Карколомний сюжет із фільмом Олександра Устюгова «Служу Радянському Союзу» завершився маленькою перемогою НТВ. Телеканал станом на ранок 22 червня 2012 року задекларував свій намір показати двосерійну стрічку, навколо якої в Росії спалахнув публічний скандал, саме цього дня і саме у прайм-таймі. Напередодні, нагадаю, новий російський міністр культури Володимир Мединський наполегливо рекомендував - «на прохання тисяч глядачів і ветеранів війни» - не показувати фільму цього дня. Мовляв, він обурює тих, хто воював на фронті, бо викривляє історію.

Опоненти ж Мединського били передусім на те, що зрівнятися з міністром у викривленні історичних подій, їхній вульгаризації та творенні міфологем на тему «як би могло бути, якби замість Сталіна був я» ніхто неспроможний - що наочно засвідчують численні книги цього автора. А, крім того, спроба тиску на НТВ - це типове прагнення запровадити цензуру, прикриваючись, як і в радянські часи, «гнівними листами обурених трудящих».

Найцікавіше в цьому те, що фільм «Служу Радянському Союзу» (який український глядач уже мав змогу подивитися по «Інтеру», здається, в лютому цього року) справді викривляє історію - і в дрібних деталях, і в загальному. От тільки викривляє не в той бік, про який так піклується Мединський. Знаний російський історик Борис Соколов узагалі назвав його «казкою» і навів великий (але не повний) перелік огріхів цієї стрічки. Але...

Але, видається, парадоксальність ситуації полягає в тому, що навіть така «казка для дорослих» немалою мірою сприяє подоланню як класичних радянських, так і новітніх російсько-державницьких міфологем, які не дають суспільству адекватно оцінити воєнну добу.

Сюжет стрічки, якщо коротко, такий. Відомого журналіста й письменника Михаїла Донцова (прообразом якого вочевидь є Михаїл Кольцов) у травні 1939 року заарештовано й відправлено до одного з таборів ҐУЛАҐу на узбережжі Білого моря. Там він стає бригадиром «політичних» і входить у конфлікт із зеками-кримінальниками. Туди ж у складі сформованої з ув'язнених агітбригади потрапляє його дружина - співачка, посаджена за те, що відкинула домагання Берії. Починається війна, про яку зеки дізнаються з випадкового уривку газети. німці висаджують десант поблизу табору, охорона тікає, але зеки - і політичні, й кримінальники, очолювані Донцовим, знищують цей десант. А потім повертаються «хоробрі» енкаведешники, які розстрілюють переможців. І вже потім, у Берліні 1945 року, колишній начальник табору розповідає всю цю історію письменнику - другу Донцова.

Для тих, хто хоче побачити стрічку сам, першу частину фільму розміщено на Youtube. Обидві ж частини - за цією адресою: http://kinorai.net/2012/02/sluzhu-sovetskomu-soyuzu/. Ті ж, хто фільм уже бачив, можуть додати до списку його великих ляпів щось своє. А ці ляпи, як на мене, наступні.

Насправді до жодного табору ҐУЛАҐу німецькі війська не підходили і не вступали в контакт із його контингентом; звісно, НКВД використовував зеків на будівельних роботах у прикордонних та прифронтових зонах, але то були спеціальні робочі бригади й організації - при наближенні німців зеків або евакуювали у тил, або розстрілювали. Що ж стосується десанту на узбережжі Білого моря, то автор фільму, схоже, не розуміє, яка це складна річ - висадити морський десант, бодай і тактичний, тим більше, за сотні кілометрів від лінії фронту, тим більше - на Півночі. Ну, а про те, що зеки дізналися про війну через кілька тижнів після її початку з клаптика газети... Річ у тім, що згідно із розпорядженням наркома внутрішніх справ Берії від 24 червня 1941 року мали бути негайно розстріляні найбільш небезпечні ув'язнені, засуджені за сумнозвісною 58-ю статтею, а разом із ними - й кримінальники, засуджені за крадіжки в особливо великих розмірах та деякі інші злочини. Отож про війну d таборі зеки дізнатися мусили буквально за кілька днів після її початку - адже узбережжя Білого моря - це не острови у Льодовитому океані чи розташовані у східносибірських нетрях копальні...

А головне - інше. У липні 1941 року ані політв'язні ҐУЛАҐу (принаймні, у своїй більшості), ані кримінальники, ані «мужики» (тобто відправлені за колючий дріт через запізнення на роботу, дрібні крадіжки, самовільне полишення підприємств чи колгоспів тощо) не стали б на смертельний бій із німецькою армією. З якого дива? Якщо бойові генерали, такі, як командувач обороною Смоленська Лукін, котрий потрапив до полону важко пораненим, пропонували німецькій стороні сформувати антисталінський уряд та антибільшовицьку армію, яку готові були повести на Москву, якщо рядові червоноармійці самі масово розстрілювали своїх комісарів і сотнями тисяч кидали зброю й здавалися в полон, то чому зеки мали бути патріотичнішими за них? Адже тоді нацистська окупаційна машина ще не запрацювала на повну потужність, і що несе Гітлер на радянські землі, ніхто не уявляв - навіть сам фюрер, радикалізм і нетерпимість до унтерменшів якого зростали в міру просування Вермахту вглиб СРСР. Та й то - де, скажімо, з ініціативи Гудеріана у 1941 році так і не був запроваджений окупаційний режим (так звана «Локотська республіка»), там росіяни самі створили ефективну владу - ясна річ, зовсім не демократичну, але антибільшовицьку і союзну Німеччині. Отож у цьому сенсі героїчні бойові дії зеків під проводом журналіста Донцова улітку 1941 року виглядають щонайменше казкою...

Ну, а про менш масштабні ляпки краще розповість Борис Соколов - надто в нього все це чітко сформульовано, краще не скажеш.

«Про дрібні огріхи у фільмі "Служу Радянському Союзу" говорити можна нескінченно. Агітбригада з зеків перевозиться хоча і під конвоєм, але в звичайному вагоні, битком набитому пасажирами, і в цій штовханині не втік би тільки ледачий. Охорона табору носить червоноармійську форму, а не форму НКВД. Начальника табору іменують старшим лейтенантом держбезпеки, і в нього в петлицях дві шпали, що правильно. Але коли у фіналі в переможеному Берліні він розповідає всю історію другу Донцова, відомому письменнику, прототипом якого послужив Костянтин Симонов, то на погонах у колишнього старшого лейтенанта ГБ капітанські погони з чотирма зірочками. А ось це неможливо, оскільки старших лейтенантів держбезпеки при введенні нових звань у 1943 році атестували майорами. Настільки ж смішно, коли від імені вермахту зеків вітає оберштурмбанфюрер СС. А вже коли чудовий актор Юрій Іцков, який грає одеського злодія в законі, вигукує, що він російський мужик і тому буде битися з німцями, це сприймається як погана пародія».

Але, але, але...

Річ у тім, що фільм (хоча й не повністю і непослідовно) розповідає правдиві речі про «компетентні органи», про «славетних чекістів» та різного роду вертухаїв НКВД. Фільм - хоча й опосередковано - показує нікчемність і неефективність «мудрого сталінського керівництва». Врешті-решт, фільм наводить глядачів на думку, що перемоги над нацистами було здобуто не завдяки радянській системі, а переважним чином усупереч їй. А цього вже немало - для початку. Адже мало хто з режисерів та сценаристів у Росії здатен зробити справді правдивий (у сенсі як художньої правди, так і суворої відповідності дрібних реалій обставинам часу й місця) фільм. Тим більше, нікому такий фільм профінансувати. І масовий глядач навряд чи нині зможе адекватно сприйняти хай і художню, але правду про воєнний час. А тому такі «казки з сумним кінцем», як назвав цю стрічку Борис Соколов, неминучі й мають право на існування. Хоча б тому, що за ними не стоїть можновладний механізм і вони не є його складовою, призначеною для обдурювання мас.

Фото - www.sogort.com