«Шустер live»: маніпуляції крадькома
Ефір «Шустер live» 25 квітня, а точніше, його друга частина з черговими «типу дебатами» кандидатів у президенти, нарешті дозволив визначитися: кого, який загальновідомий персонаж нагадує Савік Шустер у своїй «президентській» серії. Альхена з «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова – от кого! Маніпулює Шустер мало не щомиті, але так уже сором’язливо! Із обличчям, що просто випромінює «компроміс із об’єктивними обставинами»: мовляв, ви ж самі бачите, що ж тут іще можна робити? Чесне слово: іноді навіть поспівчувати Шустерові хотілося.
От лише найтиповіші речі, помітити які міг будь-який глядач. Серед гостей студії вдруге була Юлія Тимошенко й удруге ж – Олег Тягнибок. Дебютував у передвиборчому серіалі Сергій Тігіпко. За словами Шустера, знову було запрошено Петра Порошенка, але він знову не зміг прийти. Тож от вам підсумок: протягом трьох передвиборчих випусків ми бачили шістьох кандидатів, ще двох було запрошено, але вони не з’явилися; двоє з шістьох побували у студії вже двічі.
Дивна якась система, чи вам не здається? Хоча б із огляду на те, що зареєстрованих кандидатів істотно більше, ніж восьмеро? А чи Шустер – просто заради жарту – вирішив зібрати у студії всіх кандидатів, чиє прізвище починається на «Т»?
Знову ми мали той самий поділ кандидатів на категорії: так, цього разу, порівняно з минулим, Тягнибока було «підвищено у статусі». Але ж він – голова парламентської фракції, тож, за формальними ознаками, цілком тягне на «першу категорію». І даруйте за голослівне припущення, але чомусь видається дуже схожим на правду, що головного свободівця викликали на біс лише за компанію, задля камуфляжу – бо якби протягом трьох випусків двічі у студії побувала б лише Тимошенко, це б уже надто сильно впадало в око.
Але ж хіба не цікаво було би звести у студії когось із «грандів» із кимось із «новачків»? А раптом би новачок переграв гранда, раптом виявився би переконливішим, а його ідеї – слушнішими? А чи саме цього Шустер і прагне уникнути?
А в тому, кого й цього разу було призначено примадонною, сумнівів не залишалося ані найменших. Юлія Тимошенко користувалася абсолютно довільними рамками хронометражу – скільки вважала за потрібне, стільки й промовляла. Тематичні рамки були так само довільними: лідерка «Батьківщини» робила настільки далекі відгалуження від теми, наскільки вважала за потрібне. Савік Шустер і в цьому аспекті не ставив жодних обмежень.
Якщо у двобої Тимошенко – Добкін Шустер із власної ініціативи ставив на голосування тези з реплік Леді Ю, то цього разу справа зайшла ще далі: Юлія Тимошенко вже сама попросила ведучого поставити на голосування одну зі своїх тез. Шустер не заперечував. Не вимовив своєї коронної фрази: «У цій студії господар – я». Тетяна Котюжинська – вона була таким собі рефері – одного разу скористалася своїми правами й зупинила тираду Тимошенко, яка надто вже відверто почала агітувати проти своїх конкурентів. Ото й усе.
…Експертами були Володимир Фесенко, Тетяна Чорновол, Олександр Мартиненко, Вадим Карасьов, Костянтин Матвієнко та російський гість Ігор Яковенко, колишній голова російської Спілки журналістів; із коротенької розмови з ним і розпочався випуск. Експерти мали час і можливості для коментування – от тільки надто великої активності цього разу чомусь не виявляли.
Що ж до «головних» гостей студії… Якщо Савік Шустер нагадував Альхена, то гості показали себе гідними учнями Остапа Бендера – «бендерівцями», одне слово, у прямому розумінні. У кожного була своя родзинка, свій фірмовий прийом; кожен у свій спосіб, але всі вони віртуозно з'їжджали з теми, уникали прямих відповідей на прямі запитання й, буцімто відповідаючи на ті запитання, насправді вели мову про своє, відповідно до домашніх заготовок. Усі вони в той чи інший спосіб агітували, а не аналізували; усі вони демонстрували турботу не так про країну та її долю, як про електоральні перспективи власних ясновельможних персон.
Утім, коли модератор дозволяє гостям студії вільно маніпулювати аудиторією – хіба ж це не різновид джинси?
Найконкретнішим, найточнішим і найлаконічнішим був Сергій Тігіпко. Одне тільки лихо: його лаконічність була надто вже надмірною й полягала, зокрема, в тому, що, виголошуючи ту або іншу тезу, він просто оминав усі факти, що в його теорію не вкладалися. Ну, от ніби не було тих фактів, і годі. Ведучи мову про переговори з протестувальниками на Донбасі (виявляється, він побував у захоплених адмінбудівлях і спілкувався з тими, хто їх захопив), узагалі про ситуацію в регіоні, він детально й загалом слушно розповідав про настрої людей, їхні проблеми, їхні прагнення, їхні острахи. А от про російську участь у подіях, про російський аспект так жодного разу й не згадав. Жодного!
З іншого боку, його наполягання на тому, що переговори мав вести Олександр Турчинов, – з ними не можна було не погодитися. Вів і вів мову Тігіпко про федералізацію, аж раптом завив: «Я завжди виступав проти реального федералізму».
Виявилося, Тігіпко «проти люстрації; єдине мірило, яке має бути: крав – не крав, корупціонер – не корупціонер...». А що ж тоді люстрація?
Закликав Тігіпко до тісної економічної співпраці з Росією: робочі місця, напрацьовані зв'язки, ринки збуту. Відносини України та Росії він порівняв із відносинами Китаю з Тайванем: мовляв, політичних відносин немає, натомість економічні є міцними й потужними. Шустер лише й зауважив: а якщо б Тайвань був під Росією? Але ж порівняння це хибне! Бо Тайвань не претендує ані на перехід до іншої держави, ані навіть на незалежність. Уряд Китайської Республіки на Тайвані вважає себе законною – на відміну від пекінської – владою всього Китаю, а сам Тайвань – єдиним острівцем Китаю, де зберігається законна влада. У даному разі Китайська Народна Республіка виступає в ролі «сепаратистів» і «терористів», от же в чому річ! Хіба ж із Кримом у нас – те саме? На це не звернули уваги ані Шустер, ані Тимошенко з Тягнибоком. Кожен був на своїй хвилі, у полоні домашніх заготовок.
Як успішний приклад боротьби з корупцією Тігіпко навів Грузію. А які там «тісні економічні відносини» у Грузії з Росією? А от про це він не згадав: що не вписується в намальовану картину – прибираємо легеньким помахом руки. Про те, що економічна «співпраця» для Росії – то ще один спосіб агресії, Тігіпко не згадав і поготів.
У рекламних паузах, посеред іншого, лунала й політична реклама – зокрема, й Тігіпка. І, зокрема, його передвиборче гасло: «Відновити порядок». Пригадується, оце геть позбавлене соціального, політичного або економічного змісту слово «порядок» було одним із улюблених у Януковича. Та ще й «відновимо». То чи Тігіпко збирається відновити «порядок» а-ля Янукович? Виходить, що так.
Олег Тягнибок був, як і завжди, рішучим: «80% жителів Донбасу не підтримують терористів… З терористами ніяких переговорів», – одне слово, «мочити в сортирі», й ніяких теревенів. Що більше він висловлювався, то більше переконував: він оперує уявною, намальованою у власній свідомості Україною. Такою, якою він хотів би її бачити – а не такою, якою вона є. І то більше викликав підозру: він читає й переглядає лише ті матеріали у ЗМІ, які відповідають його власним уявленням, які вкладаються у його власне бачення ситуації. Іншими словами, шукає у ЗМІ не об’єктивну інформацію, а підтвердження власним поглядам.
Тягнибок посилався на «Генеральне розвідувальне управління – ГРУ» (насправді «головне»), та й узагалі вживав назви головного ворога якось дуже невпевнено. «Ми», Україна – це «одна велика родина». Зводити суспільні стосунки до родинних – суто тоталітарний прийом; саме з нього, до речі, ростуть ноги «братніх народів».
«Чи когось ущемлювали за те, що розмовляв у побуті російською?» – твердив лідер «Свободи» про прагнення донбасівців до державного статусу російської мови, – мовляв, у побуті кожен може розмовляти тією мовою, якою хоче. А державна мова, за Тягнибоком, – це «якщо людина хоче бути депутатом, міністром, податківцем, він мусить знати». Ото й усього лише, ото й є єдине призначення державної мови, єдиний сенс її існування – як такий собі сокровенний атрибут належності до еліти. Але ж мова не про побут, мова про можливість для донбасівців вести російською мовою спілкування з державою! Донбасівці не можуть пояснити, навіщо їм от саме державний статус російської мови, чому їм бракує її регіонального статусу – а їхні опоненти не можуть пояснити, чому державного статусу російській мові надавати не можна. Обидві сторони розмовляють штампами й стереотипами. На порозуміння між ними доведеться чекати дуже й дуже довго.
Звертаючись до Тігіпка, Тягнибок усе повторював: «Ваша Партія регіонів голосує... Ви, Партія регіонів, не голосуєте». Аж поки Тігіпко не завважив: він вийшов із ПР. Тягнибок не розгубився: «Але ж ви були у Партії регіонів!» Треба було розуміти, що майбутні голосування фракції ПР можна буде ставити Тігіпкові у провину щонайменше до скінчання віку.
А от бачення лідером «Свободи» сучасного світу: «У світі визнають силу, закон джунглів діє й між державами». Путін, якби був у студії, гаряче потиснув би Тягнибокові руку.
Ближче до кінця ефіру лідер «Свободи» відверто перейшов до агітації: «Я, як кандидат у президенти, висловлю своє бачення державної системи».
Юлія Тимошенко була з легендарною косою. Чим ніби подала знак: спроби оновлення завершено, й вона повертається до свого старого, звичного іміджу в усіх його проявах.
Промовляла вона дуже розлого. Але це не була розлогість аналітика, розлогість фактів та аргументів. Це була розлогість абстрактних тез, у які треба було вірити. Було в неї чимало слушних речей, були й пересмикування: «Якщо подивитися телебачення, почитати новини – все однозначно: воює Росія», – а насправді, мовляв, це люди, місцеві жителі. Подаруймо пані Тимошенко майже діаметральну зміну точки зору порівняно з її попередніми виступами на донбаську тему – зрештою, кожен може, розібравшись у фактах, змінити погляди. От тільки ж навіщо тоді було робити такі категоричні заяви раніше, до того, як розібралася у фактах? Але хіба ж із телебаченням та новинами усе так однозначно?
Відповідь на винятково конкретне запитання Тетяни Чорновол лідерка «Батьківщини» почала з довгої репліки: «Ми пам'ятаємо Таню Чоновол, її героїчну боротьбу на майдані; зараз вона очолила Антикорупційне бюро на громадських засадах, яке матиме (якщо Тимошенко стане президентом? – Б.Б.) виняткові повноваження». Розповідаючи про корупцію та клятих олігархів, вона так і не дала відповіді. Утім, про олігархів Юлія Володимирівна вела мову повсякчас: хоч би якими були теми та запитання, а все зводилося до того, які олігархи погані. Двічі повторила вона: тільки «Батьківщина» та «Свобода» голосують за демократичні законопроекти; «вдвох, більше ніхто не дає жодного голосу». Але ж це була неправда! Хіба ж «Удар» голосує якось інакше? І хіба Шустер не мав би цей факт «поставити на вид»?
Агітуючи проти суперників і роздаючи звинувачення, Тимошенко не називала жодних імен, стрибала з одного на друге – так, що зрештою мало скластися враження: на нинішніх виборах кандидатом від Партії регіонів є Петро Порошенко, саме на нього буцімто роблять ставку регіонали. Що ж, почали справджуватися найнеймовірніші прогнози: всіх своїх опонентів і критиків Тимошенко тавруватиме як «поплічників Партії регіонів» – не вдаючись, за звичкою, до аргументування.
І щодо всіх «трьох Т». Адресуючи свої промови донбаській аудиторії, ніхто з них так і не сказав: ми були під Януковичем чотири роки, ви – понад двадцять. То, може, це не Київ вас пограбував та довів до занепаду, може, не Україна винна, а ваша місцева влада, якій ви зберігаєте вірність?
Під саму завісу настав момент істини. Російський журналіст Ігор Яковенко запропонував тест на неавторитарність кандидатів у президенти. Він згадав відповідь Путіна на запитання про його помилки: «Да никаких ошибок не было», сформулював критерій оцінки: диктатори саме тим і відрізняються, що не визнають помилок, і спитав про помилки в усіх трьох гостей студії. І от що виявилося.
Єдина помилка Тягнибока – це те, що під час студентських революцій 1990–1991 років «вони не провели люстрації, не дотиснули, не провели деколонізації». Але ж тоді ще був СРСР, про люстрацію ще взагалі не було жодної мови; 1990 року навіть питання незалежності ставили ще дуже обережно! Чи личить кандидатові у президенти така забудькуватість? Чи може кандидат у президенти так плутатися в історичних епохах і характеристиках тих епох?
Та хоч би як, а виявилося: від 1991 року Олег Тягнибок веде до заздрості безпомилкове життя.
Єдиною помилкою Сергія Тігіпка було те, що він довірився Януковичеві, повірив у його реформаторські наміри. Інших помилок теж не було, та й ту, єдину, Янукович зробив. Тільки от як же так сталося, що досвідчений політик і бізнесмен так лоханувся – на рівному місці? Не розгледів у Януковичі Януковича, не розгледів того, що було очевидним – це ж треба!
Єдину помилку Юлії Тимошенко теж скоїла не вона сама, а чи то Віктор Ющенко, чи то Петро Порошенко. Бо полягала та помилка в тому, що її зрадили люди, яких вона підтримувала на майдані 2004 року: «Відповідальність за наслідки Помаранчевої революції... Буде давити на мене все життя... Якщо народ довірить мені бути президентом України, я демонтую цю систему, причому швидко». От тільки коли політика всі й завжди тільки й роблять, що зраджують, – може, варто пошукати тріску у власному оці?
Отакими вони й вийшли, результати тесту на путінізм: один із помилками молодості, один обдурений і одна зраджена. Обирайте, шановні виборці, хто вам більше до вподоби!
Читайте також:
«"Шустер live": піар в одні ворота»
«Кандидати у президенти в "Шустер live": презентація замість дискусії»