Зраджені сподівання

8 Листопада 2008
24074
8 Листопада 2008
08:36

Зраджені сподівання

24074
Фільм Андрія Цаплієнка про окупацію Києва «Місто, яке зрадили» («Інтер»): хотіли як краще, вийшло – як завжди…
Зраджені сподівання
Завжди хочеться вірити у краще. Навіть тоді, коли телеканал «Інтер» береться за рахунок власних сил і власних коштів висвітлити ту чи іншу сторінку української історії. А потім доводиться у черговий раз зітхати: ну, хотіли як краще, а вийшло – як завжди, тож і маємо те, що маємо, точніше – великі сподівання які успішно перетворюються на сподівання зраджені.
 
Фільм «Місто, яке зрадили. Києву часів окупації присвячується» (автор Андрій Цаплієнко, режисер Олег Карнасюк), на жаль, став зайвим підтвердженням незмінності чинної української банальщини. І, як на мене, підтвердженням цілком закономірним.
 
Власне, якби не вічні сподівання на диво, можна було б і не дивитися стрічку – вже її анонс на сайті «Інтера» провіщав те, що сталося увечері 6 листопада. Скажіть-но, що означає: «Реальна історія Київської окупації німецькою армією дещо відрізняється від офіційної версії»? Якої такої «офіційної»? Радянської? Так СРСР, слава Богу, спочив 17 років тому. Української? А де і ким вона зафіксована? Якщо взяти підручники для вишів, то в більшості із них хоча і стисло, але грамотно розказано про цю окупацію. А Ярослав Грицак у своїх «Нарисах історії України» ще 12 років тому розповів багато такого, чого автори фільму чи то не знали, чи то про що не наважились вести мову. То ж із ким і з чим полемізує фільм?
 
Схоже, що з міфологією ще совєтської доби, водночас залишаючись значною мірою в її полоні і транслюючи ці міфи глядачам.
 
Із самого початку стрічки відтворюється стандартна схема: спокійне мирне життя до 22 червня 1941 року, всі в білому, - і раптом війна, жах, катастрофа. Але ж це абсолютна нісенітниця, це повоєнний стереотип, вгачений у людську підсвідомість пропагандою. Насправді Україна (і Київ) відчули на собі воєнні часи ще з вересня 1939 року, інша річ, що трагедії ще не були такими масштабними – але вже були масовими. Скажімо, у вересні-жовтні 1939 року десятки тисяч киян були мобілізовані до Червоної армії і взяли участь у польському поході; для того ж був вилучений практично весь автотранспорт. Не знаю, чи існують правдиві підрахунки того, скільки киян загинуло у тому поході, але, найшвидше, має йтися про кілька десятків; а от на Зимовій війні з Фінляндією загинули вже тисячі киян. Згадаймо лишень, що в оточення потрапила і зазнала великих втрат 44-та Київська стрілецька дивізія (та сама, якою колись командував Щорс). Весна ж і початок літа 1941 року – це час, коли з лихоманковою швидкістю (за місяць-два) майже з нуля формувалися нові бригади, дивізії та корпуси, коли тисячі молодих киян раз у раз «висмикувалися» із заводів та вишів, щоб поповнити ці з‘єднання, коли передчуття війни буквально носилося в повітрі. І навіть діти це відчували – бо ж автори фільму декларують, що хотіли побачити події «очима дітей Києва, які, хвала господу, виросли і дожили до наших днів». Знаю це не з книжок – із розмов з ровесниками героїв фільму...
 
Ще гірший «совок» – у розповіді про генерала Андрія Власова. Так, він справді командував 37-ю армією, яка захищала Київ, так, він (згідно із сталінським наказом) віддавав розпорядження про знищення мостів і споруд Києва. Але Власов ніколи не переходив на бік німців, як твердять автори фільму, він потрапив до оточення на Волховському фронті майже через рік після падіння Києва і був узятий у полон, виданий місцевими селянами...
 
Ну, а чому розказано про те, як німецька комендатура наказала негайно здати всі радіоприймачі (кара – розстріл), і жодного слова про те, що це саме перед цим запровадила комендатура совєтська? Взагалі, з радіоприймачами була дуже цікава веремія, що стала складовою загальної драми падіння Києва і безвладдя у місті. У фільмі добре показана загальна «грабилівка», коли одні червоні пішли, а інші (бо ж у нацистів, якщо хто забув, також було червоне знамено) ще не прийшли. Але жодного слова про те, що чимало людей у тому рейвахові намагалися не потягти чуже, а забрати своє. Адже в міських ломбардах були зимові речі багатьох тисяч людей – і ці речі з початку війни заборонено було віддавати власникам. Отож люди кинулися шукати й забирати своє, власне. Так само розшукували й здані приймачі – з тією різницею, що їх невдовзі довелося нести назад, бо Гітлер ж довіряв українцям не більше, ніж Сталін.
 
До речі, забігаючи наперед, зауважу, що мої розмови з тими, хто дітьми й підлітками пережив окупацію Києва, засвідчили: оцю подобу обох режимів бачили й тоді – на наочних прикладах. Скажімо, певне число київських міліціонерів після відступу з Києва (про це у фільмі сказано) потрапила разом із військами в оточення; німці їх здебільшого звільняли з умовою, що ті підуть у міську поліцію. І йшли! (цього у фільмі, на жаль, немає). А потім, коли знову прийшла Червона армія, декого з тих міліціонер-поліцаїв знову бачили у міліцейській формі...
 
Та, власне, Києву було не звикати до окупації: 1938 року його окупувала прибула з Москви «команда» Хрущова, призначеного першим секретарем ЦК КП(б)У. Так, саме окупувала – прийшли не тільки поїзди з номенклатурою, а й ешелони з військами НКВС, були зайняті всі установи, зміщені вцілілі місцеві кадри (а на той момент внаслідок ретельної «зачистки» майже не залишилося членів ЦК і не було кому зібратися на засідання Раднаркому), і... чистка продовжилася. Тільки й різниці, що розстрілювали не в Бабиному Ярі, а в інших місцях, а трупи звозили у ліс під Биківнею...
 
До речі: якби киян упродовж кількох років не привчали до нормативного характеру масового терору, то чи пішли б так слухняно київські євреї до Бабиного Яру і чи підкорилося б місто так просто новій владі?
 
Але все ж таки задля справедливості слід зазначити, що деякі речі автори фільму сказати (і показати) спромоглися. І про висадження у повітря мосту разом із сотнями червоноармійців («ліс рубають – тріски летять», і про мінування історичних споруд центру міста, і про героїзм німецьких саперів та пожежників, завдяки яким Київ, власне, залишився Києвом зі своїм неповторним обличчям (правда, допоки не прийшов Черновецький – але то інша історія...), і про діяльність міської управи, яку у перші місяці очолювали українські націоналісти (що їх потім у кращих сталінсько-гітлерівських традиціях було ліквідовано), і про настрої багатьох киян, що попервах вбачали у німцях визволителів від більшовизму (не знаючи ще, що таке нацизм і чим німецьке військо зразка 1941 року відрізняється від війська зразка 1918 року), і про повсякденні стосунки киянок з німецькими вояками.
 
Але не сказано ще більше – і про найстрашнішу першу зиму, і про весну 1942 року, коли щось наче почалося налагоджуватися, і про специфіку роботи на відновлених підприємствах, і про те, як знову пішли трамваї, і про наукові установи, які намагалися зберегти хоч щось зі свого потенціалу, і про бібліотеки та школи (для дітей воєнної пори це були речі дуже важливі!), про перших жертв Бабиного Яру.
 
А от це вже річ принципова.
 
Автори фільму забули, як, на жаль, уже традиційно ведеться, про нацистську настанову на тотальне знищення ромів-циган (усіх і всюди, крім невеличкої німецькомовної групи, в якій, мовляв, «частково збереглася арійська кров»). А ці розстріли в окупованому Києві почалися ще до знищення євреїв – першими хвацькі війська Вермахту розстріляли при вступі до міста два невеликих циганських табори, що розташувалися в районі Бабиного Яру (тоді це була околиця). І тут особливого слова заслуговує командувач 6-ю німецькою армією, яка увійшла до Києва, генерал-фельдмаршал Вальтер фон Райхенау (і справді: Власова згадали, а цього – чому ні?). Бо це ж вам був не якийсь там Гудеріан, який заборонив у своїй танковій армії виконувати людожерський «наказ про комісарів», це персонаж, справді закоханий у «боротьбу з азійсько-єврейською чумою», у масові розстріли та повішення! Райхенау суворо заборонив своїм військам не тільки годувати цивільне населення і військовополонених, якщо вони цей конкретний момент не працюють на благо Райху, - він заборонив солдатам дарувати хліб і цигарки «тубільцям». Це, мовляв, «помилкова людяність». І Бабин Яр – перша такого роду гекатомба у Другій світовій війні – це теж значною мірою «творчість» цього родовитого прусського аристократа, який просто-таки насичував свої тили айнзатцгрупами. Божа кара спинила кар‘єру фельдмаршала 15 січня 1942 року – інсульт; а 6-та армія Вермахту переможно дійшла до Сталінграда і назавжди там залишилася...
 
Проте це вже якась містика історії, що її, поза тим, не зайве знати.
 
Ясна річ, що весь цей зміст неможливо вмістити в годинний фільм. То чом би було не зробити його у двох частинах? Взагалі, враження таке, що автори «Міста, яке зрадили» взяли на початку фільму непоганий розбіг, вийшли за межі ліберально-совєтського, ще «перебудованого» дискурсу, а потім... чи то самі себе злякалися, чи то банально не вистачило грошей – і довелося відбуватися скоромовкою, ввімкнувши заяложені штампи тієї самої офіційної історії минулих часів, проти якої начебто спрямована стрічка. Адже, за великим рахунком, поклавши руку на серце, хіба може зміна одного тоталітаризму іншим бути визволенням? Так, справді, у листопаді 1943 року кияни, які залишилися у місті, вітали Червону армію, - а скільки киян тоді подалося на захід, і не тому, що вони симпатизували нацистам, а тому, щоб не жити під «своїм», «рідним» тоталітарним чоботом?
 
Проте не будемо вимагати занадто багато від каналу «Інтер».
 
Хоча бодай пунктиром головне із сказаного вище автори фільму мусили намітити. Щоб не зраджувати глядацьких сподівань – ми ж бо живемо 2008, а не 1988 року, коли подібний фільм став би одкровенням.
 
І на завершення – про мовний режим фільму. Це якою такою мовою його названо? Українською буде – «Зраджене місто». Російською – «Преданный город». Отож, виходить, якимось суржиком, чи не так? І ще одне: це ж треба мати таке слоняче вухо, щоб не почути, що для доктора біологічних наук Елеонори Захарівни Коваль її питома мова – українська! Як людина глибоко інтелігентна, вона відповідала на поставлені їй російською мовою запитання літературно правильною російською ж, хоч і з жахливим акцентом. Не знаю, як інші фігуранти фільму (з Лесею Захарівною маю честь бути знайомим ось уже десь тридцять років, і вона може розповісти про дні окупації стільки, що вистачить ще на кільканадцять таких стрічок), - але ж довоєнний Київ був переважно україномовним містом (про це пише у ненадрукованих ніде ще спогадах один із тих, хто пережив ті події – академік Литовченко), і тому для всіх «дітей війни» українська мова – принаймні – не чужа...
 
На цьому поки що крапка. Боюся, що і на проектах наших телеканалів, присвячених нашій же історії – теж поки що крапка. Бо ж криза. От тільки невідомо, де вона лютіша – чи в економіці, чи у свідомості телевізійників.
 
P.S. Ну, а щодо рекламної паузи посеред стрічки... Така реклама – понад 10 хвилин, чи й усі 15 – можлива у якомусь бойовику чи під час «Моєї прекрасної няні». Можна перервати рекламою навіть виступ президента держави, як це і робить «Інтер». Але давати рекламу «Біленької» посеред розповіді про Бабин Яр – це вже за межами добра і зла, власне, за межами людського.
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
24074
Читайте також
05.06.2009 10:25
Сергій Грабовський
, для «Детектор медіа»
12 991
26.03.2009 10:23
Віталій Пономарьов
, для «Детектор медіа»
11 586
19.03.2009 13:05
Елеонора Коваль
, для «Детектор медіа»
22 568
22.02.2009 10:27
Сергій Грабовський
, для «Детектор медіа»
6 134
10.11.2008 06:51
Андрій Кокотюха
, для «Детектор медіа»
35 681
Коментарі
19
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
otar
5885 дн. тому
Георгію Бурсову - Пане Георгію, ТК дуже хотіла б із вами зв"язатися :) напишіть, будь ласка, на otar.tk@gmail.com або дайте свій контакт
Георгій БУРСОВ
5885 дн. тому
На перший погляд фільм вразив новизною. Проте є другий і третій погляди. Слабкість фільму можна пояснити не лише тим, что режисер один з мігрантів з провінції, і Київ для нього - лише майданчик для кар"єри і сімейного благоустрою. На мій погляд, киянина у 4-му поколінні (мігранти, вибачайте!) причина банальна - Інтер вирішив зварити юшку з дешевої рибки. Можна було замовити сценарій. Можна було навіть оголосити конкурс. Та де там? Хутчіш в ногу з Москвою поспішаємо! Там політичних батьків Інтера потягнуло на телевізійне ретро. І ми збацаємо, чим ми не музиканти! Дамо своїм хлопцям завдання, вони в нас на всі руки майстри, пообіцяємо премію в кінці року... Наш пересічний глядач схаває, щей подякує. А занадто розумні пару випустять на сайті "Телекритика". Природжене культурне невігластво авторів фільму та їхніх дуже, ну, просто дуже шановних шефів - доля над ними зло посміхнулась, вручивши керуючий жезл - в окупаційному київському сюжеті, який "не помітили", бо юшку з дешевої рибки поспішали зварити. Як німецьки загарбники, нацистські окупанти, прокляті цивілізованим людством фашисти врятували духовний центр Руси-України храм Софії Київської 10-11 століття від підриву агентами московських "жидокомісарів", як величав їх тварюка Адольф Гітлер та такий же бандит Йозеф Геббельс. Як директор заповідника "Софія Київська" змушений був назавжди піти з рідного міста з відступаючими німцями, бо визволителі розіп"яли б його за зраду батьківщини. Підлий зрадник повідомив окупантам про закладений жидокомісарами радіофугас під храмовим християнським комплексом Софії Київської. Та хіба тільки це пропустили конвеєрники з Інтера?
Прохожий
5886 дн. тому
Наверное, вы правы, Гешефтсфюрер. Как каждый француз несет на себе печать Гарпагона, точно так же каждый украинец несет в себе частичку Мазепы. Или почти каждый. И великие порой бывают редкостными мерзавцами. что уж говорить о посредственностях.
рейтинг
5886 дн. тому
фильм- нудота, лишенная нормального исторического контекста. Вот раньше, помню, Интер делал кино- так кино! И к датам военным запомнился фильм про письма с фронта. Ведущий не морализаторствовал, а жил жизнью своих героев. Ревреба или Стогний был уж и не помню... помню только что гордость была за защитников!
Гешефтсфюрер
5886 дн. тому
Прохожий, судя по всему Вы, как и я - киевлянин (я проницателен как Шерлок Холмс, не так ли?). Клянусь кондитерской "Семадени" и складом муки Хрякова, мне очень интересно общаться с вами. Да, вы правы, процент евреев в революции 17 года был огромным. И "Закон об антисемитизме" - тоже был. И Иона Якир, Каганович и им подобные. Из песни слов не выкинешь. И если кто-то скажет, что они не были мародерами вселившись в квартиры убиенных и изгнанных, разве это буду я? Сложная тема - революция 17 года. Не написана она еще. И будет ли написана, учитывая то, что современникам, как вы правильно заметили, наплевать на живых, куда уж мертвым? Современники - те не хуже предков. 1000 коллег товарища Цаплиенко у него на глазах уволили за то, что восстали против несправедливости, а он молчал. В сторонке стоял. Свое красноречие берег и талант для лучших, сытых времен, во имя будущего своего индивидуального удобства. И поди ж ты - историческое кино снимает, которое молодежь смотрит, морализаторствует при этом. О предательстве! Не правда ли он омерзителен, этот Цаплиенко, в своем цинизме?
бахамонте
5886 дн. тому
Другое дело-я согласен с борзым архивистом билоконем, что в 1920-41 годах у нас была "Українська Радянська Єврейська Республіка", евреи были титульной нацией, и то, с какой кровью они захватили власть (РЕАЛЬНО ВЕЛИКИЙ ОКТЯБРЬ БЫЛ ПАССИОНАРНЫМ ВЗРЫВОМ ЧЕРТЫ ОСЕДЛОСТИ, ВСЕРОССИЙСКИМ ВОССТАНИЕМ МЕСТЕЧЕК- ВОТ КАК ЧЕЧЕНЫ В 1990Х)-это заложило мину под все последующее существование "Кемтоизбранных" на этой територии. Они же по природной наглости не хавали, что за все надо платить. Кстати, для прохожего- ГДЕ ВЫ ВИДЕЛИ НА Б,ХМЕЛЬНИЦКОГО 14 ТЕПЕРЬ "Українські ласощі"?!Их давно выперла вместе с другими любимыми местами детства КОМПРАДОРСКАЯ БУРЖУАЗИЯ, КОТОРУЮ НОРМАЛЬНЫЙ НАРОД УЖЕ ДАВНО НАЗНАЧИЛ НА МЕСТО ПРЕЖНИХ ЕВРЕЕВ в следующем Большом Шухере. КТО У НАС БУДЕТ СЛЕДУЮЩИМИ ЕВРЕЯМИ- НАРОД ДАВНО РЕШИЛ
бахамонте
5886 дн. тому
Ребьята, давайте таки жить дгужно в стране, никогда не составлявшей единой нации. Цаплику заряжают кремлевскую схему, он ее честно реализует и три копейки кидает для независомого вида. Шо таке интер мы прохавали ещё при зине. Вектор команд и распоряжений не поменялся. Другое дело, что у нас, как в испании в 36-м году, появись достаточно оружия и сто буйных- начнется та еще хмельниччина. Мохнорылые коломойцы все повыскакивают, а вырежут злочсчастных старушек из хеседа, которых вырезали всегда-и в 1648м, и в 1919м, и в 1941-м, потому что легче, они всегда под рукой. Москали возьмутся за украинцев и татар на юге, семьи олигархов не успевших выскочить все будут закопаны в их английских клумбах обслугой, а уж как православные, извините чза выражение, церкви начнут друг друга мочить-любо дорого!Учите испанскую матчасть, дорогие соотечественники, может очень скоро понадобиться. А Цаплик- что Цаплик. Бюджет должен быть освоен так, чтобы полуграмотный райкомсюковский заказчик с Садового кольцва остался доволен
Прохожий
5886 дн. тому
Очень сложный вы зацепили вопрос, Гешефтсфюрер. Да, в 17-м волна смела одних и на их место вынесла других. А вы задавались вопросом, кто были эти мародеры, какова была их национальная принадлежность и социальный статус? До 1917-го, в нашем доме по Ленина, 14 (бывшая Фундуклеевская) на первом этаже был ювелирный магазин (там, где сейчас "Украинские ласощи"), а сам дом был доходным, т.е. квартиры сдавались. Хозяйка дома и магазина жила в нем же, занимая весь 5-й этаж. Как сложилась ее судьба после революции - мне не ведомо, но, поскольку рос именно в этой квартире, то знаю, что к 20-м годам из нее сделали коммуналку, где проживали 5 семей, и лишь одна из пяти была нееврейская, семья энкавэдиста (сколько крови он всем попортил и сколько судеб сломал, это отдельная тема). Но такое же точно соотношение еврейских и нееврейских семей сохранялось вплоть до начала 70-х во всем доме, в квартале, на всей улице, в центре города. Где-то четыре к одному. Так кого будем считать мародерами, а? Далее вы пишете: "А ведь эта история повторилась в 1941 году. Ни одна бл.дь не заступилась за соотечественников-евреев, когда их повели расстреливать". А вы задавались вопросом, почему ни одна городская б... (независимо от национальности) не вступилась за соотечественников украинцев в 32-33 гг., когда они по селам миллионами подыхали с голодухи? Когда их раскулачивали и целыми семьями прямиком отправляли на лесозаготовки в Сибирь...Их ведь тоже предали, не так ли? Так за кого те, что остались и выжили, должны были вступаться в Бабьем Яру, в годы войны... за горожан, которым было на них глубоко наплевать в годы коллективизации? Смешно. Такова ирония судьбы, палачи и жертвы периодически меняются местами. Это трагедия этой земли. А сейчас что, разве у нас нет преданных, брошенных на произвол судьбы? Да сколько угодно. Разве сытое меньшинство не смотрит равнодушно, как подыхают от безденежья и болезней пенсионеры, малоимущие? Разве город не повернулся спиной к селу?.. История повторяется, увы. Очень непростая тема.
Гешефтсфюрер
5887 дн. тому
И опять Цаплиенко - о предательстве. То ему Милошевич предатель, теперь Киев предали. Копайте глубже господа! Знаменитые коммуналки - это что? Это мародеры вселившиеся в дома своих же соотечественников во время революции 17-го года. Ну то есть одних соотечественников (интеллигенцию, духовенство, дворян, само собой, их детей и родственников) выселили из киевских квартир, на Бибиковском Бульваре, Фундуклеевской, Прорезной, Большой Васильковской, Крещатике, Столыпинской, Елисаветинской, Николаевской, Александровской и прочих. Что было с ними дальше? Куда кривая мечты заведет: кого расстреляли на свежем воздухе в Бабьем Яру, в Быковне, кого-то в душных подвалах ВЧК, кого позже в камерах ОГПУ в Октябрьском дворце, кого сослали в ГУЛАГ, без права переписки. Не в этом дело. Нормально. Социальная революция, гражданская война, там и прочяя Антанта. Но вот вопрос в том, не предали ли на заклание одни киевляне - других? Не вселились ли в их квартиры? Не делили ли их имущество? А ведь эта история повторилась в 1941 году. Ни одна бл.дь не заступилась за соотечественников-евреев, когда их повели расстреливать. Воспетые шестидесятниками коммуналки - это свидетельство геноцида по отношению к одним соотечественникам и предательства других. Кстати о предательстве. И чего это автора фильма все время тянет снимать на эту тему? Не потому ли, что преступника тянет на место преступления и Цаплиенко жмет собственное предательство?
Сергій Грабовський
5887 дн. тому
Прохожему. Перш, ніж звинувачувати академіка Литовченка у "бреде", ще раз прочитайте, про що він пише. А пише він про те саме, що і ви. Ви говорите про ПОВОЄННИЙ Київ, у якому значне число тих, хто до цього спілкувався українською, заговорив російською. Ясна річ, серед євреїв і до цього ВДОМА калічена російська домінувала над ідиш. Але У КОМПАНІЇ, НА ВУЛИЦІ І В ШКОЛІ єврейська молодь вільно спілкувалася українською. Ще наприкінці 1920-х понад 60% єврейської молоді шкільного віку вільно володіла українською мовою, не кажучи вже про молодь польського походження. Литовченко про те і пише - що ПІСЛЯ війни чимало КОРІННИХ киян русифікувалося під впливом певних обставин. Зауважте, це пише ФІЗИК, а не філолог і не письменник.
Прохожий
5887 дн. тому
Одна часть замечаний Грабовского - в точку, а другая - просто мелкие придирки. Относительно украиноязычного довоенного Киева - бред. Вырос на Ленина, в коммуналке, дружил со многими ребятами, жившими на Ленина, Пушкинской, Прорезной, Репина т.д. 50% семей в нашем квартале жили в Киеве еще до войны. Почти все были русскоговорящие. Особенно - киевские евреи (те, что вернулись из оккупации). Украиноязычной была парноменклатура, писательская и проч. творческая интеллигенция, научная элита, и то не вся. Эта публика в основном жила на Печерске.
Продовження
5887 дн. тому
Пану Грабовському. Ви праві в багатьох питаннях. Я не можу з Вами сперечатися, проти правди нема аргументів. Єдине, що хочу сказати на захист знімальної групи, - якщо хтось хоче зробити краще - нехай зробить. Робота ними проведена, всеодно, неординарна. Хочу виразити подяку і Олегу Карнасюку і Володі С. - режисеру монтажу (не встиг запам"ятати прізвище, здається Самусь) і редакторам і Андрієві Цаплієнку і тим хто відбирав архів - (грамотно підібрано!) Дякую Грабовському, що помітили цей фільм, а Інтеру за те що зробили його. Маю надію, що далі буде краще Вибачайте за мою українську мову - я корінний киянин і звик писати та розмовляти російською.
5887 дн. тому
Маю подвійне відчуття. З одного боку щиро вдячний, що небайдужа мені тема київської окупації таки не забута телеканалом Інтер (якщо хоч один канал ще про це згадав?, вибачайте що не згадую). З другого боку, частково згоден із паном Грабовським, чогось суттєвого бракує. До авторів фільму. Якби добродій Цаплієнко був корінним киянином, то фільм був би однозначно краще. Дуже поважаю пана Андрія і не його провина, що він з іншого міста, тому деякі моменти київської окупації він не зміг пропустити через себе і донести цю емоційність до глядачів. Може був брак часу, або інші теми з инших проектів в голові автора були головніше, але факт залишаеться фактом - нерозкрита ідея - в чому зрадили місто та киян?. Поверхневість журналістики, особливо документальної, останнім часом стає еталоном. До Інтера не маю відношення, але це тенденція всіх каналів. Відчувається це і в цьому фільмі. Аби зберегти час і місце спробую написати лише все це у вигляді тез. - Місто зрадили двічі - коли здали ворогу, та коли звільнили - ярмо "перебував на окупаційній території" - не пусті словосполучення7 Чи це не відомо знімальній групі? Чому нема жодної особи яка постраждала від цього? Тоді б тема про зраджене місто якраз і була висвілена. - Кияни мусять бути вдячні тим військовим (в тому числі і генералові Власову), які два з гаком місяці героїчно обороняли місто. Власов не лише німецький найманець, а й героїчний захисник Києва, чому хоча б пару слів про це не сказати? З того що було сказане висновок один (читайте статтю Грабовського). - Щиро дякую, що хоч тут було сказано добрі слова про ОУН. Підпілля ОУН в Києві значно за чисельністю перевищувало радянське. Радянське підпілля одразу ж по приході німців було здане СВОЇМИ ж в ГеСтаПо. Причому і основні нелегали і резервні. - Взагалі то фільм сказав більше правди ніж вся радянська пропаганда за всі післявоєнні роки. Тут я погоджуюсь з паном Грабовським про те що фільм мав бути декількосерійним. Тема досить широка. Думаю, тут проблема не в бюджеті, а в тому, що мало хто із знімальної групи знався на темі. Тут спрацював звичайний теперішній підхід документальної журналістики - нема часу на вивчення теми, тому розповідаємо про те, що десь дізнались та почули
Сергій Грабовський
5887 дн. тому
Аноніму. Ось ще одна "хвора людина": "Згадуючи майже суцільно україномовний довоєнний Київ (а до війни я вже почав навчатись вже в другому класі нововідкритої Української школи, тобто мав вже досить свідомі уявлення і спогади про мовну ситуацію: ми на вулиці, з товаришами спілкувались українською мовою, це було в Печерському регіоні, досить “з офіційованому”) – то вже після звільнення все змінилось майже міттєво – “новокіяни”, які прйшли “в обозах” армії та навально осіли в Києві – були або росіянами, або “хохлами” зі сходу, захоплені наступаючим валом Червоної Армії, квазі російськомовні навіть більш войовнича, ніж етнічні росіяни,. для яких шарм чужої їм української мови сприймався навіть з певною симпатією. Російськомовна армійська стихія та партійно-радянська управлінська чиновницька рать втягнула в російськомовний офіціоз велике коло київського міщанства (висміяного ще до революції в п’єсі “За двома зайцями” в особі Голохвостого), представники якого за всяку ціну намагались підроблятись “під владу”, наслідувати правячим особам, віддавати своїх дітей до російських шкіл, забираючи з українських та творячи інші нерозумні вчинки". Член-кореспондент НАНУ, академік АН ВШ Володимир Литовченко, президент Українського фізичного товариства Напишіть українським фізакам, що один із їхніх лідерів - "хвора людина", а от ви - "здорова"...
otar
5887 дн. тому
Тю. Це ж чистий суб'єктив - враження людини від фільму. Ви пропонуєте до кожної критичної статті шукати хвалебну "для балансу"? Якби він звинувачував Цаплієнка в якихось злочинах, тоді, звичайно, потрібна була би і точка зору Цаплієнка. А так - прошу, викладайте свою точку зору, опублікуємо.
Варава
5887 дн. тому
Грабовський правий. Щоб знімати про історію, потрібно про ту історію щось знати елементарно. Але мені фільм сподобався. Хоча і ляпів у ньому дійсно забагато.
про неприємне в тектсті
5888 дн. тому
можна погодитися з багатьма спостерженнями грабовського щодо фільму, але коли він починає говорити про суржик щодо назви або про переважну україномовність передвоєнного києва (хоч як би нам з вами цього хотілося, але це не зовсім так - складніше, але не так) - розумієш, що він людина хвора.
Грабовський - падлюка
5888 дн. тому
Неодмінно треба показати, що знає щось більше за інших, з кимось знайомий особисто, продемонструвати свою "розумність" ...Так, криза не в економіці. Є очевидна криза у Грабовського. Кому цікаво, що він прочитав на одну книжку більше ніж автор стрічки? Треба подякувати "Інтеру", і заохотити показувати більше про українську історію, а не вдаватися до підленької критики. До речі, Телекритико! Друкувати таку розгромну статтю без відповіді або іншої точки зору, причому статтю значною мірою несправедливу, - це моветон.
+1
5888 дн. тому
Поддерживаю Грабовского. И канал "Интер" - полное г. и Цаплиенко, в своей манере, сам себе что-то придумал и под свои фантазии подобрал информацию. Дерьмо вышло, а не фильм, впрочем на "Интере" другого уже давно не бывает.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду