Гостем програми «Подробности недели» на телеканалі «Інтер» був голова парламентської фракції «Опозиційного блоку» Юрій Бойко. Це сталося з програмою вшосте за три місяці: попередні бенефіси Бойка відбулися 22 січня, 25 грудня, 11 грудня, 13 листопада і 30 жовтня. За статистикою, Бойко виступає соло в 50 % випусків інтерівського тижневика. Ці виступи — їх важко назвати інтерв’ю, адже ведучий програми Олексій Ліхман лише киває й подекуди докидає запитань, які допомагають Бойкові озвучити ту чи іншу програмну тезу, — ідентичні за формою та змістом. Ми не придумали, як смішно пожартувати про це, та не бачимо сенсу всерйоз критикувати канал, що в такий примітивний спосіб надає майданчик для агітації політичному союзнику своїх інвесторів, тому зробили для вас це відео:

І якщо рубрика «Распустить к чертям с Юрием Бойко» заслуговує на золоту медаль у конкурсі проявів сервільності серед тижневиків, то срібло дістається рубриці «Ахметов рятує Донбас» у програмі «События недели» на каналі «Україна». Для телепідрозділу піар-служби Ахметова біда в Авдіївці стала приводом поставити регулярний сюжет про гуманітарний штаб хазяїна першим у випуску тижневика (перед ним був хіба що паркетний синхрон Петра Порошенка, ієрархія є ієрархія). Зазвичай місце ахметовської джинси — четвертий-п’ятий сюжет у випуску. І якщо інші канали захоплено розповідали про сплеск небайдужості серед громадян усієї країни, які збирали та слали гуманітарку в Авдіївку, то в «України» героями є, по-перше, Ахметов, по-друге, його завод. Авторка навіть підрахувала приблизну кількість людських життів, урятованих Ахметовим: понад мільйон. Отже, на кожен піар-сюжет каналу «Україна» про штаб Ахметова за 912 днів існування штабу припало понад 1096 урятованих життів. Це вражає.

Інтим неспроста

Прийти додому до відомого політика чи бізнесмена, поставити йому прямі запитання й отримати чесні відповіді — мрія для будь-якого засобу масової інформації. Одначе рубрика «Інтимні зони» в програмі «ТСН. Тиждень» на «1+1» видається втіленням не лише журналістських мрій, а й чиїхось побажань.

Судіть самі. Рубрика напрочуд нерегулярна — останній раз «Інтимні зони» були в «ТСН. Тижні» у другій половині грудня (героєм був Андрій Шевченко — той, що футболіст). Перед тим на початку листопада (тоді героєм був бізнесмен Олександр Ярославський) і наприкінці вересня (Сергій Лещенко), а вперше — на початку липня. Тоді першим героєм «журналістського експерименту» був голова Верховної Ради Андрій Парубій.

Цього разу герой — Сергій Тарута, народний депутат України, останній голова Донецької обласної державної адміністрації та, як нам наполегливо намагається довести «1+1», збіднілий олігарх:

Таруту не назвеш публічним. Останній раз він ділився особистими переживаннями з «1+1» у жовтні 2015 року: у «Світському житті» з’явилася коротенька розмова Каті Осадчої, присвячена його коням. Перед тим у листопаді 2014-го новообраний нардеп Сергій Тарута в кулуарах ВР щось усміхнено розповідав тій самій Осадчій півтори хвилини: про маму, про Ахметова. Інформаційних приводів, пов’язаних із політикою та економікою, Тарута для великих каналів не створював два роки. Хоча й досить регулярно з’являвся, наприклад, в ефірі інформаційних каналів «112» та News One.

Аж раптом він з’являється в ефірі однієї з найрейтинговіших телепрограм із 15-хвилинним сеансом відвертощів, пересипаних позитивним бекґраундом. А за два дні з’ясовується — випадково, звісно ж — що скромняга готується до створення власної партії. Тарута не заперечує — й натяками підтверджує.

У сюжеті нічого про партію немає, але з перших слів — іще з підводки — починаються політичні меседжі-привіти. «Хоча чимало людей в Україні вважали, що Тарута і Ахметов могли вплинути на ситуацію ще в 2014-му. То хто ж таки здав Донбас? Які у них стосунки з Ахметовим зараз?» — каже Алла Мазур.

Пізніше, коли глядачі вже побачать будинок у стилі «Пшонка лайт», сором’язливого господаря в домашньому светрі, який, не припиняючи всміхатися, розповідає про тренажери, дружину в лікарні та улюблений диван, розмова повернеться до Ахметова. Авторка сюжету Дар’я Щаслива, почувши, що колишній господар Донбасу Євген Щербань замовив Таруту через бізнесовий конфлікт, запитає, чи був до цього причетний Рінат Ахметов — і Тарута повторить «нет» дев’ять разів. Але глядачам у режимі бекґраунду натякнуть, що «да», нагадавши, як після вбивства Щербаня господарем Донбасу став Ахметов.

Під час розмови про Ахметова з Тарутою відбувається миттєва метаморфоза — замість піжамного светра на ньому вже костюм із значком у формі тризуба.

А розмова вмить стає серйозною. Ахметов доручив Таруті контролювати Донбас, коли почалась «Русская весна»? «Нет-нет, как так можно — поручить?». Далі з’ясовується, що дзвінок із проханням таки був: «Тут в области у тебя репутация. Ты кризисный менеджер, ты всё построил и ты поможешь быстро изменить ситуацию в стране. Я буду помогать тем, что Партия регионов не будет тебе мешать, а будет помогать».

– Ви відчуваєте себе винним?

– Дашенька, о чём ты говоришь?!

Він досить технічно виправдовується у відповідь на це запитання, нагадує, що без нього був би неодмінно втрачений Маріуполь і що він пропонував застосувати силу, але йому не дали повноважень… Але розмова повертається до Ахметова. Журналістка питає, де був Рінат Леонідович у дні, коли захоплювали Донецьк.

– Он жил у себя в резиденции. Единственный, кто…

– Його чому це не цікавило? Адже він там жив!

– Спроси у него.

– Ви йому ставили це запитання?

– Ставил. Сказал, что у него нету тех, кто может там противостоять.

– Ви вірите?

Тарута красномовно знизує плечима. Перед тим він іще намагався захищати Ахметова, стверджуючи, що «Донбасс был не под Ринатом, а под Сашей Януковичем», але тепер відповідь на запитання «хто здав Донбас?» стає очевидною.

Ба більше: далі, в машині дорогою до Тарутиного офісу, журналістка витягує зі співрозмовника більше подробиць Рінатової зради. Виявляється, Ахметов здав не лише Донбас, а й свого друга Таруту! Коли за губернатором ганялися бойовики, Ахметов, за словами Тарути, відмовився надати йому притулок. І контрольне запитання в голову від Даші: «Чому ваш “Металург” збанкрутував, а “Шахтар” Ахметова процвітає?»

Либонь, після цього ефіру стосунки між колишніми партнерами й приятелями Рінатом і Сергієм уже не будуть такими приязними, як колись. Натомість глядачам Тарута мав би сподобатися. Душевний, простий (хоч і інтелігентний — але не м’якотілий), веселий та, як виявляється, не такий уже багатий — його будинок навіть намагалися пограбувати, але грошей не знайшли, і мільярди його не мільярди, а так. В останню хвилину сюжету герой зізнається, що мав у юності прізвисько Романтик, тому що «мечтал всегда о чём-то высоком и не вписывался в общий контекст». А наостанок Дар’я Щаслива звертається до глядачів: «Чи міг він врятувати Донбас, добрий чи злий геній? Висновки робіть самі».

Висновки самоочевидні. Сюжет успішно нейтралізує три головні «ракети», якими Таруту могли би збити на зльоті в разі, якщо він виводитиме на орбіту свій політичний проект: багатство (ну, який це олігарх, подивіться на нього!), дружбу з Ахметовим і «він здав Донбас». І якщо так не було замислено, а сталося випадково, то Сергієві Таруті дуже пощастило з інтимними зонами.

Умоглядна некромантія

Вихватка Віталія Гайдукевича з нагоди загибелі бойовика Гіві в новинах 5-го каналу 9 лютого обурила наших колег із «Детектора медіа». Нас, як регулярних глядачів програми «Час. Підсумки тижня», це не дуже здивувало — типовий Гайдукевич. Витримці й акторській майстерності ведучого можна поаплодувати, хоча, напевно, всі розуміють, що в новинах такі речі небажані. Між іншим, ролик набрав у фейсбуку понад півмільйона переглядів — дай Бог кожному.

Утім, обговорювати етичність кепкування зі смерті ворога ми зараз не будемо — тут інший прецедент. За чотири дні до вбивства Гіві цю подію влучно передбачив журналіст і співведучий «Фактів тижня» ICTV Сергій Кудімов у сюжеті про поступове знищення лідерів луганських сепаратистів.

Болотов помер іще 27 січня, проте попередньої неділі тижневики про це не повідомляли, та й цього разу доля колишнього лідера луганських сепаратистів зацікавила тільки «Факти тижня». Що ж, коли вже зацікавилися, то варто було всерйоз узятися за пошуки відповіді: чому один за одним гинуть співтворці «Русской весны».

Вийшло, натомість, не надто ретельно. Автор оперує загальнодоступним фактажем. Один із героїв, що коментує історію з Болотовим — луганський підприємець Андрій Чудовський, який був бранцем сепаратистів. Він каже, що бачив Болотова один раз, коли той зайшов і дав розпорядження позбутися полонених. Решта троє коментаторів у сюжеті — журналісти: луганчанин Валентин Торба, а також Сергій Гармаш і Олексій Мацука з Донецька, які тепер живуть у Києві. Останній також коментує вбивство Мотороли.

Залучення журналістів як експертів узагалі є не найкращою ідеєю. Формат, коли кілька журналістів збираються, щоб обговорити важливу тему, можна назвати круглим столом або прес-клубом, проте на додачу до їхніх оцінок хотілось би мати бодай якийсь ексклюзив. Усе, що чують глядачі, — більш чи менш упевнені припущення. Олексій Мацука каже, що «возможно, у него был покровитель в России», Сергій Гармаш — що «кто-то мог убрать вполне, и не обязательно Плотницкий».

У підсумку про те, хто й за що вбив Валерія Болотова, глядачі довідалися не більше, ніж якби прочитали новину першого-ліпшого онлайн-видання. І в Сергія Кудімова, і в його колег-експертів-героїв значно краще, ніж розкривати таємниці минулого, вийшло спрогнозувати майбутнє:

«Сергій Кудімов: Хтось із них ліг у землю через гроші, хтось через політику. Але погана новина для ватажків сепаратистів: далі буде.

Олексій Мацука: Когда очень много различных центров влияния на эту ситуацию, я думаю, подобные ситуации продолжатся».

У кого що болить

Блокування активістами та опозиційними політиками одного з виїздів із окупованих територій теж не стало великою сенсацією для тижневиків. Можливо, тому, що віддали всю «донбаську квоту» подіям в Авдіївці, а може, з небажання робити рейтинг організаторам блокади. Був, утім, один виняток — «События недели». Тут блокаді присвятили вельми специфічний сюжет:

«Пока армия сдерживает натиск боевиков на линии соприкосновения, другие люди поставили под удар энергобезопасность страны под благовидным предлогом. 25 января группа добровольцев под руководством народных депутатов, среди которых Семён Семенченко, Владимир Парасюк и Павел Костенко, на перегоне в Луганской области начали блокаду железнодорожного сообщения. 2 февраля блокпост на переезде появился возле Бахмута Донецкой области. По словам участников акции, они таким образом не дают торговать с неподконтрольными территориями, а в реальности оставили украинскую энергетику без угля в разгар зимы», — вже з підводки Олега Панюти, в принципі, все ясно. «Благовидных предлогов» і «слов» блокувальників ми в сюжеті не почуємо — їхнім лідерам слова не дають, переказують лише в третій особі: «Они утверждают, что борятся с контрабандой с неподконтрольных территорий». Початок сюжету супроводжує похмура, трагічна музика.

Згодом автор сюжету Юрій Гула уточнює: «Говорят, борьба с контрабандой только одна из целей. Чего еще хотят, объясняют просто:

– Мы хотим одного — всех наших отпустить и пойти домой. А дальше садитесь за переговоры и договаривайтесь. Будете вы с ними торговаться или как иначе, не знаю, это уже ваши проблемы». Це слова не титрованого чоловіка — не зрозуміло, що за «наші», хто кого має відпустити і хто з ким має торгуватись. Уточненнями автор сюжету себе не обтяжує, натомість веде далі:

«По мнению участников блокады, власть торгует углём с самопровозглашёнными республиками и это нужно прекратить. У жителей местных городов и посёлков другое мнение: без угля жизнь остановится». Далі — переконливий вокспоп, який має засвідчити, що всі місцеві мешканці проти блокади. Після чого хід конем:

«Уголь, остаться без которого так боятся эти люди, украинский. О торговле с оккупантами или боевиками даже речи нет. На временно неподконтрольной территории действительно остались производственные площадки украинских компаний и эти предприятия добывают и производят продукцию, которую сами же вывозят на контролируемую территорию. Они исправно платят налоги в украинский бюджет. Только за прошлый год — более тридцати миллиардов гривен».

Є кілька моментів, які не вписуються в картинку, змальовану журналістом «України»: заява міністра Насалика про те, що Україна обмінюється товарами з окупантами, а також обґрунтовані припущення, що підприємства, крім податків до українського бюджету, сплачують формальну чи неформальну данину квазідержавним органам луганських і донецьких сепаратистів. Усе це могли б озвучити більш красномовні лідери блокувальників, проте їх у сюжеті немає. Натомість є голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, який засуджує блокаду, й радниця міністра з питань тимчасово окупованих територій Олеся Цибулько, що пропонує виключити депутатів-блокувальників із комітету ВР із питань безпеки і оборони. «Тому що вони мають доступ до державної таємниці, — пояснює вона. — І відверто грають на руку ворогу. Вони кажуть, що повна блокада допоможе повернути Донбас. Насправді це відрізати Донбас, заблокувати й заморозити цей конфлікт на довгі роки. Тобто вони відмовляються від нашої території насправді».

Від початку сюжету зрозуміло, що завдання автора — не пояснити позиції сторін і дати глядачеві зробити висновки, а нав’язати власні. Він знаходить нові й нові аргументи: «Ветераны добровольческих батальонов, которые ранее и сами блокировали транспортное сообщение с неподконтрольными территориями, сегодня уверены: контрабанду такими методами не остановить, да и пленным бойцам не помочь, а вот навредить тем, кто с оружием в руках защищает страну, можно». Скільки колишніх блокувальників стало на шлях виправлення, ми не знаємо — коментує в сюжеті лише один, В’ячеслав (Філін) Власенко, командир батальйону «Донбас-Україна», тобто тієї частини легендарного батальйону «Донбас», що відкололася через непорозуміння з Семеном Семенченком. (І він вочевидь не брав участі саме в цьому блокуванні.) Глядачі, втім, навряд чи розуміють, що це не той самий «Донбас».

На кінець автор іще раз малює похмуру картину наслідків, які може потягнути за собою блокада, зокрема називає взяту зі стелі — чи то пак, із неконкретних джерел — цифру: «В профильных ведомствах подсчитали: если не восстановить пути, Украина потеряет более тридцати миллиардов гривен и такую дыру в бюджете закрыть будет нечем». Які саме відомства і звідки тридцять мільярдів — невідомо, адже сюжет адресований не раціо, а серцю глядача. А він після цього сюжету неодмінно співчуватиме тим, хто найбільше втрачає від блокади залізничного сполучення з окупованими територіями.

І про хороше

Окрім «України», що, як уже було сказано, використала біду в Авдіївці як привід для посиленого піару свого хазяїна Ріната Ахметова, всі канали розкрили цю тему гідно і професійно: втрималися від скандалізації та спекуляцій на настроях місцевих мешканців (чого багато було в соцмережах), відзначили скоординовані зусилля суспільства та відвагу військових, дали розуміння масштабів того, що відбувається. Один із найбільш збалансованих і виважених матеріалів вийшов у Дар’ї Феденко в програмі «Час. Підсумки тижня» на 5-му каналі:

Авторці вдалось уникнути зображення мешканців розбомбленого міста як об’єктів (годування, порятунку, евакуації тощо) — натомість у сюжеті звучать їхні голоси та стає зрозумілішою логіка тих, хто залишається у своїх оселях до останнього навіть під обстрілами. Сильний лайфовий сюжет про життя людей в Авдіївці зробив і кореспондент «Фактів тижня» ICTV Веніамін Трубачов:

Оксана Соколова підводила його зворушливо, тримаючи в руках ляльку, знайдену в одній із зруйнованих авдіївських осель.

«События недели» підбили своєрідний підсумок дискусії про еміграцію, що розгорталася переважно в соціальних мережах, неблизьких цільовій аудиторії «України». Сергій Іванов спромігся знайти в масовому бажанні українців виїхати за кордон дрібку позитиву.

А все тому, що поговорив із соціологом Олексієм Антиповичем, який пояснив, що половина охочих емігрувати готова повернутися назад. Тим часом «Інтер» у сюжеті Ольги Теребинської на ту саму тему зробив дещо інші акценти: мовляв, держава (влада) винна, що втрачає своїх найкращих громадян.

Похвалимо й «Інтер»: хоча б за те, що поміж сюжетів і студійних інтерв’ю про неробство парламенту та безвідповідальність уряду знайшлося місце для сюжету про реальну соціальну проблему. Суть якого не лише в тому, що владу треба міняти. Олена Мітясова підготувала матеріал про величезну кількість лікарських помилок, за які ніхто не несе відповідальності — ба навіть немає механізму покарання за недбалість медпрацівника. Героїня, що втратила півторарічну дочку через помилки медперсоналу, яка розповідає про свою дитину на її могилі, викличе співчуття навіть у кам’яному серці.

Натомість насмішив Сергій Швець, давши у своєму іронічному огляді прогноз погоди від бабака Тимка:

«У День бабака 2 лютого за поведінкою гризуна визначають прихід весни. Отже, до першого тепла нам чекати всього шість тижнів. Чого не скажеш про прихильників “русского міра”. Науковці бояться тлумачити поведінку російських бабаків, бо московська тварина не прокинулася, а пітерська взагалі померла».

Сподіваємося, що кепкувати зі смерті російських бабаків, на відміну від терористів, для телеколумніста не гріх, і колеги з «Детектора медіа» не засудять нас за те, що ми сміялися :)

Зберегти