харькове, посетить его. Я предлагаю тем, кто не был в Одессе, посетить Одессу и те города, в которых мэры представляют Партию регионов. Это лучшие города. И по результатам, например, таких конкурсов, как лучший благоустроенный город, как правило, эти города занимают первые места. Я не хочу сейчас говорить о наших политических оппонентах, потому что результаты и качество их работы, наверное, вы видите на территории Западной Украины, в западных регионах. Поезжайте туда и посмотрите, насколько разительна разница между успешным востоком и югом и неуспешным западным регионом"…
Євгеній Кисельов: Спасибо, Елена. Перерыв. Вот я не вижу, мне камера застит Валерия Калныша. Валерий там вот… Тем не менее, режиссеры-то вас покажут достойным образом. пожалуйста.
Валерій Калниш, журналіст: "При всем уважении к Елене Бондаренко, это именно экономисты парламентского большинства и Кабинета министров довели страну до нынешнего состояния. Это именно партия власти сформировала такой бюджет, где дефицит – 50 миллиардов, и это была не "Свобода". И прелесть Украины не в том, что кто-то разный, а именно в её разнообразии, в этом прелесть. Поэтому мне, на самом деле, несколько обидно за "Свободу", поскольку ей сейчас предъявляют претензии, за которые она пока, во всяком случае, ответственности не несет. Я имею в виду, прежде всего, экономику. С другой стороны, я поймал себя на мысли, что очень хорошо, что Партия регионов и "Свобода" выговорятся вот сейчас, в самом начале, до новогодних праздников. Дай Бог, поставьте себе – и "регионалы", и "Свобода" – высказаться о своем идеологическом разнообразии и несоответствии друг другу в течении там двух-трех месяцев, и, в конце концов, переходить к работе. И это будет хорошо. Спустите пар, и дальше – работать. Вот единственное пожелание, пожалуй"».
В принципі, Калниш частково зробив роботу Андрія Іллєнка, який теж не виходив за межі свого свободівського магічного дискурсу, в якому і зрізання частини паркану навколо Ради, і вигнання «тушок Табалових», і силове протистояння з регіоналами біля парламентської трибуни є такими ж ритуалами підміни справжньої боротьби, як і вживання російської мови Оленою Бондаренко є магічним нічогонеробленням на захист «прав російськомовних українців».
До речі, саме Валерій Калниш спромігся сформулювати головний закид на адресу влади. Сталося це в ефірі «РесПубліки»:
«РесПубліка», 5 канал, 16.12.2012
«Анна Безулик: Дивіться, панове, те, що ми спостерігаємо зараз на поверхні, зараз формально у Верховній Раді заявлено 5 політичних амбіцій. Формально – 5. Є, очевидно, ще коло людей, які перебувають поза межами Верховної Ради. Щодо їх політичних амбіцій ми дізнаємося, напевно, трошки пізніше, ближче до 2015-го. У мене просте запитання: про які амбіції ідеться? Хто буде впливати на ось цю гру і боротьбу у Верховній Раді? І, власне, на кого вона, ця нова Верховна Рада, буде працювати? Що ми про це вже зараз зрозуміли? Як завжди, ви стартуєте.
Валерій Калниш: "Если позволите, я очень коротко. Мы можем говорить все что угодно. Мы можем здесь убеждать друг друга, что мы тут все за мир во всем мире и все такое прочее. К большому сожалению, – действительно, это к большому сожалению, и здесь вопрос уже даже не о личностях, вопрос о принципах и вопрос о стратегии развития государства, – сейчас в Украине все зависит от одного человека – это Виктор Федорович Янукович. Анатолий Кириллович, вы говорили правильные, умные, честные вещи. Вы как советник Президента донесите эти вещи до него. Ведь все так или иначе – это не хорошо, не плохо – это так, как оно есть сейчас. В парламенте могут чубы рвать сколько угодно. Но до тех пор, пока Президент не сделает шаг навстречу, пока Президент не захочет хотя бы выслушать оппозицию, которая, по-моему, последний раз пыталась с ним встретиться года два назад, ничего не получилось. Это в конце концов будет, пусть не для оппозиции, пусть для команды власти неким жестом доброй воли и некой, ну да простят меня оппозиционеры, демонстрацией силы с его стороны. Пока он ничего не сделает – ничего не изменится. И слова о том, чтобы консолидировать усилия, останутся словами"».
На тлі цих слів зовсім блідо виглядав і В’ячеслав Кириленко, Об’єднана опозиція, з його трансфером негативу від страждань людей, застряглих у корку на заметеній снігом дорозі між Львовом і Рівним, на Азарова, якому «добре сидиться у теплому кріслі зараз». І Валентин Наливайченко з його хизуванням ударівським законопроектом про скасування пільг для депутатів. Всі ці слова спрямовані на приховування відсутності реальних дій і плану дій в опозиції. І цю відсутність не прикрити магічними формулами про відмову від пільг (для цього не потрібно писати законопроект, а достатньо подати заяву в апарат ВРУ) і закликаннями про звільнення «політичних в’язнів».
В цілому варто зауважити, що зміна формату «РесПубліки», а саме запрошення політиків замість експертів суттєво збіднило рівень дискусії і дещо розслабило учасників. Самій же Безулик важко розриватися між роллю «чесного маклера» – модератора дискусії і критично налаштованого журналіста й громадянина. Хоча, відверто кажучи, їй це вдається краще, ніж Андрієві Куликову, якому чомусь важко знаходити в’їдливі коментарі та незручні факти однакової сили проти представників влади і опозиції.
На противагу «Великій політиці» та «РесПубліці», на «Шустер live» Першого національного головний акцент було зроблено саме на бійках у парламенті. І важко не погодитися з Сергієм Соболєвим, одним із учасників програми від Об’єднаної опозиції, що в такий спосіб Савік Шустер підігравав владі, адже у форматі ток-шоу пошук винних у такому становищі парламенту – це шлях у глухий кут, і виграти від цього можуть лише ті політики, які показово дистанціюються та усуваються від участі. Зокрема, на тлі суперечок регіоналів та свободівців спокійно піарилися мажоритарники Петро Порошенко та Ігор Єремеєв.
Особливо дивним, м’яко кажучи, виглядало заклинання Порошенка про те, що він готовий працювати в будь-якому уряді, який відкриє шлях України до ЄС, у тому числі в частині «застосування селективного правосуддя». Дивним, оскільки Порошенко так і не зважився порушити табу й закликати Януковича випустити Тимошенко й Луценка з в’язниці, обмежившись привітанням останнього з днем народження. Подібні спроби трансферу позитиву і від діяльності влади (просування України в ЄС), і від діяльності опозиції (не голосування за Миколу Азарова, підтримка Луценка) на свою особу, навряд чи мають багато спільного зі справжніми намірами й цілями цього політика.
Наостанок приведемо показовий діалог Романа Кошулинського від «Свободи» та регіонала Володимира Олійника, відомого своїми прийомами навішування на опонента ярлика злочинця з псевдосудійських позицій. Коли свободівець послідовно й жорстко почав вимагати від Олійника фактами підтвердити свої звинувачення, той одразу почав змінювати тему й підміняти поняття «побиття прапорщика» поняттям абстрактного «принципу відповідальності». Зрештою, Олійнику довелося виходити із ситуацію ціною «злиття» Олега Ляшка як «сексота» регіоналів і вимушеної згоди з тим, що спочатку треба створити комісію з розслідування, а вже потім кидати звинувачення в бік опонентів.
Це, в принципі, хороший зразок того, що регіонали ще не підібрали «ключика» для масованих інформаційних атак на «Свободу», за прикладом поширення й тиражування «гріхів попередників», що доволі вдало працювало проти БЮТ і «Фронту змін». А окремі спікери «Свободи» показали, що можуть виходити за межі магічного й оманливого дискурсу останніх трьох років.
Залишається питання, чи зможуть та ж «Свобода», а також «Батьківщина» й УДАР знайти спосіб, як долати й ламати не лише паркани довкола Ради, а й стереотипи й табу, які нав’язуються Банковою в публічному дискурсі. І чи підтримають їх у цьому ведучі та експерти.
«Шустер live», Перший національний, 14.12.2012
«Володимир Олійник, народний депутат, ПР: …То добре, коли в ейфорії, маючи імунітет, ви вели до цього себе по-іншому, бо ви ж недоторканні, могли зрізати паркан, потім прийти набити охорону, вибити зуби прапорщику, а це виборець, це ви вже почали бити їхніх дітей і моїх дітей, бо кожний міг би бути на тому місці, тоді ви повинні нести відповідальність за правопорушення? Якщо воно було скоєне будь-ким, не має значення політична окраса. Бийте депутатів, бийтесь між собою, но чому ви, вибачте, б’єте сьогодні простих людей? Хоча я категорично проти бійки, бо це, ще раз кажу, не спосіб вирішення проблеми. І на другий день ви побачили, що ви думаєте – якщо є сила, то нема протидії. Та вже історія пройшла. Не можна застосовувати силу, бо обов’язково буде протидія. І ми застосували протидію як пасивну, не допустивши знову блокування діяльності парламенту. А я кажу про державу по тій причині, що якщо не сформовано керівництво, парламент, він є недієздатним, і він не виконує основну свою функцію. А люди послали не битись, а закони писати. А уряд вчасно не приймає ці закони, то неприйнятий вчасно закон завтра нікому не потрібний. Він може відкинути країну далеко назад. Якщо ви цього не розумієте, то, напевно, ви не туди прийшли. Якщо ви прийшли в парламент, то думайте про державу. Тоді будемо діяти гарно і злагоджено".
Руслан Кошулинський, народний депутат, "Свобода": "Я можу відповідати, так? Дякую. Отож, дуже цікаво виходить: фракція "Свободи" – 37 осіб, фракція Партії регіонів – 210. Ох які ж вони сильні там, фракція "Свободи", що треба було застосовувати до них силу. Так, будемо застосовувати. Застосовувати для того, щоб ви розуміли, що не можна так далі проваджувати країною. Це країна, яка сьогодні складена з монополій, максимум – олігополій, вона дійшла до того, що люди вже не мають за що купити хліба. Ось у чому є проблема. А не те, що там показують по телевізору. Це ви довели своєю діяльністю, своїм урядом до того стану, що є. Те, що ми робили, не будучи в парламенті, такі ми і залишилися, такі ми будемо і в парламенті, і як ми діяли, як ухвалювали рішення парламентським шляхом і іншими шляхами. Є завдання людей. Їх треба виконувати. Це є працедавець. Якщо це не до вподоби – ну, вибачте".
Володимир Олійник: "А ви будете наполягати на тому, щоб притягнути до відповідальності депутатів, які побили працівників охорони, прапорщиків? Це люди, які виконували свій обов’язок? Будете наполягати?"
Руслан Кошулинський: "Хто саме? Ви знаєте, хто це зробив?"
Володимир Олійник: "Не має значення. Ви будете наполягати на тому?"
Руслан Кошулинський: "Ви знаєте, хто це зробив, пане Олійник?"
Володимир Олійник: "Я питаю: ви будете цей принцип..?"
Руслан Кошулинський: "Давайте з’ясуємо, хто це зробив, зробимо комісію. Які проблеми? Давайте з’ясуємо".
Володимир Олійник: "Нема питань. Ви будете витримувати принципи..?"
Руслан Кошулинський: "Давайте з’ясуємо, пане Олійник".
Володимир Олійник: "Ви будете витримувати принцип відповідальності".
Руслан Кошулинський: "Давайте з’ясуємо, хто це зробив. Як проблеми? Створимо комісію, подивимося, хто це зробив".
Володимир Олійник: "Я вам скажу: це зробив той, у кого палець вибитий. Бо бив же по зубам і вибив".
Руслан Кошулинський: "Так прошу: назвіть прізвище. Ви ж знаєте хто".
Володимир Олійник: "Ще раз кажу: проведемо розслідування – і повинні дати правову оцінку. Не має значення, хто це за політичними переконаннями. Давайте так".
Руслан Кошулинський: "Назвіть прізвище, пане Олійник".
Петро Мага, журналіст: Шановні народні депутати, дозвольте один маленький лист, який народжений вашою перепалкою. "Мага, скажіть їм всім, що ми голосували не за шмаркачів, які розмахують кулаками, а за серйозних дядьків, за парламентарів. Може, вони якось не так розуміють слово "парламентаризм". Але не забудьте зауважити всім, що це саме ми їх вибирали. Бачили очі, що брали на свою голову".
Савік Шустер: Скажите, пожалуйста, так вы можете назвать фамилию человека, который бил?
Володимир Олійник: "Давайте так. Мені про це сказав Ляшко. Я сказав: давайте створимо… А він був очевидцем. Він же зробив цю заяву на Верховній Раді".
Руслан Кошулинський: "Тобто ви переповідаєте слова Ляшка?"
Володимир Олійник: "Я ще раз кажу, я сказав: ми створимо комісію…"
Юрій Мірошниченко, народний депутат, ПР: "Я перепрошую, пане Володимире. А яка різниця? Тобто якщо це представник "Свободи", то його не треба карати, а якщо представник Партії регіонів, то треба, чи що?"
Руслан Кошулинський: "Ні. Прошу назвати прізвище. Ми говоримо зараз безпредметно".
Юрій Мірошниченко: "Ні, ви ж говорили про принципи, пане Руслане. Я перепрошую".
Руслан Кошулинський: "Ви ж говорите, що є порушення".
Юрій Мірошниченко: "Ви ж говорили про принцип".
Руслан Кошулинський: "Так. Давайте. Назвіть".
Юрій Мірошниченко: "Так давайте говорити про принцип. Тобто якщо свій – його не треба карати, а чужий – його треба? Чи як?"
Руслан Кошулинський: "Пане Юрію, ви говорите про ситуацію, яка сталася, про те, що хтось комусь сказав, пан переповідає слова іншого пана. Ну правильно?"
Юрій Мірошниченко: "Я зараз про принципи, до яких ви нас закликали".
Руслан Кошулинський: "Я тому і кажу: давайте з’ясуємо. Нема проблеми. Давайте з’ясуємо".
Юрій Мірошниченко: "Порушник, який бив незахищену людину, яка не могла відповісти, повинен відповідати за це чи ні?"
Руслан Кошулинський: "Будь-хто за це має відповідати. Давайте з’ясовувати".
Юрій Мірошниченко: "Порушник, винний".
Руслан Кошулинський: "Ви зараз не суддя".
Володимир Олійник: "Але я не сказав по одній причині – я, як юрист, розумію, що є принцип невинуватості. І ми говоримо ситуацію, яка повинна бути предметом перевірки. І крапка. Але принцип відповідальності"».
Моніторинг здійснено громадською організацією «Телекритика» в рамках проекту «Моніторинг політичних ток-шоу та підсумкових інформаційно-аналітичних телепрограм українських каналів з навчальним відеокомпонентом» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Моніторинг є незалежною експертною оцінкою громадської організації «Телекритика». Висновки моніторингу можуть не співпадати з точкою зору Міжнародного фонду «Відродження». Методологію проведення моніторингу викладено тут.