Читайте також:

«"Шустер live": маніпуляції крадькома»

 «"Шустер live": піар в одні ворота»

«Кандидати у президенти в "Шустер live": презентація замість дискусії»

Черговий «президентський» випуск «Шустер live» (Перший національний, 2 травня) знову зібрав компанію чи то «потенційних лузерів», чи то «темних конячок». Уперше в студії були всі четверо запрошених кандидатів у президенти, ніхто не відмовився – Ренат Кузьмін, Микола Маломуж, Ольга Богомолець і Олег Ляшко.

Сам Савік Шустер почувався значно вільніше й розкутіше, ніж у попередньому випуску з «гранд-кандидатами». Це було помітно з першого погляду. І маніпулювання помітно не було. Ну, майже – хіба що Олег Ляшко користувався ексклюзивним правом устрявати до промов усіх своїх конкурентів і відсічі від Шустера не отримував – аж до часу, коли випуск мав от-от добігти кінця. От тоді лише Шустер і почав закликати Ляшка до порядку – втім, безуспішно. Чимало зауважень Ляшка були суттєвими. Було й улюблене ним навішування ярликів: «Янукович грабував Україну разом із такими, як Кузьмін (виділення моє. – Б.Б.)».

Рекламні паузи, на відміну від випуску від 25 квітня, були більш-менш ритмічними й подеколи навіть змушували переривати виступ одного й того самого гостя. Тоді як під час перебування в студії Юлії Тимошенко, Сергія Тігіпка та Олега Тягнибока вони мали чітку закономірність: Тимошенко до паузи, Тігіпко та Тягнибок – після, або ж навпаки. В такий нехитрий спосіб Юлію Тимошенко було протиставлено двом її потенційним конкурентам, відокремлено від них, щоби глядач зрозумів: є Тимошенко – й є всі решта. Цього разу нічого подібного не трапилося, й усі гості студії були в рівних умовах.

Теми обговорення цього разу взагалі не було – Шустер просто запрошував гостей до мікрофону, й усе. Абсолютно вільне плавання.

А розпочала випуск Наталія Королевська, котра зняла свою кандидатуру. Вона ж, як згодом виявилося, задала тональність усьому подальшому дійству. Запитання: «На чию користь ви знялися?» саме по собі було некоректне, адже, в принципі, можна знятися й просто так, оцінивши власні сили та шанси. Гадаєте, Королевська так і відповіла? Аж ніяк; от її відповідь: «Сейчас поддержка нужна не кандидатам в президенты, поддержка нужна народу». Запитання: якби Королевська не знялася, могла би вона посприяти чесним виборам через своїх представників у виборчих комісіях; чому вона цього не зробила? Відповідь була про те, що вона знялася в передбачений термін і зробила все законно.

Оце «твоя-моя-не-розумій», перемішане з красивими, але надто загальними словами, й стало трендом усього випуску.

Першим на суд глядачів подав свою персону Олег Ляшко. Був він у вишиванці, згадав «Луганщину мою рідну», промовляв дуже рішуче й був, за звичкою, безапеляційним. «Чому в районах конфліктів не заглушено мобільний зв’язок? Чому не заглушено інтернет?» – без кінця ставив риторичні запитання кандидат, подаючи їх як очевидні, хоча вони й не є такими.

Його слова важко коментувати. Загальновідомі факти, гучні епітети (а чи ярлики?), образність висловлювань – усе це було. Було й чимало слушних речей. От тільки уявити собі Ляшко на посаді президента не видається можливим. Неможливо було уявити, як і що він чинитиме в разі перемоги, в чому полягатиме стрижень його політики. Це була емоційна, подеколи дуже висококласна публіцистика – але саме вона.

«Мене затримали», «Ми знесли забори», «Летів до Харкова, стався витік інформації, за п’ять хвилин до посадки повідомили, що аеропорт заміновано» (ні, цілком могло бути, от тільки чому ЗМІ не повідомляли?) – що далі, то більше проглядав у словах кандидата відвертий самопіар. «Хай іранську нафту пустять замість російської!» – звичним безапеляційним тоном закликав Ляшко. Як її пустити – чи не повітрям? – так і залишилося нез’ясованим.

«Ми самі всіх нагодуємо своїм зерном і своїм салом», –таким був рецепт процвітання. Хотілося би додати: а ще можна весь світ одягнути у вишиванки й завалити писанками. «Скоротимо кількість депутатів до двохсот» – а чому саме до двохсот? Може, краще до двох? А ще краще – взагалі розігнати цей парламент, цих паразитів і дармоїдів: є ж у нас президент! «Заборонимо бути депутатом більше, ніж два строки» – теж дуже популярна серед обивателів ідея. І справді: а от нате вам! Тільки звідки тоді братимуться міністри та президенти, де політики набиратимуться досвіду й набуватимуть авторитету та популярності? Де, як не в парламенті? Чимало прихильників двох строків для депутатів цього не розуміють. Вони не усвідомлюють, що обмеження кількості парламентських каденцій означатиме, що верхівка влади залишатиметься довічною, мов радянське політбюро, адже кар’єрні ліфти в політиці буде вимкнено. От тільки дуже важко повірити, що всього цього не розуміє сам Ляшко. І не знає: чи існує таке де-небудь у цивілізованому світі?

І, нарешті, прохання-порада жителям Донбасу: «Допомагайте нашим військам, піднесіть води, проведіть таємними тропами». А хто ж тоді блокує в Донбасі українських військових? Одне слово, чергова картинка з серії «як хотілося би, аби воно було саме так» – замість реального виходу з реальної ситуації.

В «антракті» Микола Катеринчук вів розмову про те, що в Україні конче потрібно дозволити вільне володіння зброєю. Мовляв, тоді люди зможуть захистити себе від бандитів. Але ж у бандитів теж буде зброя, придбана цілковито вільно й законно! На цій репліці, можливо, не варто було би зупинятися, якби тема вільного володіння зброєю не перетворилася в ЗМІ останнім часом на нав’язливу, повсякчасну. Доводилося навіть чути, як якийсь експерт закликав: дайте жителям Донбасу вільно володіти зброєю – й вони самі вмить проженуть сепаратистів! Якби ж то! Видається, в повітрі вирує відчуття «нових 1990-х». Після перемоги Майдану чимало власності «зависло», чимало найвищих бізнесменів утекли за кордон, залишивши майно безгосподарним. Із іншого боку, влада слабка, й їй не до майнових питань. Тож чимало хто прагне насильницького переділу власності – так?

Другим піддослідним був Ренат Кузьмін. Якщо Ляшка неможливо було уявити в образі президента, то порівняно з Кузьміним перший був просто бездоганним кандидатом. Так, як Кузьмін не звертав жодної уваги на реальні факти та обставини, – це ще вміти треба. «Все государства Евросоюза имеют сепаратизм… Дипломатия, а не сила… Подавленный силой сепаратизм перерастает в терроризм (отут і справді не заперечиш. – Б.Б.)… Садисты есть и с той, и с другой стороны… В Донбассе хотят больше полномочий, они даже не требуют отставки Турчинова…», – одне слово, нічого такого небезпечного в Донбасі не відбувається, це влада робить із мухи слона. А як же російські прапори? Як тортури, захоплення заручників? Зенітно-ракетні комплекси в тих, хто «лише хоче більших повноважень»? Їх, мабуть, в універмазі купили?

А Кузьмін і далі вів «просвітницьку» роботу: «После войны появляются бандиты, мародёры, убийцы, воры...». Чи співмірним є масштаб цих явищ із обох сторін? «Если закончить войну, сесть за стол переговоров, понять нашу роль и место на геополитической карте мира, куда нам идти – на восток или на запад... вести себя так, чтобы не создавать у соседей угрозы от себя». Оце й є сьогодні найголовніше – геополітика! «Потребовать у соседей уважать...». Виходить, у Росії не надто наполегливо вимагали поваги?

Запропонував Кузьмін і юридичний вихід із нинішньої складної ситуації: «Если бы Янукович написал заявление об отставке...» – повторивши цю пропозицію кілька разів, промовець розвивав її, розповідаючи, як легко й просто було б у такому разі все владнати. Лише згодом Шустер заперечив: «Так он же не написал!» «Я хочу призвать аудиторию не повторять ошибок Януковича», – закликав Кузьмін. Треба думати, від того моменту й аж до кінця ефіру бідолашна аудиторія все гадала: в чому ж це вона повторює помилки Януковича?

А от що, за Кузьміним, є головною причиною нинішньої ситуації: «Украина на геополитической карте мира занимает позицию источника опасности. Она представляет угрозу миру во всей Европе». На підтримку цієї глибокої думки кілька разів кандидат посилався на генеральних секретарів ООН та ОБСЄ, які категорично закликали припинити війну, та й узагалі «категорически против войны, за ее немедленное прекращение». З вуст Кузьміна це лунало так, ніби два генсеки попереджали й попереджали українську владу і саме її – а вона й досі не дослухається.

Треба віддати належне: експерти просто розгромили Кузьміна. Але що це було з боку кандидата у президенти? Маніпуляції чи чергове свідчення рівня мислення попередньої влади?

Ольга Богомолець була набагато переконливішою, ніж попереднього разу. Принаймні, тепер вона вже не обіцяла поговорити з олігархами й пояснити їм усі хиби їхньої позиції, ніби самі вони тих хиб не знають, та й узагалі не відають, що коять.

Вона була емоційною, й її емоційність видавалася щирою. Багато вела мову про трагедію в Одесі, доводила аналогічність подій в одеському Будинку профспілок подіям у київському Будинку профспілок: «В Одесі – повторення київських подій 18 – 20 лютого». Вела Богомолець мову про те, що «ми привели з Майдану до влади не тих людей, які мали бути», про бездіяльність влади, про потребу змінити систему влади. Казала чимало слушних речей. От тільки уявити її президентом із її слів теж не виходило: як і Ляшко, вона обіймала позицію радше критика, ніж генератора ідей, людини, яка точно знає, як не треба, але не оприлюднює свого бачення, як же треба.

Розповідаючи про те, що в Одесі лікарі не доїжджали до постраждалих, вийшла незрозумілою для тих, хто не знає про це з інших джерел. Як не доїжджали, чому не доїжджали, наскільки не доїжджали? Що взагалі з тими лікарями відбувалося?

«Європа нас не захистить» – от якою була ще одна акцентована теза. Читай: Україна – сам-на-сам у всьому світі. Запитання Тараса Березовця про те, що міліція в Одесі була на боці терористів, Богомолець ніби не почула.

Микола Маломуж видався просто тобі експонатом із музею «кучмізму». Людина радянського вишколу, яка вірить: вона точно знає, що потрібно робити. Отаке, наприклад: «Директора готовы создавать диалог между центральной властью и местными элитами». Знаємо ми й ці еліти, й роль директорів. Суто кучмівська концепція держави як сукупності «трудових колективів»? Сукупності, в якій місце малого та середнього приватного бізнесу, та й узагалі всього, де нема «директорів», – десь поза балансом.

Хоча в цілому промова була схожою на виступ десь на партгоспактиві й через це майже не запам'яталася, були в ній прикметні речі, слушні: «Профессионалы из силовых ведомств ушли», «Отделить нормальных, вменяемых людей – их 99% – от террористов». Були й спірні: «Условия сепаратизма созданы искусственно».

І був «суперхіт»: «В Україні працюють і російські, і західні спецслужби... Росія веде відкриту війну проти України, Захід – таємну». Савік Шустер пообіцяв зробити таємну війну Заходу проти України темою окремого випуску, запросивши Маломужа. Але що це було? Щире переконання чи піар із розрахунком на певну частину електорату? Адже й на Першому каналі радіо нещодавно довелося почути виступ із серії «за єдину Україну»: «Америка веде проти Росії війну на теренах України... Путін...» і таке інше. Одне слово: Путін сякий-такий, а винна Америка. Таке конспірологічно-геополітичне тлумачення нинішньої української кризи з клятою Америкою за лаштунками є вельми поширеним, особливо на Сході.

Загальне враження від появи на публіці чотирьох кандидатів у президенти було дивним. Здавалося би, це гранди можуть гратися в чистий піар – бо однаково виборці знають їх давно й аж ніяк не лише за виступами в студії Савіка Шустера. Маловідомим кандидатам же, певно, ситуація мала підказувати бути якомога більш щирими, самими собою, а ще доводити, що вони гідні бути президентами. Натомість жоден із чотирьох гостей студії так і не розкрився; кожен із них, хоча й різною мірою, грався в «високополітичний» піар. Наскільки ця тактика була корисною?