30 жовтня головною темою тижневиків були декларації політиків, чиновників і суддів, і, на думку редакторів, за тиждень ця тема не втратила актуальності. Що ж, принаймні, деякі з них зробили наступний крок — довідалися й розповіли глядачам про те, хто і що робитиме з деклараціями та їхніми авторами. Позитивним моментом є те, що майже тотальний скепсис і сарказм вщух — за тиждень стало зрозумілим, що електронне декларування таки на щось впливає.

«Факти тижня», ICTV

Коротко повідомивши про протести проти призначення міліцейського начальника в Черкасах, Оксана Гутцайт береться до улюбленої справи журналістів останніх тижнів — ганити політиків і чиновників за їхні декларації.

«Головна тема останніх днів — це, звісно, електронні декларації чиновників. Після їх оприлюднення стало зрозуміло, чому деякі політики з таким завзяттям виступили проти системи е-декларування. Виявилося, що прірва між політичною так званою елітою та більшістю населення країни неосяжна, чиновники сховали під подушками мільярди кешу. І далі, ви знаєте, як на мене, то цими деклараціями чиновники просто насміхаються з нас своїми статками, а головне, їх походженням». Узагальнення просто вбивче: не називаючи імен — вони будуть далі, звісно, — ведуча «Фактів тижня» робить винними абсолютно всіх, включно з тими, хто подав декларацію без великих сум — на цих людей медіа й далі не звертають увагу.

Ведуча підсумкової інформаційно-аналітичної програми має право на емоції, проте надмір їх, видається, шкодить якості. Адже далі, проказавши свою анафему «чиновникам», Оксана Гутцайт наводить приклад:

«От декларація, яка вразила, певне, не лише мене. Андрій Лозовий, 27 років, радикал. На момент обрання в парламент був помічником-консультантом Ляшка. У декларації на 2015 рік він вказав лише 69,5 тисяч гривень доходів. Запам’ятали? 69,5 тисяч гривень за рік. А от тепер — увага, що має заступник голови партії, яка нібито бореться за права простих людей зараз?». Редактори мали би підказати ведучій різницю між депутатами й чиновниками, себто державними службовцями. Андрій Лозовий, якщо вірити офіційній біографії, на державній службі ніколи не був. Чому ж зажерливість «чиновників» вона ілюструє прикладом нардепа з хай там якої, але формально опозиційної фракції?

Цю саму помилку повторює на початку свого сюжету Володимир Соколов: «Багатомільйонні статки наших чиновників та політиків, про які прості українці лише здогадувалися, перевершили всю їхню уяву: десятки квартир, сотні гектарів землі, автопарки, мільйони готівки, власні храми і музеї. Навіщо державним службовцям стільки всього та й за які заслуги їм так підфартило в житті?». Досвідчений репортер знає, що між чиновниками й політиками є певна різниця, проте змішує докупи два принципово різні класи персонажів: тих, хто пішов у законодавчу владу й має повне право володіти якими завгодно багатствами, якщо не суміщає депутатську роботу з активною бізнес-діяльністю, і тих, хто десятиліттями працював на державній службі зі скромною зарплатнею, але нажив статки. Звісно, для глядачів різниця не така очевидна — їх привчили не розбиратись у сортах.

Зауважмо: демонструючи, як «слугам народу весь тиждень довелось виправдовуватися, звідки у них стільки багатства і чому свої заощадження тримають переважно в готівці, та ще й у доларах та євро», Володимир Соколов не надто наголошує не лише на цій різниці, а й на партійності тих, про кого говорить. Декого з депутатів у сюжеті не титровано, декого — титровано, за яким принципом це вирішувалося — не зрозуміло: брати Дубневичі, яких автор називає рекордсменами, на згадку про причетність до Блоку Петра Порошенка не заслужили, зате про Руслана Демчака зазначено, що він із БПП. А ось Володимир Парасюк позиціюється як «колишній майданівець»: «Втім, ще більше полюбляють слуги народу дорогі годинники, причому володіють ними навіть колишні майданівці».

Треба думати, що участь у Майдані в уявленні Володимира Соколова є чимось на зразок обітниці вічної бідності. Аж настільки, що наступного майданівця, Сергія Мельничука, який пожартував у своїй декларації, журналіст показує в момент, коли до нього інший журналіст звертається з претензією: «Складайте мандат, складайте мандат, це соромно для депутата, це соромно для особи, яка була на Майдані, це соромно для бійця АТО».

І знову перераховано церкви, мощі, мільярди та інші речі, якими, на непохитне переконання журналістів «Фактів тижня», володіти непристойно. В кінці сюжету — досить коротко про те, що Генпрокурор Юрій Луценко пообіцяв перевірити всіх, хто задекларував більше 100 тисяч доларів або отримав великі подарунки. І резюме: «Розбір вже фінансових польотів чиновників та політиків тільки починаються, хоча статки наших слуг народу шокували вже не лише українців (а кого ще? Не повідомляється).От тільки, як їх перевірятимуть компетентні органи, не зрозуміло. До того ж задекларовані мільярди готівки вони навряд чи зберігають під матрацами». Зазвичай, якщо щось не зрозуміло, журналісти намагаються розібратись у цьому: читають закони, ставлять запитання, подають запити…

Окремим повідомленням до цієї теми дають позицію Петра Порошенка, досить критичну до (знову ж таки, не названих, абстрактних) авторів декларацій із великими сумами. Два наступні повідомлення присвячені неприємним історіям із життя депутатів «Опозиційного блоку» — Дмитра Добкіна, який неадекватно поводився у Верховній Раді, та Вадима Новинського. Ось що повідомили про другого:

«Говорили цього тижня про ще одного депутата від “Опозиційного блоку” Вадима Новинського. Генеральний прокурор вже направив до Верховної Ради подання на зняття з нього депутатської недоторканності. Новинського підозрюють у перевищенні службових повноважень та організації незаконного позбавлення волі Олександра Драбинка, митрополита Переяслава-Хмельницького і Вишневського. Вадима Новинського викликали на допит у цій справі ще 1 вересня, як свідка. Сам опозиціонер каже: злочину не скоїв, а справа проти нього сфабрикована. І запевняє, що втікати з України не планує. Щоправда, вже наступного після цих слів дня Новинський вилетів до Греції, але обіцяв повернутися в понеділок. Поживемо — побачимо». В Україну, забігаючи вперед, Новинський таки повернувся, але цікаве інше: ICTV обмежується формулюванням із офіційного повідомлення, не пояснюючи глядачам, що саме начебто зробив Новинський — хоча, ймовірно, багатьох заінтригувала згадка про позбавлення волі митрополита (і ця історія справді цікава).

Натомість варто відзначити добру роботу кореспондентки Катерини Зінов’євої з дражливою темою неякісних зразків нової зброї, виробленої українськими підприємствами: наочно, спокійно, збалансовано й без скандалізації. Щоправда, після пасажу: «Цікаво, що закупляє держава в "Укроборонпрому" такі міномети за півмільйона гривень. Рвати відносини із державним концерном, навіть після таких випадків, Міністерство оборони вочевидь не збирається, бо фактично не має альтернативи. Сьогодні до державного концерну "Укроборонпрому" входить аж 134 підприємства, серед них і танкові, і машинобудівні, й авіабудівні заводи. Тобто, все виготовлення зброї і техніки зараз у руках держави, і фактично закуповує зброю держава сама в себе. Ще місяць тому головою наглядової ради "Укроборонпрому" був нардеп Сергій Пашинський. За його головування вдалася кар'єра й сина Пашинського. 24-річний Антон Сергійович обіймає керівну посаду в дочірньому "Спецтехноекспорті". В той самий час у найбільших арміях світу практично все оборонне виробництво зосереджене в приватних компаніях», — було би правильно дати слово комусь із родини Пашинських, адже це непряме, але доволі промовисте звинувачення в корупції.

Доволі сильний також міжнародний блок у випуску — вибори в Молдові, вибори у США, ситуація в Сирії та дивна спроба перевороту з російським бекґраундом у Чорногорії, яку, щоправда, чомусь коментує телеведучий (іншого каналу) Євгеній Кисельов.

«События недели», «Україна»

Випуск почався з декларацій, проте ведучий Олег Панюта, замість роздмухувати емоції, одразу переходить до питання «що далі»: «Случилось. Народные депутаты и ещё десятки тысяч чиновников подали свои электронные деклараций и с первых минут эти документы стали самым популярным и скандальным чтивом в стране. Украинцы считали и пересчитывали, возмущались, смеялись, потом стал резонный вопрос, что же дальше? Придётся ли чиновникам объяснять, откуда все эти вилы, автопарки и, главное, что потрясло всех — эти миллиарды под подушкой и как поступят с теми, кто не сможет объяснить? Посадят в тюрьму, заставят отнести наличку в банк или заплатить налог?».

Правильні запитання — і початок сюжету Сергія Іванова відразу дає зрозуміти, що скандал не такий уже й скандальний: «Шквал эмоций, вызванный декларациями народных избранников, предвещал, как минимум, массовое народное возмущение. Но заявленный на конец рабочей недели, митинг шокированных шестизначными заначками слуг народа, на удивление, массовостью не отличился». Хоча, описавши мітинг-пшик, журналіст запевняє: «Количество денег, машинок и хатынок, задекларированных одними народными депутатами, способно вывести из равновесия кого угодно». У сюжеті є важлива інформація, зокрема, синхрони керівниці Національного агентства запобігання корупції Наталії Корчак, яка каже про другу хвилю декларацій — від усіх державних службовців і місцевих депутатів. Цей украй важливий факт, який прямо стосується вже набагато більшої кількості громадян України, колеги з інших каналів часто опускали. І ще: «пристальное внимание Генеральной прокуратуры, как оказалось, нардепы смогут оспорить, поскольку, согласно закону, проверкой деклараций и возбуждением уголовных дел по ним должны заниматься три антикоррупционных ведомства чёткой последовательности. НАПК обнаруживает криминал, НАБУ проверяет так ли, и тогда Антикоррупционная прокуратура выходит с обвинениями суд. И, судя по загрузке агентства по противодействию коррупции, которое только за первую волну получило больше 100 тысяч деклараций, ожидать громких уголовных дел в ближайшее время вряд ли стоит». Роз’яснення механізму перевірки декларацій у поєднанні з синхронами Порошенка й Луценка, які пояснюють позицію держави щодо потенційних корупціонерів, робить сюжет «України» на цю тему по-справжньому корисним.

Але на цьому похвала на адресу «України» вимушено припиняється. Тиждень тому Олег Панюта влаштував у студії «теплу ванну» голові Національного банку Валерії Гонтарєвій, яка мала нагоду говорити все, що їй заманеться, під підтакування та сервільні запитання ведучого. За тиждень «Україна» повертається до цієї теми: сюжет Віталія Литвина обіцяє відповісти на питання «кто и почему развернул сейчас кампанию против НБУ и проводимой им реформы банковского сектора». Як бачимо, в самому формулюванні міститься підказка щодо того, хто правий і хто винний.

Перша частина сюжету — передісторія — здається, навмисно складена так, щоби глядач не міг встежити за переплетенням натяків, неназваних «осіб» та «інституцій». Подекуди фігури замовчування аж надто промовисті: «…руководство Нацбанка, получив в наследство опустошенную казну и проигнорировав уроки прошлого, также бесконтрольно выдает рефинансирование банкам. Многие из которых, получив деньги, тут же почему-то становятся неплатежеспособными. В стране начинается банкопад». Ім’я «керівництва» Нацбанку — Степан Кубів, і зараз він Перший віце-прем'єр-міністр — міністр економічного розвитку і торгівлі України.

Ситуація нагнітається, аж поки не настає різкий сюжетний поворот: «Спасти плачевную ситуацию могло разве что чудо и стремительные и жесткие действия. Новое руководство страны принимает решение поменять правление Нацбанка».

Далі — хор трьох експертів, які наввипередки хвалять політику Гонтарєвої. Поступово ми дізнаємось імена двох потенційних замовників цькування голови Нацбанку — Віктор Поліщук та Олег Бахматюк. Ані ці люди, ані їхні представники не отримали змоги сказати щось на свій захист; тим часом у перерві між черговими хвалебними коментарями на адресу НБУ експертів журналіст вставляє: «А работа команды Нацбанка уже сейчас дает свои плоды… Но некоторым политикам, которых связывают с собственниками тех или иных банков, не нравятся ощутимые изменения в секторе». Показують Юлію Тимошенко. Якщо хтось не зрозумів, хто мався на увазі під «деякими політиками», пояснює колишній нардеп від «Батьківщини» Віктор Уколов, чомусь титрований як політолог, який зараз працює в Адміністрації Президента. Ба більше, Уколов — журналіст, який займався політтехнологіями, проте його конфліктний відхід від «Батьківщини» у 2012 році також не дозволяє вважати коментарі, що стосуються цієї партії, безсторонніми. Особливо якщо вони такі: «Голова Національного банку може багатьом не подобатися, тому що вона закрила більше 80 банків, але вона врятувала банківську систему. “Батьківщина” атакує Гонтарєву, бо “Батьківщина” шукає причину, яка могла б дестабілізувати ситуацію».

Тут за стандартами мав би бути — для балансу — коментар «Батьківщини», але натомість автор робить черговий реверанс на адресу Гонтарєвої: «Также одной из причин атак на главу Нацбанка может быть обычная зависть. В ежегодном рейтинге журнала "Фокус" Валерия Гонтарева признана самой влиятельной женщиной Украины. Экс-премьеру досталась бронза. Но информационная атака против Гонтаревой может плохо закончиться для самой страны. Популисты об этом не задумываются. На кону — стабильность всей экономики».

Для повноти картини — похвала на адресу Гонтарєвої з боку польського політика Лешека Бальцеровича, який курує реформи в команді Порошенка, і ще один коментар Уколова: «Директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Крістін Лаґард підтримувала призначення Валерії Гонтарєвой на посаду і високо оцінила її роботу. В наступному році ми розраховуємо більш ніж як на 5 мільярдів доларів від Міжнародного валютного фонду. Це не багато не мало — майже половина витратної частини бюджету. Якщо Гонтарєву атакують і Гонтарєва буде знята зі своєї посади, то в результаті ми можемо мати подальшу затримку надання кредитів Міжнародного валютного фонду. Їх втрата негативно позначиться на гривні і зрештою на доходах кожного з нас».

Жодного слова критики на адресу Гонтарєвої, ба навіть переказу змісту тих «атак», які проти неї вчиняються, в сюжеті Віталія Литвина немає. Або цей матеріал замовний, або редакторам і журналістам «Событий недели» мерщій необхідно почитати щось про стандарти інформаційної (та й будь-якої) журналістики.

На додачу до цього наступним у випуску йде сюжет із серії «Рінат Ахметов рятує Донбас»: «Без гуманитарной помощи не выжить. Продуктовые наборы Рината Ахметова получают регулярно.

Зинаида Орлова: Мы же знали и раньше его, он же в Донецке давно уже. Спасибо ему скажите. Дай Бог здоровья, самое главное».

Починався матеріал Ростислава Сисоєва як репортаж із прифронтової зони, а закінчився синхроном представника штабу Ахметова та коротким, але містким описом досягнень власника каналу «Україна» в царині доброчинності.

«ТСН. Тиждень», «1+1»

На противагу каналам, які досі вважають головною подією тижня декларації, «Плюси» починають випуск тижневика репортажем Андрія Цаплієнка з авдіївської промзони. Далі — міжнародка (!): Алла Мазур принагідно лякає Трампом («Наразі ситуація виглядає загрозливо для України, бо популіст Трамп, відомий особливою симпатією до Путіна, несподівано знову набирає голоси. Якщо виграє він — ні збройної, ані політичної підтримки Києву, схоже, не бачити») і розповідає, як росіяни збиралися вбити лідера Чорногорії. Лише четвертий сюжет — про декларації.

І знов епітети, вигуки та інші звичні методи скандалізації. «Українців досі трусить від знання, що звалилися на наші голови разом із деклараціями високопосадовців. І приголомшила не тільки жага до розкоші у понівеченій війною країні. Показово зреагували ті, хто прийшов у владу із бізнесу. Вони раптом побачили мільйонні статки інших, хто називає себе політиком і крім слів на мітингах ніколи нічого не виробляв. Звідки — головне запитання, що висить у повітрі», — підводить сюжет Олександра Романюка ведуча. Журналіст не відстає: «Мільярдна Рада підриває інтернет. Українці відразу хапаються за калькулятори. Щоправда, не прості, а так звані калькулятори бабла, що їх самі ж і вигадали із турботою про декларантів». Якщо вірити «1+1», нас усіх трясе; «а тих, хто живе на одну зарплату, наприклад, у парламенті, перелічити на пальцях». Безсрібники, які — за логікою телевізійників — мали би заслуговувати на похвалу та довіру, адже не заробили грошей у політиці, й тут залишаються неназваними.

Перспективи туманні, й вони, здається, не так цікавлять автора, як перелік імен та цифр: «Привіт чиновникам із регіонів передають із Кабміну. Хочуть, аби їх пошвидше перевірили антикорупційні органи. У Кабміні хизуються: готові до перевірок». Про те, що і як робитимуть із тими, хто порушив закон у той чи інший спосіб (набув майно неправедним шляхом або щось не задекларував), у сюжеті зовсім мало — натомість красномовна мораль: «Тому відкриті декларації — це ще не перемога. Потрібний наступний крок, де злочинці отримають за свої діяння. Державна посада перестане бути найприбутковішим бізнесом країни. Інакше житимемо, як у книзі Оруелла “Скотоферма” і за цитатою самого Оруелла: “Люди, що голосують за невдах, злодіїв і шахраїв, не є їхніми жертвами. Вони є співучасниками”».

Далі — з дивним переходом «далі поринаємо у світ багатих, але майже закритих для простого ока» — в рубриці «інтимні зони» сюжет про Олександра Ярославського. «Чим він досі цікавий російським олігархам і молодим дівчатам? Чи пробував через своїх друзів зупинити війну на Донбасі? А також чому до нього ніколи не підкопається Нацагенство із питань запобігання корупції?» — підводить Алла Мазур сюжет Дарії Щасливої. У розлогому сюжеті Ярославський розповідає про свої статки, друзів (серед них Рінат Ахметов і Роман Абрамович), дружину і багато іншого, й не зовсім зрозуміло, навіщо це все, аж поки не чуємо: «За Януковича Ярославський мав затяжний конфлікт із місцевою владою Харкова, мером Кернесом і тодішнім губернатором Добкіним. Але сьогодні намагається знову знайти спільну мову з владою Харкова. Щоб, можливо, повернути втрачене». Що саме втратив Ярославський у цьому конфлікті, залишається за кадром.

Ще один матеріал із відчутними підводними каменями — сюжет Сергія Гальченка про ситуацію в «Укрзалізниці». Сам заголовок «Під укіс» свідчить про те, що нічого хорошого в адміністрації залізничного транспорту не відбувається. Після детального опису різноманітних негараздів, наявних у підприємстві, журналіст переходить до винуватця:

«Цього тижня Войцех Бальчун, польський менеджер, найнятий на роботу керівником “Укрзалізниці”, сказав на нараді в уряді про технічний дефолт “Укрзалізниці”.

Войцех Бальчун, голова правління ПАТ “Укрзалізниця”: Саботаж і самі “Укрзалізниці” з таким підходом, що польська команда скоро піде, треба перечекати. Ми знаємо про явище торгівлі посадами, про явище корупцій. Це я постійно наголошую.

Прем'єр каже, що Войцеху треба дати шанс і час, він визнає силу мафії, яка виросла на мільярдних тендерах одного з найбільших державних підприємств Україні.

Володимир Гройсман, прем'єр-міністр України: Ремонти вагонів не відбувались, локомотиви нуль, палива втридорога, запчастини втридорога, тисячу контрактів з посередниками, мільярди поза межами “Укрзалізниці”. Натомість що громадянам України? Брудні вагони, неможливість придбати білети і все інше. Тому я готовий підтримувати ініціативи, які на реалізації у цьому плану, я готовий знищувати будь-яку мафію, яка може наближатись до “Укрзалізниці”.

Але такі обіцянки і оголошену війну залізничної мафії ми чуємо від кожної влади. По тим самим рейкам і далі рухаються товарняки, вагони яких зношені на 90 %, і я здригаюся, коли вони проносяться повз мене. Бальчун поки не запропонував ніяких радикальних рішень».

Позиція Бальчуна в матеріалі начебто є, але те, що він каже, не є відповіддю на закиди, а головне — його неспроможність вирішити проблему подається як факт, а не версія.

Далі, у продовження теми декларацій, репортаж Станіслава Ясинського про те, як каратимуть корупціонерів. Перший посил — НАЗК є совковою і злиденною структурою, якій держава не дала достатньо робочих рук, інструментів і повноважень, щоб боротися з корупцією. Другий — оптимістичніший — те, що громадяни самі можуть долучатися до викриття корупціонерів. Саме на цьому найбільше наголошує журналіст: «Саме ваші звернення до НАБУ, НАЗК можуть дати старт сотням подібних перевірок, частина яких перетвориться на реальні кримінальні справи, фігурантам яких загрожує 10, 12 або 15 років в’язниці. Якщо ви цього не зробите, то електронне декларування може стати лише черговим кроком у боротьбі корупціонерів з самими собою».

Далі — трохи пропаганди від Сергія Швеця, який робить для «ТСН. Тижня» іронічно-суб’єктивні огляди, та цього разу, здається, переборщив:

«Тим часом цар в Кремлі думає, чим би зайняти очі, вуха і руки своїх громадян, аби відвернути увагу від реальності. Цього разу новим пам’ятником. Я спочатку навіть не повірив, коли почув, Київському князеві Володимиру. Путін особисто був на відкритті і назвав нашого Володимира Хрестителя — саме так писалася та вимовлялася його ім’я в давнину — “Владимиром- основателем Российского государства”. Дарма, що Москва в ті часи була безлюдним болотом, а родовим знаком Володимира був тризуб, герб сучасної Української держави. Українці вже сміються. Перший пішов. Володимира в Москві вже поставили. І наступним, певно, буде Бандера з тризубом».

Чи справді так жартують українці, чи лише сам Сергій Швець, який після витіснення з українського ефіру російського телеконтенту зазіхає на лаври Євгенія Петросяна, — питання відкрите. Якщо серйозно, і ця тема, й предмет наступної історії в жартівливому огляді — посібник «Сімейні цінності», спершу рекомендований, а потім відкликаний Міністерством освіти і науки — заслуговують на ширше і збалансованіше висвітлення.

«Час. Підсумки тижня», 5 канал

Найкоротший за хронометражем тижневик міг би й обійтися без повторення того, про що говорили минулої неділі, проте Віталій Гайдукевич почав саме з декларацій. Принагідно штрикнувши, не називаючи прізвища, народного депутата Сергія Лещенка, до чиєї декларації начебто й зауважень особливих не було:

«Тиждень, коли можновладці могли ще повиправляти помилки в своїх деклараціях, стік. Далі починається найцікавіше — перевірка походження, а найголовніше — чистоти заявлених статків. І ось тут НАЗК, НАБУ, ГПУ та інші серйозні абревіатури мають розділити: хто заробив бізнес до політики, кому спадок від тьоті прийшов, а хто просто є фаховим колядником зі стажем. Факт перший: перевірка — це в принципі не швидко. Другий — перевірку бажано було б, хто б її не робив, робити чесно. Не ділити на свій і чужий, бо інакше наступний рік у політиків прийде під двома тезами — “Мені колишня керівничка гроші подарила, а потім кохана людина допомогла”».

Це підводка до сюжету Анни Мірошниченко, яка, якщо порівнювати з колегами з інших телеканалів, зробила одну з найкращих спроб пояснити, що і як буде далі з людьми, чиї декларації викликають запитання. Один із важливих акцентів — те, що потенційними корупціонерами є не лише нардепи та міністри: «Коли жарти з приводу мощів і задекларованих храмів скінчились, стало зрозумілим, що під церквою більшості чиновникам не стояти. Не бідують міністри, які зберігають сумарно 7 мільярдів доларів готівкою. І парламентарі, грошові активи яких дотягують майже до половини суми траншу МВФ. І це лише верхівка чиновницької та депутатської братії. Їх статки будуть перевіряти найпершими. Але чимало цікавого також може бути схованими і під мантіями, і прокурорських кабінетів». Втім, фінал у сюжету відкритий — мовляв, НАЗК не може сказати, коли будуть результати перевірок.

Віталій Гайдукевич завжди був публіцистичним у своїх підводках, проте цього разу, говорячи про відмову від підвищення зарплатні депутатам, передає куті меду:

«Скандали з деклараціями призвели до того, що депутати скасували собі нещодавно підвищені зарплати. І ось це — маніпуляція. Людське обурення цей факт аж ніяк не заспокоїв, а прецедент сам по собі доволі кепський. Просто зашквар популізму. Зарплата депутата, котрий творить закони в цій країні, має бути високою, та в будь-якій країні. Відповідальність — ну, на нормальному чиновнику лежить дуже велика відповідальність. Коштує грошей. Ну а ми ж з вами хочемо яких чиновників? Правильно. Нормальних. Так, чиновників за кількістю має бути менше. Але зарплата для них має бути істотно вищою. Ну, ніхто і ніколи не приведе до парламенту чи до будь-якої держструктури адекватного фахівця за копійки. Бідний чиновник — тире — потенційний корупціонер. Це аксіома. Виходить, що іспит на тверезість парламент провалив?»

Публіцистичність не є індульгенцією для порушення стандарту точності. По-перше, зарплати підвищені не були — рішення було ухвалене лише в першому читанні. По-друге, про те, що це рішення буде скасоване (і не буде схвалене урядом — про це Гройсман заявив 23 жовтня), всі знали й говорили ще до декларацій. Тому твердження, що до цього призвели скандали з деклараціями — хибне. І Бог вже з тим, що ведучий 5-го каналу, як і колега з ICTV, не робить різниці між чиновниками й депутатами. Гірше те, що однозначною емоційною оцінкою цієї ситуації Гайдукевич програмує глядача перед сюжетом, який підводить — матеріалом Сергія Барбу про зарплати депутатів.

Хоча, зрештою, й тут висновок той самий: «Закон забороняє держслужбовцям мати інші заробітки, окрім зарплати. І що більша відповідальність, то вище має бути оклад, щоб не спокушатися на хабар». І раціональна позиція Гайдукевича, і критичні пасажі «України» та «Інтера» два тижні тому, засновані на емоційних, але таки аргументах, мають право на існування, однак глядачеві необхідно дати змогу оцінити, по-перше, факти, по-друге, інші сторони — й бажано залишити шанс зробити власний висновок.

«Подробности недели», «Інтер»

«Найбільшою політичною бомбою року» називає ведучий Олексій Ліхман публікацію декларацій політиків і чиновників. Поруч із цим формулюванням підводка, з якою він почав випуск, звучить на диво стриманою: «Забот электронные декларации добавили многим. Политики оправдываются, правоохранители думают, как разгребать эти завалы из роскоши, журналисты и активисты подсчитывают, сколько миллиардов накопили чиновники и народные избранники. Счёт пошел на десятки, у одних депутатов на руках больше семи миллиардов гривен. Что говорили в своё оправдание парламентские миллионеры и как работается депутатам теперь при таком пристальном внимании всего общества?» І сюжет Катерини Лисенко — навіть не повністю про декларації: на середині вона раптом нагадує, що «не деклараціями єдиними», й переходить до іншої теми, скандалізованої «Інтером» два тижні тому — закону про спецконфіскації:

«Если комитет по правовой политике и правосудию, как будто не услышав никакой критики, рекомендовал направить законопроект в зал, то коллеги из антикоррупционного комитета свою оценку не поменяли. В документе видят признаки коррупций и шкурного интереса отдельных депутатов». Один за одним ідуть синхрони політиків, що критикують закон — серед них Сергій Лещенко і Юлія Тимошенко. Прізвище Сергія Пашинського, головного «антигероя» цієї історії, лунає саме в коментарі Лещенка. Авторка сюжету формулює обережніше: «Впрочем, пока что «фронтовики» — как инициаторы именно этой редакции спецконфискаций — ресурс в зале для её принятия найти не смогли. Обходятся ультиматумами коллегам по коалиции. И если раньше эти угрозы звучали хотя и громко, но все-таки неправдоподобно, то с приближением голосования за бюджет во втором чтении набирают существенный вес. Мол, не будет спецконфискаций, не будет и голосов “Народного фронта” за смету. Без бюджета под ударом окажутся и Кабмин, и коалиция». І — перехід до теми бюджету. Таким чином, «Інтер» ще раз наголосив на тому, що «Народний фронт», мовляв, дестабілізує ситуацію в політиці та загрожує добробуту нації, обійшовшись при цьому без коментарів Пашинського.

Втім, якщо глядачі думали, що тему декларацій «Інтер» «проїхав», то помилялись: одразу після репортажу з Верховної Ради до статків політиків і чиновників повернулися, але в новому аспекті. Оксана Григор’єва підготувала сюжет про декларації менш помітних і скандальних персонажів — політиків, чиновників і суддів місцевого рівня. Тональність його доволі стримана, хоча картину дещо псує посилання на анонімних експертів: «Эксперты говорят: вполне вероятно, что засвеченные в депутатских и министерских декларациях — лишь верхушка айсберга. В регионах миллионные доходы не показывают, но у многотысячной армии провинциальных чиновников вполне может набраться сумма, превышающая задекларированное представителями первого эшелона власти имущих». Ще один важливий акцент «Подробностей недели», якого не було деінде — огляд реакції зарубіжної преси та офіційних осіб на початок ефективної роботи електронного декларування. У поєднанні з синхроном Петра Порошенка, який обіцяє покарати винних, усе це складається в якщо не позитивну, то, принаймні, нейтральну картину без видимих деструктивних підтекстів. А ще тиждень тому «Інтер» знавісніло доводив, що декларування ні до чого. Передумали?

Продовжує тему розмова з керівницею НАЗК Наталією Корчак. Запитання ведучого були, знову ж таки, доволі стриманими. Він просив чиновницю прокоментувати невідомо чиї побоювання («Пожалуйста, уточните, по каким принципам вы будите выбирать вот эти декларации? Документов много и уже прозвучали такие мнения, политики боятся того, что это, возможно, превратится в банальное сведение счетов»), проте не робив жодних спроб «розколоти» чи вивести її на чисту воду, а лише модерував хід її доволі багатослівного монологу.

Якщо тема декларацій втратила в очах «Інтера» колишню одіозність, то «ніжне» ставлення до Арсена Авакова та його відомства не змінилось. Відводячи від теми декларацій, Олексій Ліхман тонко шпиняє міністра, мовляв, в МВС «не пропускають тем, із яких можна робити гучні новини». І далі:

«Первый год Национальной полиции отмечать не будут. Несколько часов назад появились новости об отмене официальных торжеств по случаю первой годовщины Национальной полиции. Сначала анонсировали масштабное мероприятие на Софийской площади, в Киеве. Теперь, без объяснения причин, от него отказались. Возможно, просто праздновать нечего. Да и недовольных реформой полиции на площади могло бы оказаться намного больше, чем тех, кто хвалил бы министра и полицейских чинов».

Про те, що матеріал буде нищівним для МВС, говорить уже самий початок сюжету Олени Мітясової: «Грабежи, разбойные нападения, стрельба на улицах. Новостные ленты пестрят заголовками. Эксперты, политики да и сами полицейские говорят: криминал распоясался. За последние годы количество преступлений выросло в разы. И чем обернется дорога домой с работы, сегодня не знает никто из украинцев».

Починає журналістка з деконструкції позитивного образу нової поліції: «Патрульные успели подмочить свою репутацию. Подготовка у них, мягко говоря, слабая. Выходит, они так плохо обучены, что сами нуждаются в защите. А другие ведут себя так агрессивно, что защищаться приходится от них… В интернете на реформированную полицию гигабайты компромата».

Невдовзі концентрація звинувачень сягає такого рівня, за якого пасувало би дати звинувачуваним право на відповідь. Натомість їхню позицію журналістка «Інтера» подає в узагальненому викладі: «Реформаторы оправдываются. Мол, реформа буксует по причинам, от них не зависящим. Недостаточное финансирование, внезапная вольница преступников, освободившихся по закону Савченко. Да еще и конфликт на Донбассе масла в огонь подливает». Хто саме з «реформаторів» мається на увазі, не зазначено.

Далі авторка відверто маніпулює поняттями: «В той же Николаевской области проблемы с полицией выросли до масштабов второй Врадиевки. Сотрудники райотдела в Кривом Озере зверски избили закованного в наручники местного жителя. А после этого хладнокровно застрелили. Трагедия в Кривом Озере вызвала переполох в рядах высшего руководства правоохранительных органов, а люди штурмом взяли райотдел. И несмотря на всеукраинский резонанс, приговора полицейским-убийцам до сих пор нет. А двое из обвиняемых на днях купили себе свободу — вышли под залог».

Журналістам узагалі не варто називати людей убивцями без вироку суду, а вийти під заставу і купити свободу — трохи різні речі. Поступово нас підводять до ще серйозніших звинувачень: «Даже самые громкие преступления, о которых говорят и политики, и международные организации — такие, как убийство журналистов Павла Шеремета и Олеся Бузины — остаются не раскрытыми. Что уж говорить о преступлениях против обычных людей?».

Журналістка підказує: проблема в тому, що реформа відлякує й викидає з поліції слідчих — людей, які й раніше були в дефіциті, «сейчас, после аттестации, с ними и вовсе беда, говорят эксперты». Про те, чому тисячі старих міліціонерів не пройшли атестації, авторка не каже. Натомість завершує сюжет доволі звичною для «Подробностей недели» погрозою — віщуванням народного гніву: «Эксперты предупреждают, если второй год реформы будет таким же, как первый, начальникам из высоких кабинетов на местах придется прятаться от активистов уже в столице».

У студію цю тему обговорюють із депутатом Сергієм Міщенком та юристом-кримінологом Анною Маляр. І знов не знайшлося людини, яка могла б або захистити «реформаторів», або хоча б говорити від імені МВС: Авакова судили заочно. Зачепивши в процесі розмови — абсолютно не до речі — ще раз тему спецконфіскації. Завершальна частина розмови — про зброю, яку міліція, знову ж таки, мовляв, неефективно вилучає в громадян. І жодного співробітника МВС в ефірі.

Далі досить детально розбирають тему підвищення мінімальної зарплати — і плюси, й мінуси. Цікаво, що одним із коментаторів, що наголошував на мінусах, був Віктор Суслов, титрований як «економіст». Насправді Суслов був міністром економіки за першої каденції Леоніда Кучми, а тепер є досить активним і радикально проросійським політкоментатором. Та, принаймні, на відміну від екзекуції над МВС, Міністерство соцполітики в особі першої заступниці міністра Ольги Крентовської в ефірі «Інтера» мало нагоду відповісти на закиди.

Поза тим, що з пані заступницею міністра Олексій Ліхман говорив доволі стримано, й разом із нею сердечно привітав співробітників соціальної сфери з галузевим святом, наступна теза, запропонована глядачам — в Україні назріває соціальний протест: «Сообщение о повышении минимальной зарплаты и недавнее обещание подумать и о пенсионерах — то ли нарочно, то ли случайно — совпали с началом нового тарифного сезона. С этого месяца ведь уже мы с вами будем платить за услуги ЖКХ по-новому. Возможно, такие повышения немного снизят уровень недовольства в обществе. А уровень этот высок. Протесты с незавидной регулярностью вспыхивают в разных регионах. Перечень причин выступлений очень широкий — на улицы выходят врачи, студенты, педагоги, шахтеры, перечислять ещё можно долго. Насколько поднялся градус протеста?».

Авторка сюжету Алла Матюшок робить сміливе припущення: однією з причин масових (наскільки? Статистики нам не пропонують) протестів є «декларации чиновников — миллионы на счетах и под матрацами, элитная недвижимость и даже предметы гардероба ценой в годовой доход семьи». (Хоча ми з вами вже дивилися «События недели» на «Україні» й знаємо, що акції обурення деклараціями не були надто велелюдними.) «Доходит даже до того, что шахтеры теряют сознание от физического истощения». Факт за фактом, синхрон за синхроном Алла Матюшок змальовує злиденне життя різних груп українського народу, аж нарешті доходить до лікарів: «Не лучше ситуация и у медиков — им тоже приходится выживать на свои мизерные зарплаты». І тут…

«На этой неделе у стен парламента были врачи из Славутича. Говорят, их больницу финансируют всего на 35 %. В Тернопольской области выступали против закрытия хирургического и родильного отделений. В Ивано-Франковской неспокойно из-за планов по сокращению больниц. Во Львове вообще назревает местный медицинский майдан из-за врачебных ошибок».

Стривайте. «Майдан» полягав у єдиній акції 17 жовтня, і протестували під стінами Львівської ОДА не лікарі, а пацієнти. Можна, звісно, у складний сугестивний спосіб прив’язати смерть дівчинки в пологовому будинку до низьких зарплат лікарів. Проте авторка нашаровує нові, ще дивніші факти: «Активисты говорят, — если ситуация не изменится, громкие октябрьские протесты покажутся разминкой по сравнению с теми, какие еще возможны в городе. Да и единственный перинатальный центр в столице Западной Украины закрыли, якобы, на ремонт».

Які активісти говорили це Аллі Матюшок, ми навряд чи колись дізнаємося, проте перинатальний центр, про який ідеться, був закритий на ремонт у 2013 році. Подію трирічної давнини глядачам видають за свіжу, ще й під соусом недостатньої турботи держави про медиків — показуючи при цьому протести пацієнтів проти недбальства лікарів пологового будинку, які, будьмо щирі, до малозабезпечених верств аж ніяк не належать. Далі цитують лікаря львівського перинатального центру Олександра Гордиша: «Про немовлят, про новонароджених забули. Про жінок забули. Нас закрили». Відеоряд у цей час змінюється на акцію протесту вже під Кабінетом Міністрів у Києві.

Отже, з уривків нових і старих подій, почасти повністю перекручених, та нарізки відео, яке зовсім не має стосунку до нинішніх подій, «Подробности недели» зліпили ілюстрацію до тези про протестний вибух. І, звісно ж, без анонімних експертів не обійшлося: «Социологи говорят, — протестный потенциал в Украине очень высок. Политики в ответ пугают, мол, действительно масштабные выражения недовольства могут стать угрозой государственности. Ну а что делать людям? Тем, кто уже разочаровался в политиках, но еще верит в силу протестов?». (Відповідь на це риторичне запитання в наступному матеріалі: емігрувати.)

Характерно, що, змалювавши маніпулятивну картинку масових протестів, «Інтер» раптом стримано, навіть милосердно говорить про справжню невдачу влади: неспроможність виконати багато разів дану обіцянку про надання Україні безвізового режиму з Європейським Союзом.

«Также в декабре станет известно, когда же украинцы смогут ездить без виз в Европу. Планировалось, что это решение Киев получит уже двадцать четвертого ноября на саммите Украина — ЕС, но сначала его ещё должен одобрить Европарламент. А в повестке на ноябрь, как оказалось, безвиза для Украины пока нет. Все это ещё может измениться, по крайней мере, это обещают украинские политики, что повестку могут дополнить буквально в последний момент и таки проголосовать за предоставление безвизового режима Украине, но а могут и отложить, например, до декабря», — розповів Олексій Ліхман. Він навіть не назвав тих «українських політиків», які, вже не раз проштрафившись, далі дають обіцянки, виконання яких від них не залежить. Можливо, тому, що першим у списку довелося б назвати Петра Порошенка, якого «Інтер», як і інші канали, підкреслено не зачіпає?

Якісний моніторинг щоденних праймових новин та  підсумкових тижневиків здійснюється за підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина. Зміст оглядів є виключно відповідальністю ГО «Детектор Медіа» і не обов’язково відображає позицію Міністерства закордонних справ ФРН.