Тижневий, великоформатний випуск «Шустер live» минулої п'ятниці, 16 травня, за задумом Савіка Шустера, мав бути двобоєм між Петром Порошенком та Юлією Тимошенко. Шустер пояснював це тим, що, за даними проведених його командою опитувань, саме ці двоє мають вийти у другий тур президентських виборів, а на Національних теледебатах жереб не звів їх в очній полеміці. Хай би як ставитися до опитувань у «Шустер live», а не викликає сумнівів: опонування Порошенка й Тимошенко є головною інтригою нинішніх перегонів; Сергій Тігіпко, який, за даними соцопитувань, може втрутитися в їхню суперечку, апелює до іншого, ніж ці двоє, електорату з іншими поглядами й іншими пріоритетами.

З задуму нічого не вийшло: чергового разу Порошенко вибачився й на ефір не прийшов. Постійне повторення таких ситуацій може посіяти сумніви серед потенційного електорату нинішнього лідера перегонів. Та й залишати Юлію Тимошенко без опонування — це теж важко назвати виваженим кроком із боку Порошенка: він по-джентльменськи подарував Тимошенко її найулюбленіший формат — wielka dama tanczy sama, тобто в даному разі — «велика дама виголошує монологи».

За відсутності Порошенка випуск із гарантією мав перетворитися на черговий бенефіс Тимошенко — що й сталося. Побудовано все було як «діалог із народом»: на зв'язку були Львів, Харків, Рівне, Біла Церква та Херсон, жителі цих міст, що зібралися на площах, і мали ставити запитання. Насправді ж усе до болю нагадувало сумнозвісні «діалоги з країною» Януковича: від кожного міста пролунало лише по одному запитанню, діалог із Білою Церквою, до того ж, вийшов стиснутим через малий залишок ефірного часу. Всі решта людей на площах — а їх була чимала кількість — перетворилися на статистів, що просто зображували «народну любов». А, як сказав Шустер наприкінці випуску, в деяких із-поміж цих міст дощило, й люди стояли й стояли під дощем — стояли, як виявилося, лише заради картинки на екрані. «Запитання від народу» перетворилися на відвертий блеф, а сама ситуація один до одного нагадувала остогидле Януковичеве «цар і мурахи».

Запитання не виглядали підготованими й відрепетируваними — хоча й не виглядало, щоби серед тих, хто зібрався на площах, точилася якась боротьба за право поставити ці запитання: все видавалося організованим, ніби вже було остаточно вирішено, хто саме отримає мікрофон.

Важко уявити, як би це відбувалося, якби у студії на запитання відповідали двоє: ніякого регламенту Шустер не оголошував, а виявилося, що навіть одній Тимошенко часу для відповідей бракує.

Якою ж постала Тимошенко? Безумовно, розумною. Поза сумнівом, інтелектуальною, освіченою й досвідченою. Вона докладала всіх зусиль, аби переконати аудиторію: вона провела величезну інтелектуальну роботу й нарешті склала для себе системне уявлення про те, якою мусить бути країна, й що для того треба робити. «Я не янгел (саме так вона й казала. — ББ), всі ми не янгели: в усіх нас багато вад і помилок», — сенсаційно зізналася вона наприкінці програми.

Була Тимошенко багатослівною, іноді це навіть дратувало, бо було надто вже надмірним: повторення одного й того самого, надто довгі вступні слова, надто загальні, на межі симулякрів, висловлювання. Якби Юлія Володимирівна охайніше витрачала час, то й запитань від кожного міста, можливо, було б хоча б по два. В інтонаціях Тимошенко не було звичного для неї надриву, не було закликів до боротьби — навпаки, вдумливість і сама лише вдумливість. Діалогічні інтонації навіть не дозволяли одразу збагнути: на екрані ж — монологи! Одного разу гостя студії навіть вибачилася перед аудиторією: «Дякую, що вислухали цей мій довгий монолог». Заради справедливості варто зазначити: от саме той монолог, про мажоритарну систему виборів, був і справді важливим, необхідним і доречним — тож от саме за нього вибачатися не було ніякої потреби.

Кілька разів Тимошенко просила Шустера поставити на голосування тези зі своїх промов. Наприклад, таку: «Чи має Україна випрошувати на колінах політичну ціну на газ, а чи скинути ярмо?» Шустер переформулював це запитання на нейтральніше, але, коли аудиторія у студії голосувала, а телеглядачі бачили результати голосування, в пам'яті в усіх було яскраве емоційне формулювання Тимошенко, а не стримано-нейтральне Шустера.

Цей прийом Тимошенко використовує вже неодноразово. Чому й для чого? Та тому, що голосування за запропоновану Тимошенко проблему сприймається як голосування за саму Тимошенко; цифри підтримки тієї чи іншої тези сприймаються як цифри підтримки Юлії Володимирівни, цифри довіри до неї особисто. Це — очевидна маніпуляція, оскільки впливає не на свідомість, а на підсвідомість; це — прихована, неочевидна агітація, такий собі «двадцять п'ятий кадр».

Траплялися характерні обмовки. «Як вони будуть годувати країну», — це була типова словесна конструкція з тоталітарного лексикону з його штампом «нагодувати народ» і відповідним ставленням до громадян, мов до немовлят, які потребують тотального догляду з боку влади; так і хотілося сказати: «Та ні вже, дякую — якось сам поїм».

Тимошенко й не помітила, як дала високу оцінку урядові Азарова в газовій сфері: «Стали сильнішими, модернізували». «Я гарантую вам, що я зможу роз'єднати бізнес і політику». Як спитали б в Одесі: «І під що ви даєте гарантії?» Тобто, як це буде на практиці? Так і залишилося невідомим. «Кожна країна об'єднаної Європи є одночасно членом НАТО», — але ж це не так; переважна більшість, але не всі й не кожна!

Не могла в Тимошенко не лунати тема Віктора Ющенка — ну, от не могла, й усе тут. Вона й лунала, та ще й кілька разів. Лунало й про «любих друзів», у негативному, звісно ж, контексті, та ще й не дуже виправдано за темою розповіді, ніби вставний абзац у дужках — для того, щоб аудиторія в тому самому негативному контексті згадала про Порошенка? «Ющенко став частиною системи» — а сама Тимошенко в той період хіба не стала? Ба більше: хіба вона не була одним із символів тієї системи, хіба не намагалася її очолити? «Я тоді не мала досвіду, не знала, що робити... Мене просто зжерли», — а мені чомусь запам'яталося, що за часів президентства Ющенка Юлія Володимирівна була ким завгодно, тільки не жертвою. «Партія “Наша Україна” — де вона? Немає її в політиці», — це про партії, які обдурили виборців. Як на моє переконання, деградація «Нашої України», як, до речі, й раніше Руху — це вельми складна проблема: чому партійні проекти, початково засновані на демократичних засадах, в Україні або авторитаризуються, або деградують? Але, схоже, Тимошенко ставиться до Ющенка так само, як Янукович ставиться до неї, Тимошенко, — Ющенко перетворився для неї на якусь ірраціональну, нав'язливу й дуже болючу тему. 

Вела Юлія Володимирівна мову про деолігархізацію, про те, що олігархів треба перетворити на звичайних великих бізнесменів, які діють за загальними правилами. Саму цю ідею можна було б обговорювати; вона є наскільки привабливою, настільки й неоднозначною в плані можливості її реалізації. От тільки дедалі частіше пригадується Росія. Там поняття «олігарх» та «великий бізнесмен» і справді сьогодні є тотожними, а слово «олігарх» набуло шанобливого відтінку. От тільки сталося це не за рахунок розширення прав малого й середнього бізнесу, а за рахунок звуження прав олігархату. Причому прав специфічних: олігархів просто було повністю поставлено в залежність від влади. Уточню: не від закону, а саме від влади, від її примх і благовоління. Тож олігархи, з одного боку, й малий та середній бізнес, із іншого, в Росії сьогодні й справді в однаковому становищі — вони однаковою мірою повністю залежать від влади, вони однаковою мірою не є незалежними. Тоді як стосунки олігархів із малим та середнім бізнесом, стосунки олігархів із суспільством змін не зазнали. З поміщиків-кріпосників олігархи в Росії перетворилися на привілейованих кріпаків — які, втім, залишилися наділеними правом володіти власними кріпаками. І малий та середній бізнес, і олігархи в Росії справді грають за єдиними правилами — от тільки правилами тими є не закони, а воля Путіна. От і виникають сумніви: чи не щось подібне має Тимошенко на увазі?

А телеканал «1+1» Тимошенко навела як взірець олігархічних інформаційних маніпуляцій.

Одне з запитань стосувалося газового контракту — того самого, через який Юлію Тимошенко було засуджено. Тимошенко досить довго розповідала, що влада Януковича дуже прагнула знайти в її діях хоча б найменші ознаки корупції та розкрадань, усе ретельно перевірила — й не знайшла: «Если бы была миру была предъявлена хоть одна украденная гривня, мир не встал бы единодушно на мою защиту». Це було слушно, доречно, справедливо, емоційно — от тільки, знову ж таки, надто вже довго, з численними повтореннями. А потім Тимошенко розповіла про ціноутворення в газовій галузі — про різницю між політичною та ринковою ціною: «Політична ціна — це політичні ультиматуми; ринкова ціна — це запорука свободи».

Це була висококласна аналітична публіцистика. І правдива публіцистика. От тільки чому ж Тимошенко не вдавалася до цих самих аргументів ТОДІ — 2009 року? Чому тоді від неї лунала зовсім інша — й здебільшого непереконлива — аргументація? А чому тоді, та й дотепер, установлену тим контрактом ціну чимало хто вважав і вважає неринковою, грабіжницькою, зависокою, вищою за ціну на російський газ для інших, західніших від нашої, країн? Чому тоді Тимошенко не піднімала питання зміни системи українсько-російських відносин у газовій сфері — зокрема, щоб країни Євросоюзу купували російський газ на східному, а не західному кордоні України, щоб Україна була по європейський, а не російський бік газового «прилавку»? Зрештою, чому тим контрактом було встановлено мінімальні обсяги закупівлі Україною російського газу, нижче від яких знижувати обсяги закупівель Україна не має права? Цей аспект Тимошенко взагалі обійшла увагою, не згадала про нього ані словом.

Так, це була висококласна аналітична публіцистика. І майже непомітною залишалася маленька така маніпуляція: замість аналізувати конкретну міжнародну угоду, про що й було в запитанні, Юлія Тимошенко аналізувала проблеми ціноутворення в газовій галузі. Тему запитання було спритно підмінено: замість звіту про свою діяльність Тимошенко надала аудиторії теоретичні розвідки з загальної проблематики. І це спостерігалося кілька разів.

Тимошенко дала блискучий аналіз мажоритарної системи виборів, її справжньої мети як технології викривлення волевиявлення виборців. (Запитання було таким: «Коли вибори будуть тільки мажоритарні, щоб депутати відповідали перед народом, щоб унеможливити прихід бізнесу до влади?»). Юля блискуче довела: мажоритарна система виборів якраз і сприяє приходу бізнесу до влади. Але при тому було майстерно обійдено гострі кути. «Кожна система має свої плюси та мінуси», — кілька разів повторила лідерка «Батьківщини»; єдиним же конкретним мінусом пропорційної системи назвала неякісні списки.

Насправді ж головний мінус, із яким стикнулася Україна (й якому чималою мірою сприяла сама Тимошенко), полягав у тому, що депутати перетворюються на безправні автомати для натискання кнопок, а Верховна Рада — на раду лідерів партій і фракцій, які мають неоднакову кількість голосів. Відбувається кулуаризація Верховної Ради, вона стає зовсім не тим, чим виглядає.

Натомість Тимошенко знову наголошувала: якщо депутат розходиться в поглядах із партійним керівництвом — він мусить скласти мандат, так буде чесно; ніяких виходів із фракції тієї партії, за списком якої пройшов, не може бути. Чи права вона була? Так, із одного боку. Але є й інший бік — депутати є різні. Є ті, кого до виборів ніхто не знав, та й після виборів — теж. Ті, що в'їхали до парламенту завдяки партійному списку. Але є й такі, які втягнули той список до парламенту — відомі й авторитетні самі по собі. Ті, які є вітриною партійного списку, його рекламою. І це — далеко не лише партійний лідер. Та сама «Батьківщина» — це далеко не лише Юлія Тимошенко та «гвинтики». От для всього того, для залагодження подібних проблем, існують відкриті списки. Але — не тут, у Шустера, а дещо раніше — Ю.В. висловилася категорично проти відкритих списків.

Чому? Так, у разі відкритих списків працювати складніше. Так, фракції — а за ними й партії — мають перетворитися на колегіальні. Так, ними треба буде керувати, але не командувати. Але це ж і є демократія! От про це Тимошенко не сказала ані слова. А Шустер, як модератор, не спитав.

Розкривши причину продажу місць у виборчих списках — бо інакше не знайти коштів конкурувати з партіями крупного олігархату, Тимошенко запропонувала запровадити державне фінансування парламентських партій. Теж нібито слушно? От тільки чому лише парламентських? Чи це не буде поділом партій на політичних патриціїв та плебеїв? Чи не буде консервацією політичної еліти, вимкненням механізмів політичної конкуренції? Чи не буде, зрештою, сприяти тому, що виборцям нав'язуватимуть вибір без вибору, бо обирати вони зможуть лише з обмеженого переліку привілейованих партій, і ніякі інші конкурувати з ними не зможуть? Чи не буде це механізмом захисту партій від розчарування виборців: мовляв, хочете чи не хочете, а в парламенті ми будемо, бо нас фінансує держава? Зрештою, чи не призведе це до путінізму, коли найвища влада контролюватиме партії, які фінансує? «Хто платить, той і замовляє музику», — сказала Тимошенко про фінансування партій олігархами. А хіба держави те саме не стосується? Ні, сама ідея є цілком слушною, й світова практика є такою. Але ж хіба можна було спрощувати, примітивізувати це питання: мовляв, чарівною паличкою махнемо, й усі біди миттєво зникнуть?

Чимало казала Тимошенко про самооборону, про роль громадських утворень у боротьбі з російською агресією: «Блок-пости — символи патріотизму, мужності». Але ж у Донбасі з того, сепаратистського боку — теж такі самі блок-пости! І місцеві жителі так само їх підтримують, і харчі носять. Тож, знову-таки, чи не було це спрощення проблеми, свідомий погляд лише з одного боку — з того, який дозволить отримати підтримку даної конкретної аудиторії? І що казала б Тимошенко іншій аудиторії?

Тут, нарешті, розповіла лідерка «Батьківщини» про анонсований Рух опору — той, який досі фігурував лише в її передвиборчих роликах: «Це — передбачені законом формування, що є частиною армії». То Рух опору — це лише агенція з рекрутування?

Чудово, блискуче, емоційно й аналітично розповівши про плани Путіна, Тимошенко запевнила: «Україна буде пропонувати світові нові стосунки — між державами, між державою та суспільством, між роботодавцем і найманим працівником... У демократичному світі трохи технічно, трохи жорстоко, трохи цинічно підходять до життя людини». То як — нам із демократичним світом не по дорозі? Так виходить? Бо як інакше, коли там, у клятому демократичному світі, навіть людське життя — лише предмет цинізму? Що це було, як не калька з російської пропаганди, тільки з трохи зміненою термінологією — точніше, з навішуванням дещо інших ярликів? А традиційне російське месіанство — чи воно не було комічним, тим паче за нинішніх обставин? Та й чи не обійдеться Україна без месіанства?

«У нас не монолог, а діалог», «Ні в кого з президентів діалогу з країною не було», — підбивала Юля підсумки. Мабуть, треба було розуміти: ні в кого з президентів не було, а от у Тимошенко є; хай вона не президент, але ж це тимчасова формальність. Знову впливання на підсвідомість, знову гіпнотизування аудиторії? «Ні в кого з президентів не піднімалася рука обмежити себе; у мене підніметься». Але ж ішлося, власне, не про обмеження, а про звичайну законослухняність. Коли «не красти, не брати хабарів» розглядається як акт самообмеження, то, чи знаєте... А чи промовиця мала на увазі щось інше, потаємне? А Юлія Володимирівна вела далі про попередників: «Приходили замовні журналісти». Тут Шустер її перервав (і чи не вперше виявилося, що в цьому ефірі він — таки модератор, а не просто символ та емблема студії власного імені): «Это вы меня имеете в виду? — Тимошенко сором'язливо посміхнулася. — К президенту нельзя не пойти».

Висновок? Юлія Тимошенко зберегла вірність своїм звичним методам боротьби за голоси виборців. Можливо, вони зазнали видозмін, але залишилися.

А в самому кінці програми сталося те, чого статися не могло — от просто не могло, й усе. У жодній демократичній країні — вже точно не могло. Під час включення з Білої Церкви жінка розповіла трагічну історію — історію особисту. Тимошенко пообіцяла допомогу й... змусила жінку не лише назватися, а й дати номер свого телефону. На багатомільйонну аудиторію, на цілу країну! Замість дати свої координати, як це заведено в такому разі робити, — жодних координат свого штабу політикеса не залишила! І, головне, зателефонувала потім тій жінці Тимошенко або хтось із її штабу, а чи не зателефонувала — піди тепер перевір. А турбота — от вона, на екрані й просто зараз, щоб ніхто й не сумнівався.