... І знову доводиться писати фактично про те саме. З якого дива російські телевізійники, маючи добрі гроші, непоганий вибір акторів (не лише власне російських, а й із просторів усього колишнього Союзу, а якщо закортить – то й із усього світу) та корпус блискучих істориків на роль консультантів, знову і знову печуть вельми глевкі млинці, які потім згодовують глядачам? У цьому сенсі що стрічка про Сергія Корольова, що серіал, де головним історичним героєм виступає Лаврентій Берія, шкутильгають на ту саме ногу. Тож безумовно має рацію Олег Вергеліс, зазначаючи, що автори серіалу «Полювання на Берію», першу половину якого ми подивилися на «Інтері», взяли в руки «золоте руно» історичної матерії – і знову пошили сімейні труси. Одне слово, підігнали трагічний вузол історії і героїв, гідних пера Шекспіра, під масштаби сьогоднішніх російських «грандів» та під запити вихованої на різноманітних «братах» та «бригадах» телеаудиторії.

 

Але, видається, до цього запитання слід додати й інше: а чому «кремлівські чекісти» так не люблять маршала Берію, який з 1938-го по 1945 роки очолював «компетентні органи» і без організаторської праці якого СРСР навряд чи зміг би так швидко отримати ядерну, водневу й ракетну зброю? Я свідомо пишу «отримати», а не «створити», бо добра половина цих успіхів ґрунтувалася на роботі радянської розвідки та спецопераціях інших відомств, чию роботу в цьому плані координував та організовував особисто Лаврентій Павлович, як слушно зауважив Ігор Лосєв – недовчений інженер, людина з середньою технічною освітою (що серед більшовицьких вождів було неабиякою розкішшю, оскільки, скажімо, Клим Ворошилов та Лазар Каганович на двох мали два класи початкової школи) – і ця освіта давала йому змогу розуміти бодай у загальних рисах, чим займаються підпорядковані йому вчені, виробничники та шпигуни.

 

Так от: навіщо автори фільму (а головне, ті, хто замовляє у сучасній Росії подібні псевдоісторичні, а водночас «ідейно-пропагандистські» стрічки) навішали на Берію купу вигаданих або ними, або ще радянськими ідеологами фантастичних злочинів (робота на британську розвідку, вбивство особистого лікаря Сталіна, наказ не викликати медиків до тяжко хворого «вождя всіх народів» тощо), тимчасом як у цього історичного персонажа вистачає справді реальних злодіянь? Скажімо, він організував і провів депортацію чеченців та кримських татар, його «хлопці» розстріляли полонених польських офіцерів у Катині, під його орудою сотні тисяч мешканців Західної України були відправлені до ҐУЛАҐу і Сибіру – хіба цього мало? Ба більше – жодної змови проти керівництва партії Берія ніколи не готував, ніяких військ у Москву вводити не збирався, навпаки – це проти нього ретельно підготували змову і це його противники вивели елітні дивізії з казарм, і саме тому, що «змови Берії» не було, його і змогли так легко скинути інші сталінські діадохи?

 

Видається, відповідь на ці запитання знайти не так і складно.

 

... Понад п’ятдесят років тому, з 2-го по 7 липня 1953 року, у Москві проходив пленум ЦК КПРС, який обговорював перше і головне питання порядку денного «Про злочинні антипартійні і антидержавні дії Берії». Що ж йому насправді інкримінували недавні колеги по вищому партійному керівництві, які раптом «прозріли»? Ось голоси минулого, які донесла до нас стенограма того пленуму.

 

Член президії ЦК КПРС Г. Малєнков:

 

 

член президії ЦК КПРС В. Молотов:

 

член ЦК КПРС, член президії Верховної Ради СРСР А. Андрєєв:

 

 

перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко:

 

 

Справді, страшною людиною був Лаврентій Павлович Берія. Як засвідчують матеріали пленуму, він принижував роль партійних органів, натомість вивищував Ради та їхні виконавчі структури, він прагнув нормалізації стосунків із Югославією (вщент зіпсутих за часів Сталіна) й об’єднання Німеччини як нейтральної держави на буржуазно-демократичних засадах, він зупинив справу «лікарів-убивць» та антисемітську кампанію, яка в останній рік життя «великого вождя» набрала шалених обертів, він випустив з ҐУЛАҐу мільйон двісті тисяч зеків (і передусім «мужиків», а не «злодіїв у законі», як це брехливо було зображено в талановитому фільмі «Холодне літо 53-го»), він пропонував обміркувати широку амністію для політв’язнів – але цю його пропозицію президія ЦК КПРС відхилила; він зупинив значну частину «великих будівництв комунізму», він пропонував передати Південнокурильські острови Японії, він вимагав скромності від партійних вождів, він провів через Раду Міністрів постанову, згідно з якою усі абітурієнти в усіх республіках Союзу улітку 1953-го вперше (і востаннє) писали вступні твори національними мовами цих республік, зрештою, він почав критику Сталіна.

 

Як пише знаний російський історик професор Борис Соколов у своїй книзі про Берію на основі цілої низки документів: «Побоюючись, що відцентрові тенденції коли-небудь розвалять Радянський Союз, він запропонував хоча б частково задовольнити національні почуття жителів республік. За задумом Берії, керівниками компартій і основних відомств мали стати представники корінної національності. Було запропоновано сформувати національні армії, заснувати національні ордени (наприклад, у Грузії – Шота Руставелі, в Україні – Тараса Шевченка тощо), перевести діловодство на національні мови, більше уваги присвячувати національній інтелігенції. Лаврентій Павлович сподівався привернути народи можливостями зберігати і розвивати національні мови, служити у національній армії, підкорятися співплемінникам, а не людям, присланим із Москви. Мав намір притягнути на сторону центру національні еліти, давши їм реальну владу у республіках... Більшість економічних об’єктів мала стати республіканською власністю... Фактично пропозиції Берії – це був той шлях до конфедерації, який невдало намагався пройти Михайло Горбачов в останні роки свого правління».

 

А ось що пише відомий український історик, професор Юрій Шаповал про вірогідний розвиток подій у разі провалу хрущовського заколоту проти Берії (так само – на основі документів): «Навряд чи Берія безпосередньо став би першою особою в державі (з цього приводу поширеною є думка, що другого грузина на чолі країни народ би не сприйняв)... Натомість, скинувши заколотників, він зумів би забезпечити собі вирішальний вплив на розвиток країни і продовжив би свій внутрішній та зовнішньополітичний курс. Десталінізація та реабілітація репресованих відбулися б набагато ґрунтовніше. Хоча не обійшлося б без викривлень: Берія виглядав би надто гуманним. Натомість кровожерливу потвору зробили б із Хрущова, антиобраз якого цілком могли створити ті, хто в реальній історії став називати себе дітьми ХХ з’їзду. Благо, фактажу для цього було більш ніж достатньо, тож їм би не довелося надто кривити душею... У Радянському Союзі відбулися б передусім національна та економічна реформи. Як у центрі, так і в республіках зросла б вага господарчих структур та рад, зменшився би вплив партапарату. В економіці впроваджувалися б ринкові методи – Берія дійшов висновку про їхню більшу ефективність ще керуючи атомним проектом... Цілком можливо, що дійшло б і до розпаювання колгоспів... Очевидно, це був би зовсім інший СССР, ніж побудований Хрущовим, а потім покращений Брежнєвим... Україна за такого розвитку подій у будь-якому разі стала б більш українською і ментально монолітнішою».

 

Зрозуміло, що така людина в тодішньому СРСР неодмінно мала бути заарештована і розстріляна. А в теперішній Росії вона мусить стати антигероєм чергової «крислатої тележуравлини» під назвою «Полювання на Берію»...

 

Сказане зовсім не означає, що Берія був якимось янголом із крильцями – ні, у нього руки справді були по лікоть, якщо не вище, у крові (хоча не набагато більшій, аніж, скажімо, у лідера антиберіївської змови, а потім «борця з культом особи» Микити Хрущова, – адже тільки у бутність керівником московської парторганізації він завізував 55 тисяч смертних вироків «ворогам народу», не менше – в Радянській Україні 1938 – 39 років; до речі, полонених польських офіцерів тисячами розстрілювали не тільки в Катині, а й під Харковом...). Просто Лаврентій Берія був, якщо так можна сказати, цинічним прагматиком-антикомуністом, котрий дуже добре знав ціну всім словесам про перевагу радянського ладу, про передову радянську науку, про переможну Червону армію. Він був чудово (на відміну від інших радянських керівників) обізнаний із реальним рівнем західних технологій і потенціалом капіталістичної економіки, з одного боку, з іншого – бачив глухі кути економіки радянської, ґрунтованої на примусовій праці. Видається, Берія добре зрозумів безперспективність побудови комунізму і шукав виходу з ситуації, не бажаючи втрачати особисту владу у великій державі (до речі, всупереч телесеріалу, його цілком задовольняла роль співправителя-дуумвіра Георгія Малєнкова, що згодом перекинувся на бік змовників). Вихід він наче знайшов – трансформація СРСР приблизно на тих засадах, якими керувався Ленін, впроваджуючи НЕП в економіці і «коренізацію» у республіках, чи пізніше Ден Сяопін у Китаї – але недооцінив спритність своїх колег по партійному керівництву та їхню щиру відданість ідеям комунізму.

 

На цьому, власне, можна й закінчити. Хоча, звичайно, йдеться про справу вельми сумну – книги і статті професорів Соколова і Шаповала, ґрунтовані на документах, прочитають десятки тисяч люду, а серіал «Полювання на Берію» подивляться десятки мільйонів мешканців пострадянського простору, тож у їхній свідомості буйно квітнутиме крислата тележуравлина...