Не один самотній понеділок просиділа журналістка Зіна Підалькіна біля свого «ящика» в очікуванні передачі «За вікнами». Навіть уявити важко, скільки чаю було випито під час божевільного прилипання Зіни до каналу СТБ. Дівчина присіла на цей проект немов та навіжена. І якщо б хтось у цей час спитав її, чи стали її понеділки від такого сидіння осмисленішими, вона, певно, відповіла б: «Так».

 

Що ж то була за передача, що вразила в саме серце цинічну та глузливу Підалькіну? Була це чистісінької води соціалка. Лише факти. Без смакування сльозливими сценами, без копирсання у багнюці, без сантиментів. «Без усього того непотребу, який лише буксує динаміку, зводячи факти на ні», – промовила Підалькіна. Щось подібне побачила вона і в проекті «Критична точка» на телеканалі «Україна», та пекельно захопилася тільки СТБ. І були на це певні причини. «Здавалося б, – вголос розмірковувала біля екрану Підалькіна, – обидві програми спрямовані на одне – називати речі своїми іменами та показувати негламурне життя таким, як воно є. Але наскільки по-різному висвітлюються теми!».

 

Богдан Кутєпов, ведучий «За вікнами», не належав до тих йолопів, яким тільки б повимахуватися в кадрі. Він вів сухо. Лаконічно. Без зірки в лобі, яка в його колег на екрані буває сяє так, що інформації за нею не видно. Образ його ніби вказував Підалькіній, що мова у проекті йтиме про речі серйозні, про таких самих простих розумних людей, яким на екрані виглядав і сам Богдан. По всьому видно було, що той Кутєпов був вельми небайдужим до сюжетів, які йому доводилося представляти, бо хоч ніби і нейтрально-напружено промовляв написані тексти хлопак, а осмисленість і відповідальність за сказане таки були присутніми в його інтонаціях. «У такого пацана є чого повчитися навіть Костянтину Стогнію!» – істерично захихотіла Зіна, бо той хлопак не прагнув донесхочу своєю персоною намуляти очі глядачеві, а пропонував лише лаконічні коментарі – саме те, що й вимагав гострий соціальний формат «За вікнами».

 

Інша справа Катерина Нестеренко – ведуча «Критичної точки». Та дівуля на екрані виглядала гарно і мала такий одяг, немов зібралася на весілля чи до шикарного ресторану на вечірку. Чомусь серйозна інформація на кшталт фатальних помилок лікарів чи про житіє педофілів у її гарно напомаджених усміхнених вустах викликла у Підалькіної... цей... «когнітивний дисонанс», згадала розумну фразу дівчина. «Вони б іще Катерину Осадчу покликали “Критичну точку” вести, – подумала Зіна. – Чи Віолетту Трикову, яка затинаючись більше про гламурне життя на ТОНІСі розповідає, аніж про недосконалість нашої законодавчої бази», – зауважила Зіна. «Прокололися тут продюсери», – додала дівчина, бо їй здавалося, що даремно керівництво штовхає Катю на такий неприродній для соціальної програми образ – гламурний вигляд дуже віддаляє ведучу від героїв проекту.

 

У проекті «За вікнами» з перших сюжетів Зіна відчула громадянську позицію молодих журналістів. «За такими тільки пильнуй, будь-кого на чисту воду виведуть», – думала вона, хоча ті ніяких висновків у кадрі й не робили. Яку б тему з нашого життя вони не чіпали, тут же ж пропонували глядачеві спектр поглядів на неї. Проституція в середовищі священників, шахрайство фінансових пірамід, суперечливість кредитів, мордування безневинних у міліцейських відділках, небезпека токсичного берилію в місті – це далеко не весь перелік тем, які зачіпала ця програма. 

 

А головне ж – драматургія. На відміну від тої ж «Критичної точки», де потерпілого було аж так багато в кадрі, що програма могла б називатися «Скаржтеся, ми знімаємо», в «За вікнами» такого розмусолювання теми не було. Юні журналісти СТБ поступово та вичерпно розкручували її, мов ті Фігаро гасаючи в пошуках коментарів та сюжетів по всій Україні.

 

«Які безстрашні люди!» – інколи вигукувала Підалькіна, сидячи біля екрану, бо ледь не в кожному сюжеті програми «За вікнами» як прийом використовувалася так звана прихована камера, яка була не фікцією, не розвагою, а реальною зброєю в журналістському розслідуванні, де автор, ризикуючи, грав роль підсадної качки і проявляв себе як простий громадянин, чи то намагаючись втюхати баригам фуру металевих оградок із кладовища, чи то записатися на прийом до мільйонера Флетчера тощо.

 

Щоб висвітити тему, в хід ішло все – і статистика, і факти з інтернету, і коментарі фахівців, і слова, які герої не наважувалися промовити в кадр. І хоча інформація ніби подавалася неупереджено, Підалькіна ясно відчувала, що автори проекту й самі журналісти... проти. Як баба-яга. Проти всіх негараздів і всякої нечисті. І коли Богдан Кутєпов прощаючись казав: «Не продавайтесь за жодних умов.... Ти мусиш знати правду», – Зіна чомусь вірила, що ті, хто працює в цьому проекті, – і справді не продаються, а тільки те й роблять, що правди шукають.

 

Єдине, що засмучувало Зіну в тому проекті – навала реклами. «До бісового батька ту погоду!» – час від часу скрикувала Підалькіна, коли щопонеділка в той рекламний блок якийсь дотепний програмний директор втелющував ще й «Погоду». Підалькіна розуміла, що не кожен із глядачів, тримаючи пульт у руках, не перейде на інший канал, а чекатиме хвилин із десять, аби подивитися наступний сюжет. Хоч Зіна була не з таких легковажних глядачок, але обурювалася вкрай за своє право на комфорт у спогляданні програми. У такі хвилини дівчина лютувала, як чорт біля екрану. Хотілося того хвацького жевжика, котрий насилував її рекламою, примусити цілодобово споглядати оті прокладки між сюжетами.

 

«Адже подібні соціальні проекти сьогодні необхідні телебаченню, яке давно вичерпало себе у якості тотальної гламурності, – обурювалася вона. – І якщо канал відважився у більш-менш рейтинговий час поставити їх до ефіру, нащо ж крутити їх, як якесь галіме рейтингове кіно, перебиваючи настирливими рекламними блоками?»

 

Щодо важливості програм на кшталт «За вікнами» чи «Критичної точки» – у цьому Підалькіна мала неабияку рацію. «Тепер не лише депутати мають можливість повідомити на всю країну про негаразди життя, а й ми, прості телеглядачі», – подумала собі Підалькіна, вимкнула телевізор і попрямувала спати. З вірою у справедливість...