Кіно про іншу війну
Для мене дуже показовим смисловим моментом фільму «Стомлені сонцем - 2. Предстояння» Нікіти Михалкова, який 22 квітня вийшов на екрани в Україні, є скромний епізод в окопі перед очікуванням бою. Там щось обговорюють засмальцьований у боях командир штрафного батальйону і чистенький командир кремлівського полку, якого щойно привезли на фронт. І раптом чути мусульманську молитву. «Це що? Молитва?!» - ошелешено запитує командир кремлівських бійців. «Не звертай уваги», - спокійно відповідає йому командир штрафників.
Бійці кремлівського полку - це молоді хлопці, всі заввишки 183 сантиметри, які до того лише в почесні варти ходили. Ясна річ, воїни такого наближеного до начальства підрозділу мали бути ідеологічно незаплямованими і затято вірити в те, що партійна лінія єдино правильна й непомильна. І раптом в окопах, де мав би панувати дух партії і Сталіна, звучить молитва, яку виголошує татарин із штрафників. Як таке може бути? Адже партія сказала, що релігія «опіум народу» і з цим самим опіумом треба боротися. Йому не повинно бути місця на такій відповідальній ділянці, як передова фронту. Тим часом, життя зненацька показує, що воно саме не має нічого спільного з ідеологією, яку проповідують кремлівські вожді.
Так само реальна війна не мала нічого спільного з уявленнями кремлівських солдатиків про неї. Вони їхали на фронт мало не як на свято і щиро хвалилися, мовляв, зараз ми покажемо на що здатні. У першому ж бою вбили їх усіх, за винятком командира, якому німецький танк розтрощив обидві ноги. Так само і цілий фільм Михалкова демонструє, що реальна війна не має нічого спільного з тими картинками, які нам десятиліттями по її закінченні вкладали в голови і які настільки ж далекі від дійсності, як мусульманська молитва від Кремля.
Від часів самої перебудови суспільна думка усвідомлювала, що війна була не такою, якою малювали нам партійні історики-пропагандисти. Але якою вона була? Ми були готові до сприйняття іншого погляду. В кінематографі ми дістали відповіді, але на рівні якихось окремих епізодів. Нікіта Михалков уперше в нові часи спробував зробити це масштабно.
Нова робота режисера - це продовження знятого в середині дев'яностих минулого століття оскароносного «Стомлені сонцем». Там у підсумку головного героя командарма Котова заарештовують і відправляють до таборів. У фільмі-продовженні він тікає з табору і потрапляє у штрафний батальйон, де воює рядовим бійцем. Тим часом, дочка намагається його розшукати. Так само і полковник НКВД Мітя теж прагне розшукати Котова, бо таке завдання йому дав сам Сталін. Правда, для чого він знадобився Сталіну - не зрозуміло. Драматизм ситуації полягає в тому, що колишній друг сім'ї Котових енкаведист Мітя живе з дружиною командарма, адже це був єдиний спосіб урятувати її.
Але описаний сюжет являє собою лише формальну основу, на яку автор один за одним одягає епізоди з різних сфер тодішнього життя. Ледь пов'язані між собою, вони, тим не менше, створюють вражаючу загальну картину. Вона за своїм настроєм дуже перегукується зі спогадами тих свідків і учасників подій, які було надруковано вже під час перебудови і після неї й не було причесано цензурою. Загальне враження, що тодішня країна і війна в цілому - це велика лицемірна смердюча задниця, яка примушує людей виявляти свої найгірші якості. Та не всі піддаються, люди часто опираються тискові ззовні й навіть виявляють благородство та сміливість.
У піонерському таборі дочка командарма Котова каже подрузі, що при вступу до комсомолу не збирається відмовлятися від свого батька «ворога народу». Вона порушує тодішні правила, які передбачали, що від такого батька радянські діти-піонери мусили відмовитися. Подруга тут же пише на неї донос. На щастя, його розглядає вже згадуваний полковник НКВД Мітя, який заїхав до цього табору. Донощиця хвалиться йому, що вони з мамою публічно зреклися їхнього - батька зрадника батьківщини. Правда, в її голосі при цьому не відчувається ні щастя, ні гордості, а в очах стоять сльози. Мітя заохочує дівчину і каже, що її нагороджено путівкою до піонерського табору «Артек». А сам забирає той донос і спалює його.
Німці заходять у село, і троє з них відстають від загалу, щоб попити води. Один із них раптом бачить дочку командарма Котова, яка звідкись узялася тут. Дівчина тікає і стукає у різні хати, але село наче мертве. Один німець, потім другий заходять у якийсь сарай, куди втекла дівчина. Коли туди з'являється третій німець, він бачить трупи своїх товаришів.
Дочка Котова і жінка, яка вбила німців, тікають і здаля спостерігають, як німці, що повернулися, виганять натовп селян. «Де вони були всі? - здивовано питає дочка Котова, - я стукала в усі двері». Німці вимагають признатися, хто вбив солдатів, інакше вони розстріляють усіх. Дочка Котова поривається піти до німців, але жінка зупиняє її зі словами: «Мене троє німців зґвалтували на очах усіх і ніхто не заступився». Німці заганяють селян у великий хлів і спалюють їх усіх.
В окопах солдати не вискакують на повен зріст із криком «За Родіну! За Сталіна!». Вони виконують методичну, страшну, брудну роботу з убивства ворогів. При цьому гинуть самі.
Російські критики від фільму Михалкова не залишили каменя на камені. Не розумію такого загального несприйняття. Фільм про іншу війну знято в іншій, можливо, незвичній естетиці. А критики, здається, висувають до нього традиційні критерії. Це все одно, що критикувати танк за те, що він не літає. Або сварити літак за те, що він не здатен пересуватися по пересіченій місцевості.
Нове кіно Михалкова ніяк не вписується у барабанний бій про Велику Вітчизняну, який сьогодні чути в Росії. Він явно суперечить старій радянській міфології, яку Кремль намагається підтримувати досі. Але щоб дозволити собі зняти таке конфліктне кіно, Михалков мусив усіляко розхвалювати Путіна. Останній, мабуть, заплющив очі на невідповідність нового кіно офіційній ідеології.