За словами ведучого, мав бути ще й Петро Симоненко, але він не зміг прийти та обіцяв неодмінно показатися глядачам в одному з наступних випусків. Знаючи про ситуацію в країні й про позицію комуністів щодо неї, залишалося тільки гадати: чи то головний комуніст побоявся дискутувати з трьома переліченими кандидатами, а чи то він сподівається, що незабаром ситуація в Україні кардинально зміниться й стане сприятливішою для нього.

Якщо він боявся дискутувати, то дуже даремно. Адже дискусії й цього разу не вийшло. Усе, що відбувалося, ще менше нагадувало дискусію, ніж навіть сукупність монологів Юлії Тимошенко та Михайла Добкіна тижнем раніше. Тоді темою «дискусії» була боротьба з корупцією. Нині першу половину випуску було присвячено подіям на Донбасі. Тож саме ця тема нібито й була темою виступів кандидатів. Але ні: дуже м’яко, якось навіть сором’язливо, з якимись обмовками на кшталт: «Вообще-то, сегодня мы говорим о юго-востоке», Шустер називав цю тему – а далі кожен казав про те, про що сам вважав за потрібне. Про все потроху. Від спроб модерування, бодай на рівні підтримування теми розмови, ведучий усунувся цілковито.

Беззуба презентація кандидатів – от що це було. Кожен із трьох обирав свої топ-теми й свої послання аудиторії. Кожен виступав по одному разу, а потім відповідав на запитання експертів. Не залишилося в пам’яті жодного випадку, щоб бодай двоє з кандидатів вступали між собою у прямий діалог або хоча б у своїх монологах дискутували з твердженнями одне одного. Сенс одночасної присутності у студії усіх трьох був геть незрозумілим.

Хоча, ні, не зовсім. Прикінцеве голосування: «Хто з трьох кандидатів викликав у вас найбільшу довіру?» – оце й було єдине, що поєднало Тягнибока, Богомолець і Гриценка. Найбільше – понад 60% – голосів набрав Тягнибок, далі йшов Гриценко, далі – позиція «ніхто», й замкнула таблицю Богомолець.

І тут сталося те, чого особисто я – від Савіка Шустера, європейця рафінованого, взірця такту й делікатності – не чекав. «Женщина», – якось зверхньо вимовив він і додав щось на кшталт того, що за жінок завжди голосують менше. Чомусь видається, що в Італії та Канаді, чиїм громадянином є Савік Шустер, подібне висловлювання з подібними інтонаціями потрактували б як неприхований сексизм.

Принаймні, тижнем раніше Шустер не дозволяв собі нічого подібного на адресу Тимошенко. Хоча тоді взагалі вийшло оригінально. Під самий кінець випуску одному з експертів (а від них до того часу вимагали крайньої лаконічності) раптом дали змогу висловитися на всю котушку. Навіть не за темою. Шустер декілька разів повторив: час спливає, треба ще, щоб глядачі проголосували за програми кандидатів, тобто Тимошенко та Добкіна, з боротьби з корупцією, – але не наполягав і потоку слів не переривав. Аж поки не констатував: часу голосувати за програми двох кандидатів не лишилося. Чим і позбавив глядачів дуже цікавої інтриги – адже у виступах ані Тимошенко, ані Добкіна й близько не було нічого такого, що, навіть напруживши уяву, можна було би сприйняти за програму кандидата.

Тепер час для голосування знайшовся, а мови про якісь програми теж не було. Та й експерти цього разу, на відміну від попереднього, трапилися знані й імениті, та ще й коментарі вони виголошували детальні й розлогі. Що дозволено політичним Юпітерам, того не дозволено кандидатам «другого ешелону».

Що ж до героїв презентації… Спочатку – загальне враження.

На превеликий жаль, у виступах усіх трьох кандидатів спостерігалося прагнення спростити проблеми, «полегшити» їх. Ніхто не сказав, що нова влада опинилася у практично патовій ситуації. Не придушувати сепаратизм силою? Це призведе до втрати частини країни. Придушувати сепаратизм силою? Немає ніякої гарантії, що місцеве населення зустрічатиме українських силовиків із квітами, мов визволителів. Запровадити надзвичайний стан, а чи інший особливий режим – в усій Україні або в окремих регіонах? Це буде потрактовано як прагнення не проводити виборів або провести їх «під дулами автоматів». Улаштувати превентивний референдум про цілісність України? Потрібен час на приготування, та й немає гарантії, що сепаратисти, а тим паче російські «туристи» не візьмуть процес голосування й підрахунку голосів під свій контроль.

Ані з чийого виступу неможливо було оцінити складність виклику, що стоїть перед владою й перед Україною. Усі троє кандидатів змушували пригадувати й пригадувати славетну мініатюру Юрія Нікуліна та Михаїла Шуйдіна: «И лёгенько поднимаем брёвнышко! Веселее, веселее!»

Ніхто з трьох кандидатів не зробив очевидного, здавалося б, кроку до примирення. Не сказав про те, що з одного боку гинули майданівці, з іншого – міліціонери й солдати внутрішніх військ, але під кулі й тих, і тих поставила одна й та сама людина – Янукович. Це він змусив українців стріляти одне в одного; загиблі та постраждалі з обох боків є жертвою однієї й тієї самої людини з її ненаситною жадобою до влади.

І, принагідно кажучи, взагалі дивно, що в такій площині не ставлять (або майже не ставлять) питання ані політики у своїх публічних виступах, ані ЗМІ.

Першим виступав Олег Тягнибок. Емоційно, твердо й переконано. Про те, що президент має очолити Кабінет міністрів, а Верховну Раду треба скоротити з 450 депутатів до 300. А противагою можливій узурпації влади має стати народ: він може відкликати депутатів (і чим тих депутатів менше, тим легше їх відкликати), висловлювати на референдумах свою думку про президента, та й узагалі єдиною противагою й єдиним стримуванням для гіперконцентрованої влади має стати абстрактний «народ». Імпічмент як головний інструмент контролю над владою з боку суспільства.

Просто тобі рожева мрія Януковича! Адже гаразд, хай той «народ» збере хоч півмільярда підписів за відкликання президента – але ж організувати референдум мають державні органи, підпорядковані Кабмінові, а Кабмін, за Тягнибоком, має очолювати президент. Тож запитання для першого класу: визначте ймовірність того, що такий референдум і справді відбудеться. Адже референдум не може провести «група товаришів» – його мусять проводити відповідні державні інституції державним же коштом. Безправний «народ» як єдина противага абсолютній владі – це було круто.

Буває популізм, а буває популізм махровий. Це був махровий. Тим паче, що експерти звернули увагу на ще один аспект: що встигне зробити президент, коли вже через рік після його інавгурації пройде референдум про довіру? А чи, може, головний свободівець по-дитячому розраховує на доброчесність влади? Якщо так, тоді й узагалі ніякі стримування та противаги не потрібні – от тільки де ж узяти ту гарантовано доброчесну владу?

Надто вже часто вживав Тягнибок вислів «революція гідності» – як, утім, і інші штампи. Аж до того, що складалося враження: саме штампами він і мислить. А ще видає бажане за дійсне: він натхненно розповідав, як в Одесі та Миколаєві виганяють сепаратистів. Так, до стадії Донбасу там не дійшло, але ж і з виганянням поки що проблеми.

Слідом за Тимошенко, поживу для розчарування надав і лідер «Свободи»: «Росія планувала анексію в Україні, в тому числі військову анексію». Якщо це й була обмовка, то сам промовець її не помітив. Нагадаю: анексія – на відміну від агресії – це офіційне приєднання до своєї країни територій чужої.

Андрій Єрмолаєв спитав про можливість «валютного майдану» й наголосив на винятковій важливості проблеми падіння курсу гривні. Тягнибок у відповідь натхненно розповідав про «попередників» та їхній тяжкий спадок. Усе це так, але чому ж нова влада не звернулася до суспільства з проханням про розуміння? Де ж вони, нові стосунки між владою та суспільством? Ніхто не нагадав і про прикрий історичний факт: і після Помаранчевої революції 2005 року, й після парламентських виборів 2007 року, коли було відправлено у відставку уряд Януковича, – обидва рази з валютними курсами коїлося чортзна-що. Далеко не до такої, як сьогодні, міри, але ж коїлося!

Володимир Фесенко оцінив владну модель Тягнибока як шлях до авторитаризму. Здебільшого ж на, м’яко кажучи, неоднозначні ідеї лідера «Свободи» ніхто не звертав уваги.

Після напористого Тягнибока Ольга Богомолець подеколи видавалася… наївною. І річ не лише в тім, що було видно: вона хвилюється. І не в тім, що надто вже часто вона проводила паралелі з медициною – аж до того часто, що почало складатися враження: у політиці самій по собі, без медичних аналогій, вона не орієнтується; медицина – єдина сфера знання, де вона почувається впевнено. Богомолець припустилася типової помилки початківця: вона прагнула сказати одразу про все, ніби іншої нагоди може й не трапитися. Вийшов із усього того сумбур неструктурований; практично жодної теми вона не довела до логічного завершення.

Запитання до Тягнибока: чи й справді на схід їдуть бандерівці? – видалося натягнутим: пролунало так, ніби хтось із глядачів може не знати відповіді й без Тягнибока. Промовиця ніби заздалегідь вибачилася, розповівши: політтехнологи сказали їй, що з неї не вийде політика, бо вона каже правду, а політик, виступаючи публічно, мусить казати не більше 10% правди, а решту 90% – те, що аудиторія хоче почути. Пролунало це як самопіар, причому теж якийсь наївний.

Був і в пані Ольги свій ляп: вона кілька разів наголосила, що протистояння між заходом та сходом України є штучно інспірованим, бо раніше його й близько не було. Але ж це не так: про проблему «двох Україн» писали давно; отак от не напружуючись, можу пригадати матеріали Миколи Рябчука, Ігоря Лосєва, Сергія Грабовського, та й свої власні щонайменше восьмирічної давнини.

Слушним було зауваження щодо політиків та ЗМІ, які, ведучи мову про майдан, наголошують, що нібито він виступав за зміну влади. «За зміну системи влади», – нагадала й підкреслила Богомолець. А от пропозиція «лечить хорошими новостями», бо «страна привыкла к тому, что врут отовсюду», – вона видалася надто вже двозначною.

Анатолій Гриценко, як і завжди, виступав упевнено. І, як і завжди, з легкістю перетинав межу, що відділяє упевненість від безапеляційності та менторства. Виголошував він не ідеї й не пропозиції, а істини, що не підлягають сумнівам. Ставив і ставив напівриторичні запитання, відповіді на які – а насправді не зовсім відповіді, та й не зовсім на них – давав далеко пізніше.

Чим, за Гриценком, шкідлива федералізація? Бо так у кожній області буде свій уряд і свій парламент – а «воно нам треба»? Якби ж то вся небезпека ідеї про федералізацію полягала лише в цьому! Та й, зрештою, чи така вже різниця, як називати облраду – обласною радою, а чи обласним парламентом? Як то кажуть, хай хоч горщиком, аби лише в піч не поставили.

Тож переконливо виголошені тези не завжди виявлялися так само переконливими за змістом. Припускався пан Анатолій і суто технічної помилки: ніби прагнучи переконати сам себе, він випускав цілі логічні ланки, без яких простежити зв’язок між окремими фразами було нелегко.

Олександр Мартиненко висловив побоювання щодо майбутніх президентських виборів: у східних областях можуть побачити, що у другому турі нікого зі «своїх» не буде, й явка на другий тур на сході може виявитися дуже низькою. А це дозволить тій-таки Росії потрактовувати результати виборів як нелегітимні. І попросив усіх трьох кандидатів висловити своє бачення виходу з можливої ситуації.

Є проблема? Є. Нагальна? Так, нагальна. А що ж кандидати? Гриценко почав казати, що в нас двадцять п’ять областей, а президент буде тільки з однієї, але ж це не означає, що в усіх решті областей виборці проігнорують вибори: мовляв, явка буде високою, бо виборці в нас свідомі. Даруйте, але це було нижче за всяку критику: якби ж то справді так було, не було б нині ніяких проблем у Донбасі.

Утім, не лише з цього, а й із багатьох попередніх виступів пана Гриценка можна було дійти висновку: він недооцінює, а то й геть ігнорує фактор громадської думки й уважає, що й у Криму, й нині на Донбасі вся причина – лише в російській агресії, яка ані на що не спирається. Пригадався його вислів місячної давнини, коли йшлося про Крим: «Надавати агресорам по рогах», – отак, за Гриценком, усе просто.

Богомолець ніби не почула запитання й почала розповідати про абсурдність звичного для України процесу виборів: олігархічні клани скуповують ЗМІ, а потім вони ж скуповують голоси.

Тягнибок, роблячи вигляд, що відповідає на запитання, розповідав про можливість зриву виборів у терористичний спосіб і про те, що запобігти цьому мусять Національна гвардія та структури МВС.

Усі троє кандидатів у президенти – хто спритніше, хто незграбніше – ухилилися від відповіді на поставлене запитання.

І наостанок випуск запам’ятався ще й тим, що чи не вперше Савік Шустер прямим текстом заявив про відсутність в Україні недотаційних телеканалів, а те, «что получают журналисты – это не зарплата, это подачки, а, получая подачки, журналист не может быть свободным».

Читайте також: «"Шустер live": піар в одні ворота»