Заборонений гуманізм «Чотирьох днів…»
Виявляється, фільм «Чотири дні в травні», який телекомпанія НТВ зняла з передсвяткового екрану, бо його показ, мовляв, «викликав украй негативну реакцію ветеранських організацій та окремих глядачів - учасників Великої Вітчизняної війни», є продуктом українського кіновиробництва. Точніше, німецько-російсько-українського. Каюсь, дивлячись цю стрічку в інтернеті, я не звернув уваги на цю деталь. І хоча українська участь тут, ясна річ, передусім технічна, але вона дещо змінює, говорячи військовою мовою, диспозицію навколо цієї стрічки. Бо ж дещо інакше доводиться оцінити і сам факт зйомок її, і її змісту, і зняття з показу, й навіть отриманих «Чотирма днями...» двох призів на торішньому фестивалі у Виборзі. Тепер це не лише суто російсько-німецьке зведення порахунків із Другою світовою, а й бодай якимось краєчком українське. Принаймні, нічого іншого на цю надзвичайно дражливу тему українське кіно не зробило. Хоча матеріалу - хоч греблю гати. А тому показ фільму телеканалом «Інтер» 8 травня - річ значуща і потрібна.
Тема ж, повторю ще раз, і справді надзвичайно дражлива.
Адже у фільмі розповідається про бій групи радянських розвідників під командуванням капітана на прізвисько Горинич зі своїми ж - танкістами під командуванням п'яного майора-ґвалтівника, котрий готовий і німецьких дітей постріляти, і німецьких дівчат «використати», і червоноармійців із іншої частини задля задоволення своїх амбіцій перестріляти. Розвідники захищають німецький дитячий будинок - дітей і виховательок; на допомогу їм у критичний момент приходить частина Вермахту, яка вже зібралася евакуюватися морем до Данії, щоби там здатися союзникам. Але вже після капітуляції Третього рейху починається цей безглуздий із воєнної точки зору, але наповнений цілою гамою суперечливих змістів під моральним оглядом бій. Де чужі стають своїми, а свої - чужими. Бій, у якому гине не тільки частина героїв фільму, а й частина ілюзій у частини глядацької аудиторії...
Річ у тім, що суспільний запит на такий фільм давно вже існує - і в Росії, і в Україні, і в Німеччині. Адже про страхітливі злочини, вчинені Червоною армією на німецькій території впродовж останнього півроку війни, відомо було завжди. І відомо було дуже й дуже багатьом. Тільки суспільна пам'ять - і німецька, і радянська - відторгала те, що було добре відомо, або витісняла кудись на маргінес, не давала висловити вербально. Надто жахливі речі то були, і публічна розмова про них руйнувала надто багато ідеологічних забобонів повоєнного світу - як на Сході, так і на Заході Європи. Одним із перших наважився зруйнувати це табу Олександр Солженіцин, під час війни - капітан Червоної армії, занотувавши в «Архіпелагу ҐУЛАҐ»:
«Три недели уже война шла в Германии, и все мы хорошо знали: окажись девушки немки - их можно было изнасиловать, следом расстрелять, и это было бы почти боевое отличие; окажись они польки или наши угнанные русачки - их можно было бы во всяком случае гонять голыми по огороду и хлопать по ляжкам - забавная шутка, не больше».
Утім, Солженіцина якраз тоді було заарештовано СМЕРШем, тож він не побачив усього розгулу, коли і полячок, і русачок масово ґвалтували, а то й стріляли «за співпрацю з ворогом». Значно більше побачив, а відтак - занотував у 1970-х у рукопису, написаному «у стіл», професор мистецтвознавства Микола Нікулін, під час війни - старший сержант, кулеметник:
«Казалось, все испытано: смерть, голод, обстрелы, непосильная работа, холод. Так ведь нет! Было еще нечто очень страшное, почти раздавившее меня. Накануне перехода на территорию Рейха в войска приехали агитаторы. Некоторые в больших чинах.
- Смерть за смерть!!! Кровь за кровь!!! Не забудем!!! Не простим!!! Отомстим!!! - и так далее...
До этого основательно постарался Эренбург, чьи трескучие, хлесткие статьи все читали: "Папа, убей немца!". И получился нацизм наоборот.
Правда, те безобразничали по плану: сеть гетто, сеть лагерей. Учет и составление списков награбленного. Реестр наказаний, плановые расстрелы и т. д. У нас всё пошло стихийно, по-славянски. Бей, ребята, жги, глуши!
Порти ихних баб! Да еще перед наступлением обильно снабдили войска водкой. И пошло, и пошло! Пострадали, как всегда, невинные. Бонзы, как всегда, удрали... Без разбору жгли дома, убивали каких-то случайных старух, бесцельно расстреливали стада коров. Очень популярна была выдуманная кем-то шутка: "Сидит Иван около горящего дома. "Что ты делаешь?" - спрашивают его. "Да вот, портяночки надо было просушить, костерок развел"»... Трупы, трупы, трупы. Немцы, конечно, подонки, но зачем же уподобляться им? Армия унизила себя. Нация унизила себя. Это было самое страшное на войне. Трупы, трупы...
На вокзал города Алленштайн, который доблестная конница генерала Осликовского захватила неожиданно для противника, прибыло несколько эшелонов с немецкими беженцами. Они думали, что едут в свой тыл, а попали... Я видел результаты приема, который им оказали. Перроны вокзала были покрыты кучами распотрошенных чемоданов, узлов, баулов. Повсюду одежонка, детские вещи, распоротые подушки. Всё это в лужах крови...»
Отож головна теза «Чотирьох днів...» - про необхідність захисту зі зброєю в руках німецьких дітей і дівчат-виховательок від «визволителів Європи від нацизму» - цілком правдива. Бо ж несли ті «визволителі», як зауважив професор Нікулін, ленінградець-блокадник, який набачився воєнних жахіть, «нацизм навпаки». І справді: дуже швидко і Бухенвальд, і Заксенхаузен запрацювали знову. А два мільйони цивільних німців зникли невідь куди...
І ще один спогад фронтовика, необхідний для того, щоби вловити «нерв» фільму, знятого з показу керівництвом НТВ, але показаного «Інтером»:
«Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад.
Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек.
Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами.
Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует - нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам - этот адский смертельный групповой секс.
...Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков.
- Кончай! По машинам!
А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей.
...Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командующий артиллерии, ПВО, политотдел. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол между ними и засыпаем».
Це - російський поет і художник Леонід Рабичев, тоді - молоденький лейтенант-зв'язківець. Це написано недавно, наприкінці 1990-х, коли неявні, надто вже відчутні внутрішні заборони у підсвідомості ветеранів почали зникати під тиском тих елементарних речей, які звуться сумлінням та честю. І то - Рабичев описує, як його давня знайома-фронтовичка майже істерично вимагала від нього не писати про ці речі і, тим більше, не публікувати нічого такого. Вона не заперечувала правдивості описаної ним картини, вона не заперечувала узагальнень - але вимагала про все це мовчати...
Так от, «Чотири дні...» - це спроба хоч трохи порушити цю мовчанку.
Знаний московський історик Борис Соколов, який завжди прагнув писати про війну правду, якою б вона не була дражливою, вважає «Чотири дні в травні» фільмом слабким, посереднім і знаходить там чимало відхилень від «правди факту». На його думку, бою між радянськими солдатами просто не могло бути, бо цього не могло бути ніколи. Чи й справді так? Льотчик Дмитро Панов останній воєнний рік провів на території Польщі, Румунії, Угорщини та Австрії. Він розповідає у спогадах, як десятки тисяч п'яних козаків вешталися Угорщиною, грабуючи все, що тільки можна, і ґвалтуючи всіх дівчат та жінок. Панов описує кілька конфліктних ситуацій, які ледве не закінчилися стріляниною, коли і льотчики, і козаки бралися за зброю. Він пише: «Можно себе представить, каково приходилось венграм прифронтовых населенных пунктов, если по рокадным дорогам, как выяснилось после их отлова, бродило более пятидесяти тысяч этих бандитов». І навряд чи всі подібні конфліктні ситуації (а Панов розказує, як льотчики не раз рятували угорців від цих «визволителів») повсюди закінчувалися без бою...
Отож ідеться, власне, про одну з перших, якщо не першу спробу засобами кіно відверто сказати про непрощенні гріхи частини червоноармійців і про тяжкий моральний вибір іншої частини - підняти руку на своїх, захищаючи не «Родіну і Сталіна», а вселюдські цінності і честь своїх народів. Бо йдеться не тільки про росіян - українців серед тих бандитів із червоними зірками, на жаль, вистачало. І якщо власне український кінематограф - принаймні, поки що - не здатен допомогти вкрай потрібному національному самоочищенню, то нехай будуть хоча би «Чотири дні...». І не тільки на «Інтері».
Фото - inter.ua