Робити історико-біографічні фільми – справа невдячна. Адже доводиться лавірувати між Сциллою й Харибдою, і не завжди вдало.

 

Або перекручується до невпізнанності «в ім’я мистецтва» доля героя. Або все точно, проте від «художності» зробленого дохнуть мухи.

 

Показаний вперше на українському телеекрані «Інтером» 13 квітня 2008 року фільм «Корольов» (сценарист і режисер Юрій Кара, у головній ролі Сергій Астахов, виробництво студії «Мастер» та кінокомпанії LSD Films) вдалося, як на мене, успішно врізатися в обидві підступні скелі. Хоча необізнаному глядачеві стрічка, схоже, видавалася багатою на конкретні деталі та місцями навіть художньо експресивною.

 

Але обізнаного глядача, навпаки, муляло: як це можна було, точно відтворивши стільки деталей давніх подій та зібравши пристойних акторів, взяти і «завалити» суттєво важливі для розкриття характеру та долі головного героя епізоди і не використати такі кінематографічно виграшні моменти?

 

Сюжет фільму побудовано цілком нормально для історико-біографічної стрічки: основна дія розгортається протягом 1938–39 років, при цьому герой згадує давніші події (з 1929 року), і водночас снить Марсом, уявляючи, як він іде червоними пісками. Серед персонажів – сім’я Сергія Корольова (його дружина, дочка, мати, вітчим), Костянтин Ціолковський, Фрідріх Цандер, інші колеги-ракетники, маршал Тухачевський, чекісти, зеки, льотчики-герої Громов і Гризодубова, один із ватажків сталінського «правосуддя» Василь Ульріх... Одне слово, «заселений» фільм досить густо. І деякі персонажі навіть запам’ятовуються. Але...

 

Ось тут і виникають сакраментальні «але». І найголовніше з них – наскільки програють персонажі в тому, що зветься «енергетикою», в порівнянні зі своїми прототипами.

 

Може, справа тут у віковій невідповідності? Скажімо, Сергію Корольову на момент хронологічно першого епізоду стрічки тільки 23 роки. На час арешту – 31 рік. А грає його 37-річний (на момент зйомок) Сергій Астахов. Тому, очевидно, там, де мусить діяти надзвичайно обдарований, беручкий, цілеспрямований і, ясна річ, романтичний юнак (чого варта лише багаторічна історія успішної «любовної осади» своєї однокласниці Оксани Вінцентіні!), учорашній студент із дипломом льотчика, перед нами постає посмиканий життям молодик середнього віку, в очах і рухах якого читається відповідний досвід. Ні, Астахов міг би зіграти Корольова, – але вже навіть не табірного, а післятабірного, у «шарашці» чи в Німеччині в 1945 році, коли радянські ракетники полювали на секрети нацистських «Фау». Хоча і тут є одне дуже вагоме «але», про яке пізніше.

 

Очевидна вікова невідповідність і з актором, котрий грає Тухачевського. У першій сцені Михайлові Тухачевському має бути 39 років. Під час останньої розмови з Корольовим – 43 роки. Це стрункий красень-атлет, кадровий офіцер ще царської армії. А кого ми бачимо? Вайлуватого високого мужика значно старшого віку?

 

Утім, можливо, справа не тільки у віковій невідповідності – просто режисер не знайшов барв, аби передати темперамент героїв? Вибуховість, а разом із тим і відхідливість Корольова загальновідомі. Те, що ми бачимо на екрані – це, мабуть, одна десята корольовської здатності відстоювати свою правоту, не зважаючи на персони. Та, схоже, майже всі персонажі фільму «причесані» до рівня справді надзвичайно врівноваженого льотчика-полярника Михайла Громова. Скажімо, вкрай анемічно зіграна Валентина Гризодубова, яка з’являється лише в одному епізоді фільму, проте реально зіграла в порятунку Корольова одну з вирішальних ролей (вона дійшла до секретаря Сталіна Поскрьобишева, залишила йому заяву про необхідність перегляду корольовської справи і взяла слово, що Поскрьобишев покладе цю заяву на стіл своєму патронові).

 

Характер реальної льотчиці (і її відвагу у захисті своїх колег) яскраво характеризує хоча б такий сюжет. Коли по війні розгорнулася кампанія боротьби з «безрідними космополітами», Гризодубова командувала однією випробувальною структурою. Її працівників у межах цієї кампанії спробували було звільняти й арештовувати за сакраментальною 5-ю графою. Гризодубова кинулася в МҐБ. Один із генералів-чекістів заявив їй: «Валентино Степанівно, що у вас, істинно російської жінки, може бути з  якимось паршивим жидком?». На що високоосвічена Гризодубова відповіла: «Тобі, ... ..., цього не зрозуміти, бо коли ти ... у тилу, ми з ним воювали на фронті, ... ...!». Підставте замість трьох крапок найміцніші слова, які знаєте (у кожному випадку – різні) – й матимете уявлення про темперамент цієї жінки, яка порятувала не одного льотчика й авіаінженера від чекістських лабетів. А кого ми бачимо? Якусь манірну панянку?

 

І взагалі, не все вміють грати сучасні актори, не всі людські почуття здатні вони передати. Слух та око дере ходульність цілої низки сцен, неорганічність акторів у них. Ну, не вміє нова генерація російських акторів відтворити щиру радість від наукових відкриттів та трудових успіхів! От зеків та наглядачів грати – це вони вміють. А насолода інтелектуального прориву їм геть чужа...

 

Це, якщо коротко, стосовно проблеми правди характерів. Тепер – про змістовну наповненість дій персонажів фільму. Напіванекдотичною виглядає сцена візиту Тухачевського до ентузіастів-ракетників уславленого (з позиції сьогоднішнього дня) ГІРДу, Групи вивчення реактивного руху. Йому без жодних пояснень демонструють креслення і прилади, а Тухачевський відповідає: «Розумію». А між тим прототип цього персонажу справді розумів, який переворот у військовій справі означають ракети! Йому належить формулювання, що «за допомогою ракет ми можемо доставити боєзаряд будь-якої потрібної нам потужності у будь-яку потрібну нам точку земної кулі». Ніхто з військових у світі на початку 1930-х не здатен був на таке розуміння. Тому Тухачевський у доповідній наркому оборони наполягав, що «на основі чинних досягнень необхідна якнайшвидша організація широкої наукової й експериментальної бази для продовження цих надважливих робіт у формі Реактивного інституту чи іншої якоїсь науково-дослідницької установи». Тухачевський навіть пропонував (у стилі часу) «віднести будівництво Реактивного інституту до числа ударних новобудов».

 

Власне, і Корольова підніс Тухачевський, регулярно з ним зустрічаючись.

 

А у фільмі таке глибоке розуміння справи з боку «червоного Бонапарта» не відчувається. Ну, військовий. Ну, підтримує. Ну, розумніший за вояків-«кавалеристів». Не більше.

 

Реальний Корольов 1935 року у доповіді на представницькій конференції з реактивного і ракетного польоту прямо заявив: «Поява ракетного двигуна відкриває нові засоби пересування в тих просторах нашого світу і всесвіту, які недоступні сьогодні для літальних апаратів, споряджених будь-яким іншим двигуном... Думка про використання ракетних апаратів для підйому людини на великі висоти і навіть для вильоту її в космічний простір відома досить давно...». Іншими словами, рукавичку тим, хто все обмежував суто військовим застосуванням ракетної техніки, Корольов кинув іще тоді. Хоча й військовою технікою займався на повну силу. До речі, показаний у фільмі вибух ракети, коли герой зазнає струсу мозку – це вибух двигуна крилатої ракети, «крилатої торпеди», як вона тоді звалася, а зовсім не тієї ГІРД-Х кількарічної давнини, як це показано у фільмі. Ракетна техніка справді розвивалася дуже стрімко, але це все лишилося, на жаль, за кадром...

 

Далі – кілька слів про атмосферу доби й атмосферу фільму. Ну, 1938 року чекісти не стукали у двері так лагідно! Це ж сп’янілі від крові кадри Єжова! І реакція Корольова та його дружини на стукіт у двері неправдоподібна – у Реактивному інституті тоді вже йшли арешти, і Корольов чекав, що за ним прийдуть, тим більше, що його напередодні зняли з посади заввідділом без пояснення причин. У той час добре знали, що може статися після такого усунення з посади. Тим більше, що Корольова небезпідставно вважали висуванцем уже розстріляного Тухачевського.

 

А тепер – про неприпустиме, як на мене, «редагування дійсності», що його здійснив Юрій Кара (чи замовники ювілейного фільму?). Справа в тому, що слідчі тицяли під ніс Корольову свідчення про його шкідницьку діяльність, одержані не тільки від уже розстріляних керівників Реактивного науково-дослідного інституту Клеймьонова та Лангемака, а й від провідного фахівця з ракетних двигунів Валентина Глушка, який, на щастя, не потрапив до розстрільні (не в останню чергу завдяки власним зусиллям), але з якого вибили (у буквальному сенсі слова) свідчення проти Сергія Корольова, з яким уже тоді в нього склався потужний творчий тандем. Свідчення Глушко дав абсолютно фантастичні – що вони разом знищили ракетний двигун (а той був цілий), зірвали здачу азотно-реактивних двигунів (а вони були здані) тощо. Глушко, очевидно, був певен, що абсурд цих свідчень, які ані на йоту не відповідали дійсності, самоочевидний. І потім він справді зіграв на цьому для перегляду своєї справи. Проте це було потім – а 1938 року Корольова катували, бо він заперечував ті абсурди, але на слідчих логіка не діяла.

 

Я розумію, що Валентин Глушко – учений-конструктор світового масштабу, «другий номер» радянської космонавтики, «співавтор» запуску першого супутника і першого космонавта, творець найпотужніших ракетних двигунів (подібних досі немає ні в кого і нескоро з’явиться щось подібне); ба більше – завдяки Глушку з таборів до «шарашок» були переведені десятки інженерів, що врятувало їм життя. Корольов, до речі, ніколи не ставив йому на карб ті свідчення, бо розумів, якими способами вони були добуті. Але чи можна навіть із найкращих міркувань «лакувати дійсність», як це робилося в радянські часи?

 

Так само під означення «лакування» потрапляє і замовчування у фільмі факту моральної кризи, яку пережив Корольов у в’язниці після того, як врешті-решт підписав «зізнання». Ось фрагмент його листа до дружини: «Я сильно, дуже сильно втомився від життя. Я не бачу в ньому для себе майже нічого з того, що притягувало мене раніше... Тебе, можливо, засмутить настільки разюче падіння мого інтересу до життя взагалі, але мушу сказати, що це цілковито обґрунтована річ. По-перше, я не бачу кінця своєму жахливому становищу. Чи буде йому кінець скоро, цього року? Ніхто не знає і, може бути, ще рік, два і більше мені судилося знемагати тут. В усякому разі розраховувати майже, мабуть, немає на що, потім, взагалі на що можу розраховувати далі я, бо ж я завжди знову ймовірний кандидат (на арешт. – С.Г.). Та, крім того, це значить завжди обтяжувати твою і Наташчину долю. Я навіть не знаю, чи зможемо ми знову жити разом, вірніше, чи зможу я і чи повинен я жити разом. Я боюсь про це говорити і думати...».

 

Як на мене, відтворення у фільмі цієї кризи аж ніяк не зашкодило б образу Корольова, ба більше – йдеться про цілком зрозумілу реакцію душі молодого інтелігента на те, що сталося і може статися з ним та його рідними. Чи, може, Сергій Астахов просто неспроможний зіграти таку внутрішню драму?

 

І нарешті. Слово честі, я не розумію, чому Юрій Кара проігнорував найбільш драматичний поворот у тодішній долі. Справа в тому, що коли Корольова везли в товарняку і на пароплаві через усю Росію на Колиму, його вирок уже було переглянуто. 13 червня 1939 року пленум Верховного суду скасував вирок Військової колегії цього ж суду від 27 вересня 1938 року. Його справу було передано на дослідування, тому Корольова мусили негайно доправити до Москви. Проте сталінська державна машина працювала так дурнувато (колись треба буде написати про «бардак Йосифа Сталіна»), що кілька місяців чекісти не могли знайти людину, яка була у них же в руках! Чи, можливо, показувати мерзотників-чекістів часом можна, а наочно демонструвати неефективність сталінських методів управління – не можна?

 

А тепер – last but not least, останнє за ліком, але не останнє за значенням. Не забуваймо: Сергій Корольов був українцем; в анкеті, заповненій при вступі до Київської політехніки, він зазначає, що його рідна мова – українська. Як згадує його дочка Наталія, він і в Москві продовжував любити українську мову та українські пісні; «Дивлюсь я на небо» і «Реве та стогне Днiпр широкий» – ось що співав Сергій разом зі своєю матір’ю у сімейному колі. І ще один цікавий епізод із цього ж ряду. Один із його колег згадує:

 

«Одного разу в розмові з ним Тухачевський зронив:

Корольов посміхнувся і тут же кинув у відповідь із сильним малоросійським акцентом:

– Je crois, nous ne serons pas d'humeur a rire, tous les deux...»

 

(Добре сміється той, хто сміється останнім. – Гадаю, що нам обом буде не до сміху. – С.Г.)

 

Оцей от «сильний малоросійський акцент» був із Корольовим до кінця життя, якою б мовою він не розмовляв. У фільмі ж бачимо (зі зрозумілих, гадаю, ідеологічних причин) типового російського хлопця...

 

Тож яка звідси мораль, якщо хтось неодмінно хоче висновку з написаного? А дуже проста: час уже, мабуть, робити історико-біографічні художні фільми про великих українців в Україні. Виходитиме не гірше під художнім оглядом і, можливо, правдивіше.