«Детектор медіа» сьогодні публікує два тексти наших постійних авторів - Алли Чердинцевої та Бориса Бахтєєва - про телевізійний образ 67-ї річниці перемоги над фашизмом. Завтра читайте в нас огляд кінопрограми 9 травня від Інни Долженкової.

Телеканал «Ера» одразу після ефіру «Шустер live» запропонував не оголошений в анонсах репортаж із Сумщини. Сумщина зустрічає День Перемоги, Андрій Деркач відкриває пам'ятник, Андрій Деркач як потужний політичний діяч - так «плавно й непомітно» дрейфувала тема репортажу.

Перший канал Національного радіо. Діалог ведучого з ветераном. Про що могла бути ця розмова? Про спогади, про пережите? Аж ніяк. Вона була про те, що Радянський Союз переміг нацистів, бо в ньому був соціалістичний лад, а в Західній Європі його не було; оцей соціалістичний лад і захищали радянські солдати. Що Україну визволяли сибірські дивізії. Що, згідно з планом Даллеса, правду про війну стали підмінювати брехнею й навіть - ви тільки уявіть собі! - порівнювати Сталіна з Гітлером і називати обох винуватцями війни. Що тільки-но, згідно з американським планом Гарвардського університету, зруйнували Радянський Союз, як і ліки подорожчали, й інші капості звалилися на голови ветеранів.

Було у словах ветерана чимало подібних одкровень. Але в День Перемоги все це можна було б толерувати, подарувати ветеранам право на їхній світогляд і їхні упередження, якби не завершення: ветеран закликав усіх голосувати за ту партію, яка й привела радянський народ до Перемоги.

Навряд чи це був прямий ефір, дуже навряд чи ветеран війни прийшов до радіостудії от саме 9 травня. А отже, політичну рекламу цілком можна було в ефір не пускати. Тим паче що до Дня Перемоги вона вже точно не мала ніякого стосунку. Але... чи не в цій рекламі й полягав увесь зміст матеріалу?

Привітання ветеранів від Віктора Януковича, повторюване цілий день, - окрема тема. Це вже була відверта комедія. Дві колони ветеранів біля будівлі Київської міськради, між ними - вільний простір (ветерани розступилися перед президентом?). У цей простір було вмонтовано трибуну з мікрофоном, за якою й виголошував президент свої вітання; ветерани залишалися десь поза його спиною.

Кого можна було пожаліти, то це людей, які тягали й тягали трибуну, щоб вона більш-менш уклеювалася поміж колонами ветеранів. На них було покладено нездійсненне завдання: хоч як рухай ту трибуну по горизонталі, вона ніяк не хотіла встромлятися поміж ветеранами по вертикалі, ветерани опинилися десь ізнизу президента. Попри всі намагання, ілюзії «президент із народом» не виникло й виникнути не могло: надто вже впадала в око та «трибуна в кущах», надто вже халтурно все вийшло.

Залишилося тільки гадати: чому президент, якщо хотів показати свою єдність із ветеранами, не зробив цього просто на Хрещатику без тієї трибуни; чому не транслювали вітання саме таким, яким воно було під час урочистостей? А якщо він хотів показати, що вітає всіх ветеранів, а не лише тих, що були на Хрещатику, навіщо була оця декорація, від якої за кілометр тхнуло декорацією й декоративністю? Щонайменше, це був несмак. Можливо, метою було «заретушувати» дещо невдале формулювання, якого припустився президент під час урочистостей, і тому зробили «другий дубль»? Якщо так, то ця «трибуна з привітом» вийшла ще гіршою.

А ще був спецвипуск «Шустер live» на Першому національному. Йшлося в ньому про російсько-український, як наголошували автори, і знятий російським бюджетним коштом фільм «Матч». Гостями студії були автори фільму, актори й політики - куди ж нам, українцям, без них!

Були під час обговорення слушні репліки. Були пересмикування. Був недоречний пафос. Були образи. Були кульгаві узагальнення. Були георгіївські стрічки Вадима Колесниченка та Леоніда Грача - навіть після слів одного з присутніх про те, що під час війни георгіївські стрічки були символікою власовців. Було повне нечуття й несприйняття слів опонентів і, відтак, дискусії сам із собою. Були відверті намагання уникнути відповіді й з'їхати з теми. Було все.

Були й намагання провести аналогії між футболістами 1942 року та сьогоднішньою збірною України. Лунали побажання збірній грати на майбутньому чемпіонаті Європи так само мужньо й самовіддано. Залишилося тільки з'ясувати, хто на тому чемпіонаті уособлюватиме гітлерівців.

Були традиційні радянські, але від того не менш ідіотичні, порівняння спортивних перемог із воєнними - й це при тому, що в широкому розумінні англійське слово sport означає змагання друзів.

Була фраза Колесниченка: «Они сражались не за Украину или Россию, а за Родину». Так і здавалося, що от зараз пролунає: «За Сталіна». Північнокорейська пропаганда (зокрема, журнал «Корея») колись навіювала: «Кожен кореєць любить матір та батька, але хіба ж він може любити їх більше, ніж великого вождя Кім Ір Сена?» Отак само й за Колесниченком: хіба ж могли солдати тієї війни любити своїх батьків і дітей, свій дім і свою рідну землю більше, ніж «нашу советскую родину»?

Були слова Грача: «Они победили прежде всего в Великой Отечественной войне, а потом уже во второй, пятой и всех прочих».

Було відверте зацьковування Вадима Карасьова, зокрема й Савіком Шустером. Карасьов наполягав, що Україна та Росія живуть не національними міфами, а національними травмами, на відміну від Західної Європи. «У нас війна все ще триває, тоді як на Заході крапку в ній давно поставлено», - намагався довести політолог. Шустер, перебиваючи його, повторював і повторював: 30% французів проголосували на виборах за фашистів та сталіністів. Але ж гаразд, хай собі проголосували - хіба події Другої світової війни спонукали їх до того? Хіба події тієї війни й ставлення до них були в центрі передвиборних баталій у Франції? Зманіпулював Шустер...

А як вам таке: Шустер перервав Тараса Чорновола під приводом, що той... ламає йому сценарій? Що могли гадати глядачі? Що репліки гостей прописано заздалегідь?

Головне ж - у Шустера була Наталія Королевська. Була вона в залі: й оголосили її найпершою серед політиків, і камера повсякчас наїжджала на неї. Якщо спецвипуск «Шустер live» від 9 травня візуально й запам'ятається чимось, то це повторюваною й повторюваною мізансценою: хтось за кадром промовляє щось розумне (а найчастіше стереотипне й упереджене), а тим часом на екрані крупним планом - пані Королевська з її загадковою посмішкою.

До слова нову «лідерку середнього класу» (щось таке неодноразово повторював Шустер; регалія ця була вельми сумнівною, бо ще не стерлися з пам'яті часи, коли лідеркою середнього класу декларувала себе Інна Богословська) запросили останньою - ніби саме вона, й ніхто інший, могла найкраще підсумувати дискусію. Заради справедливості, думка Королевської була слушною: українці мусять бути вищими за російську пропаганду, й зовсім не факт, що та пропаганда візьме й так уже радикально вплине на світогляд українців. Але ця думка в Королевської була одна-єдина, та ще й вона втопила її в такому потоці банальностей, що стало очевидним: вона не дуже знала, що сказати. Чи бачила взагалі вона фільм «Матч», предмет дискусії - у тому залишилися великі сумніви.

У рекламних паузах була... Королевська! На тлі нижньої частини архітектурної споруди, яку кияни от уже тридцять років звуть Бабою, пані депутатка металевим голосом вітала ветеранів із Днем Перемоги. Поза всяким сумнівом, не День Перемоги, а Наталія Корлевська була головною темою й головною дійовою особою того, що відбувалося на екрані.

Що ж до решти дискусії, вражень від показаних епізодів фільму. Впало в око єдине: герой Остапа Ступки в них видався неочікувано трафаретним. Так і вбачався в персонажі типовий куркуль чи то представник інших «ворожих» класів, що закономірно став прислужником гітлерівців, а по війні, якби не загинув і не поніс заслуженої кари, так само закономірно став би хабарником і розкрадачем соціалістичної власності - таких стереотипних персонажів радянська пропаганда вивалювала на нас десятки й сотні.

Так і не було жодного разу чітко зазначено: навіть (припустімо!) якщо в основу фільму покладено реальні факти, навіть за умов геніальної гри виконавців головних ролей тло картини можна вибудувати так, щоб фільм у цілому став образливим і неправдивим - одне слово, пропагандистським. Тож усе ще попереду: можна ще буде, наприклад, зняти фільм про Сталіна, правдиво показавши його кривавим тираном, - і тут само показати грузинів, які його буцімто й досі обожнюють, а ще провести ледь помітні паралелі між Сталіном та Саакашвілі. Образ Сталіна при всьому цьому буде винятково правдивим, та ще й зіграти його можна неперевершено. Можна буде зняти фільм про такого собі Артура Спрогіса - командира Зої Космодем'янської, командира диверсійного загону, що знищував російські села, аби позбавити німців тилу - й утовкмачувати глядачам: нинішня Латвія - то такі самі, як Спрогіс, безжальні роботи, які тільки й мріють, що спалити всю Росію. І головне ж, такий фільм став би просто тріумфом правди в усьому, що стосується Зої Космодем'янської! То що ж, уперед?

От тільки фільм «Матч» (враховуючи, що на нього було витрачено 100 мільйонів рублів із російського бюджету) ставить руба одне нав'язливе запитання: чи не стає державною ідеологією Російської Федерації відома теорія про провину «малого народу» й пошук того самого «малого народу», на який можна звалити всі біди Росії? Ну, як під час антиалкогольної кампанії часів Горбачова на сторінках центральних радянських газет у споюванні росіян звинувачували Молдавію? А пригадалася антиалкогольна кампанія, натхненником якої був ідейний сталініст Єгор Лигачов, зовсім не випадково: надто вже детально в ефірі «Шустер live» розповідав Леонід Грач, як під час війни рятували масандрівські вина, національне надбання. Що ж, типова комуністична вибіркова амнезія: що сталося з кримськими виноградниками, тим самим національним надбанням, із ініціативи Лигачова - про те пан Грач забув.

Проведене ще до випуску «Шустер live» голосування у студії: «Чи сподобався фільм "Матч"?» було саме по собі гранично маніпулятивним. Бо Савік Шустер, треба гадати, знав, що поведе мову аж ніяк не про естетичні характеристики фільму. А чи це йому чергового разу зламали сценарій?

Але все це - дрібниці, конкретика. Зізнаюся, дуже чекав на «Шустер live». Особливо після спецвипуску, присвяченого річниці Чорнобильської катастрофи. Все намагався здогадатися, що ж запропонує не обтяжений совковими стереотипами Шустер, який погляд на війну й Перемогу. Якою буде тема: «білі плями» війни? Національне примирення? Співвідношення гасла «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» з могилами Невідомого солдата як однієї з основ монументальної пропаганди? Боротьба правди зі стереотипами? Новітні стереотипи? А останніх чимало: скажімо, неодноразово в російських, та й наших, публікаціях стало зустрічатися, буцімто Гітлер ставив за мету цілковите винищення «росіян, євреїв та циган» або «слов'ян, євреїв та деяких інших народів».

У підсумку залишилося враження, ніби глядачів крупно надули. Ніби запросили до оперного театру, а на сцені виявився зведений хор театральних прибиральниць, білетерок і монтерів сцени. Чи це напередодні Євро-2012 наше телебачення починає привселюдно з'їжджати з глузду на футбольному ґрунті? А чи воно вірить, що з'їжджають із глузду глядачі, й, окрім футболу, для них уже ніщо в цьому житті не має значення?

Нагадаю: це був спецвипуск до Дня Перемоги. До водночас славетної й суперечливої дати. Ще нагадаю: спецвипуск «Шустер live» був чи не єдиною на всьому телебаченні програмою розмовно-дискусійного жанру. На Першому національному каналі - вже точно. Чи співрозмірною даті була запропонована Шустером тема? «Аби бодай що-небудь про війну» - чи це була не халтура?

Зрозуміло: навколо фільму «Матч» склалася конфліктна ситуація. Якраз така, щоб присвятити їй один із регулярних випусків «Шустер live». Але ж від спецвипусків чекають на незрівнянно більше! Та й ішлося у випуску саме про фільм, а про події, яким його присвячено, - мимохідь, лише побіжно. Мимоволі закрадалися підозри у джинсуватості: спецвипуск «Шустер live» виглядав як «ненав'язлива» реклама фільму «Матч», а День Перемоги став не більш ніж сяким-таким приводом. Надто вже очевидно й надто у великих кількостях стирчали з усіх усюд рекламні вуха. Якщо випуск був рекламним, то цілком доречним було й опитування: «Чи сподобався фільм?»

Та навіщо всі ці припущення? Витрачати кілька годин на обговорення фільму, якого телеаудиторія не бачила й бачити не могла, - що це, як не реклама? Навіювати позитивне або негативне - будь-яке ненульове - ставлення до того, про що глядачі не мають змоги скласти власні враження, - що це, як не реклама? Ще раз підкреслю: предметом обговорення у студії в Шустера стали не конфліктна ситуація, що склалася довкола фільму, й не історичні події, що лягли в основу його сюжету, а сам фільм, якого немає в широкому прокаті. Саме так колись радянські ЗМІ «обговорювали» недосяжні для радянських глядачів «Щелепи» та «Кінг-Конг».

Окрім усього іншого, спецвипуск «Шустер live» укотре тицьнув усіх нас носом: політики - то привілейована каста, яка має змогу переглядати фільми, недосяжні для рядових українців. Ну просто тобі колективний Дорогий Леонід Ілліч!

Що ж до решти ефіру... На Першому національному та «Києві» це була трансляція офіційних заходів, на решті каналів - здебільшого, за поодинокими винятками, художні фільми. Одними з винятків були показані на ICTV рано-рано вранці документальні фільми «Брест. Кріпосні герої» та «Друга ударна. Зраджена армія Власова». Що й змушувало глядачів укотре переконатися: переосмисленню та виправленню підлягають радянсько-пропагандистські стереотипи про війну, які стосуються Росії та Білорусі; все, що стосується України, переосмисленню не підлягає. В усьому, що стосується України, радянська пропаганда ще зі сталінських часів не помилялася й помилитися не могла.

Лише «Культура» запропонувала більш-менш різноманітну й більш-менш адекватну програму.

Що ж до художніх фільмів, було дуже дивно: не знайшлося того дня місця ані для «Білоруського вокзалу», ані для «А зорі тут тихі», ані для «В бій ідуть самі "старі"» (він вийшов на російському «Первый канал. Всемирная сеть»), ані для «Небесного тихоходу» та іншої класики. Здебільшого це були епічні полотна, героями яких був народ, але не люди. Де солдати воювали, не витрачаючи сил на зайві «цивільні» емоції.

Винятком (?) став хіба що фільм Нікіти Михалкова, цього кінематографічного Зураба Церетелі, «Втомлені сонцем - 2». Його хронометражна гігантоманія, втім, навряд чи зробила його взірцем фільму про людський вимір війни.

Були й нові фільми. От анонс одного з них у журналі «Телепрограмма» №18: «Военный боевик. Пятеро друзей собираются в клубе, чтобы отметить День Победы. Там проходит шоу артистов, одетых в немецкую форму, и возникает драка. После драки друзья идут в туалет умыться. А вернувшись, видят за столом людей в немецкой форме, которые оказались не артистами из шоу, а настоящими фашистами». Одне слово, війна не скінчилася, а фашисти й досі посеред нас, під кожним столиком і під кожним ліжком. Це - російський фільм 2012 року «Туман-2», що йшов на ICTV.

Одразу за «Туманом-2» на ICTV вийшов російський «СМЕРШ». Зважаючи на нинішні російські реалії, боротьба зі шпигунами заступає місце Малої Землі й перетворюється на головну подію тієї війни. Й в Україні так само.

Інший анонс із того самого журналу (фільм «Спрага», Росія, 2010 рік, «Россия-кабель»): «Захватив находящуюся на Днестре в селе Беляевка водонапорную башню, фашисты... В то же время к русским в плен попадает румынский солдат...». «Русские», «русские солдаты» - саме так і в інших анонсах, навряд чи вигаданих колективом журналу, радше офіційних.

Перемогу здобували «русские солдаты», а українці були або колаборантами, або пристосуванцями, як у «Матчі». Таким є нині ідеологічний мейнстрим. Дітям, онукам, правнукам загиблих тільки й залишається, що з гіркотою питати самих себе: за що загинули наші рідні? Навіщо? Що ж, такі от «привітання».

Ну, й ще про анонси фільмів. Той-таки журнал «Телепрограмма», фільм «Живий» (Росія, 2006 рік), «Інтер»: «Ночь. Пустынное шоссе. Кир, недавно вернувшийся из Чечни, пытается поймать машину... Парень узнаёт тех самых ребят, которые спасли ему жизнь». Щоб ніхто не сумнівався: поки ми тут, в Україні, сидимо у своїй хаті з краю, героїчні росіяни продовжують звитяжні традиції Великої вітчизняної війни, зокрема в Чечні.

А ще в попередніх анонсах телепрограм на жодному українському каналі не було зазначено Хвилини мовчання. А от на російських вона була. Це було таке запрошення: дивіться російське телебачення в оригіналі, а не його українські компіляції?

Борис Бахтєєв

Картинка - ua.korrespondent.net, кадр зі стрічки «Матч»