«Якщо певну тему моралізують, виникає враження, що ця тема цього потребує, оскільки реальна реальність є іншою».

Н. Луман

Нікого не здивую, коли скажу, що розділ «Культура» в мас-медіа України найбідніший. По-перше, звісно, тому що ця секція існує за залишковим принципом: якщо у випуску лишилося місце після політики, економіки, соціалки та кримінальної хроніки, то зроблять нашвидкуруч щось про «культуру». По-друге, тому що «культура» у медіа зводиться суто до культурних продуктів. Як максимум, це кіно, література, музика та образотворче мистецтво; але в основному таблоїдні «світські хроніки».

А між іншим, класичне визначення культури твердить, що це символічна система, яка включає все створене людиною. Тобто політику, економіку, соціум такою ж мірою, як літературу й інші мистецтва. Різниця полягає у способах опису. Якщо новинний формат організовано довкола одного розрізнення «актуальне/ неактуальне» («інформація/ не інформація»), то підходи до аналізу з точки зору культури різносторонні. Наприклад, літературне явище можна розглянути як ізсередини літературного поля (погляд літераторів, критиків, літературознавців), так і з точки зору його впливу та впливу на нього інших суспільних полів (економіки, політики і т. д.).

Здається, що десь таким міг би стати проект «Гра в слова і не тільки» на ТВі. Зосереджений переважно на різних видах мистецтв, він включає інформаційні блоки («Подія тижня», «Афіша») та серії обговорень. На початку ефіру один із ведучих Віталій Гайдукевич регулярно обіцяє «суб'єктивний погляд на культуру». Ніби й нічого, особливо зважаючи на те, що «об'єктивних поглядів» не існує в принципі. Проте під час перегляду не полишають два питання: з якої позиції говорять мовці? Кого вони бачать своїм адресатом? Якщо в більшості програм ці питання виникають як рефлекс на окремі вислови ведучих щодо «маленького» українця, якому «потрібно піднімати рівень культури», то програма від 15 грудня спонукала не лише поставити ці запитання, а й почути на них відповіді.

Цей випуск було повністю присвячено обговоренню «Хартії вільної людини» від ініціативи «Першого грудня». Нам обіцяли, що «допоможуть подумати про цей документ», проте якраз цього й не було. Попри представлення трьох гостей як таких, що мають різні точки зору на хартію, змістовно різних поглядів ми так і не почули. Вся програма тривала в межах дискурсу «українського суспільства, що потребує такого документу», бо українські «рядові маленькі люди» «потребують, щоб хтось супроводжував їх, щоб з ними говорили керівники», оскільки самим «їм нема часу замислюватись» (цитати різних учасників програми). Таким чином відбувається конструювання учасниками обговорення й ведучими, які тут цілком із ними солідарні, образу «звичайного», «середнього» українця. Відповідно самі мовці ставлять себе в позицію «іншого» - таке собі нейтральне місце, з якого нібито видно, як потрібно «сформулювати цінності» для кола людей із нижчим «культурним рівнем»/ «розумовими здібностями».

Протягом сорока хвилин розмов про те, що сказано в хартії і як сказано, ніхто так і не поставив питання про механізм, за яким вона мала б діяти. А це своєрідний гібрид народництва та совєтизму: бажання «просвітити» поєднано з методами тиску згори. Автори хартії пропонують (а учасники обговорення у студії їх підтримують) «формулювання цінностей», не помічаючи, що вдаються до патерналістської логіки: так само хтось має вказати іншим, як жити; змінюються лише ті, кого вважають уповноваженими це сказати. Як це можна поєднати з п'ятою тезою хартії - з закликом «мислити», залишимо риторичним питанням.

Втім, у програмі ми не почуємо жодних застережень: ніхто так і не засумнівається, що цінності взагалі можна сформулювати й нав'язати чи обрати, а не засвоїти в процесі соціалізації та інкультурації. І нам не «допоможуть подумати», що методи шістдесятників навряд чи будуть дієвими в сучасній українській ситуації. Декларації й хартії могли працювати проти експліцитної ідеології, яку поширювала офіційна радянська риторика. Проте механізми змінюються, коли ідеологія існує імпліцитно - у дискурсах і практиках.

Сьогоднішній владний режим не каже прямо: «Не будь вільною людиною!», «Не будь активним громадянином!», «Не мисли!» (хоча діє саме так), - тож і на заклик «Будь вільною людиною» навряд чи хтось відповість: «Згода, бо зараз я раб». Таким чином, методи закликів і декларацій нагадують психоаналітика, якому б увірвався терпець чекати, коли пацієнт нарешті осмислить усе проговорене ним під час сеансів вільних асоціацій, тож він вирішує сам «оголосити йому діагноз» і у відповідь не отримує нічого, крім заперечення і посилення внутрішніх захистів від витісненого.

Мені не йдеться про те, що якась позиція щодо хартії має право на існування, а якась ні. Проблема в тому, що у «Грі в слова» власне ігор якраз і немає: немає різних поглядів, немає діалогу, впродовж якого глядач міг би скласти власну думку. Але, схоже, якщо глядач «вчителька чи лікар» (як нам каже гість програми 15 грудня), то й не передбачається, що він/вона має її складати, адже «авторитети» принесуть їм готові постулати. А потім у котрійсь із наступних програм ми дивуватимемося, чому «наш народ» так легко приймає на віру все, що йому кажуть із телеекранів та білбордів. Саме тому, що звик до «авторитетів», а механізм працює однаково, буде це «авторитет моральний» чи кримінальний.

Власне, я так детально зупинилася на одному випуску програми, оскільки в ньому експліцитно виявилася загальна тенденція проекту: кожний епізод «Гри в слова» неодмінно протягує «моральний лікнеп», щоби врешті-решт було зрозуміло, хто ж у кожній ситуації «хороший», а хто не дуже. І знову незрозуміло - для кого лікнеп? Оскільки, в основному, «не дуже хорошим» виявляється гіпотетичний глядач, вічно недоосвічений і недовихований, то навряд чи для нього, бо хто захоче по сорок хвилин на тиждень слухати, який він недалекий. Чи то, навпаки, передбачається, що «Гру» якраз такий глядач і не дивиться, що це така собі резервація для «просвітлених прошарків», які в ефірі розмірковують про те, що ж робити з «темними масами»?

Як би не відповідали собі на це питання автори проекту, наразі програма діє як компенсаторна функція відносно новин та програм-розслідувань: вони показують «що є», а «Гра у слова» врівноважує це тим, «що має бути». Тобто функціонує в ключі радянського визначення культури як оціночного судження - є «культура», а є «безкультурність», із якою треба боротися нормативними методами.

Наприклад, у тому ж ефірі від 15 грудня ведучі спробували ввести в дискусію альтернативну думку - зачитали блог Андрія Бондаря з десятком вибачень щодо «тону допису». Проте лише стиль і було помічено. Учасники програми акцентували на «моральності/ неморальності», підмінивши нею дискусію щодо змісту сказаного. І замість того, щоб показати глядачам, як одне й те ж явище можна розглянути за допомогою різних підходів, ми отримуємо нейтралізацію будь-якої тематики пошуком «просвітницького» меседжа.

У виховному посилі «Гри в слова» я не бачу програми про культуру: поняття культури ще з XVIII ст. поєднувало рефлексивні та порівняльні компоненти, натомість «Гра» працює на створення нової нормативності. Замість того, щоб в унісон стверджувати, як чудово, що автори хартії намагаються «повернути словам реальний зміст», можна було би поставити питання, а чи є у цих слів зміст, крім того, який суспільно призначається. Адже «вільними» роблять не декларації й постулати, а здатність побачити будь-що з якомога більшої кількості точок зору, знаючи, що жодна з них не є апріорі правильною.

Це дещо інша логіка порівняно з інформаційними програмами, де є критерій балансу та переважно дві полярні точки зору. І зовсім інша логіка порівняно з українськими реаліями, де весь медійний простір по-маніхейськи поділяється на темники/ замовні матеріали/ джинсу/ політику власника каналу та вільні медіа, що в такій ситуації змушені мати перекіс в опозиційний бік. Оскільки системи культури функціонують кожна за власними розрізненнями, хотілося б чути на відведеному під «культурний простір» майданчику множину «суб'єктивних поглядів на культуру» замість одного - нейтрально морального.

Євгенія Сарапіна, культуролог, випускниця Києво-Могилянської академії

Фото - tvi.ua