Роль телебачення в нашій країні, як і ще в деяких державах подібного або нижчого рівня розвитку, зводиться до ролі інструменту одностороннього впливу – згори вниз. Замість того, щоб забезпечувати взаємну комунікацію влади і громадян і створювати умови для існування реальної політичної відповідальності.

У своїх оглядах ми не раз писали про те, що комерційна природа сучасного телебачення є одним із визначальних факторів маніпулятивної орієнтації політичного мовлення. Необхідність конкурувати за рекламні бюджети з тотально домінантним розважальним сегментом диктує принципи змістової та візуальної подачі суспільно важливої інформації.

Факти, що мають значення для нашого реального життя, перетворюються на всього лише привід для скандальних політичних «розборок» в ефірі, за якими глядачі стежать, ніби за черговою серією мексиканського серіального «мила». Емоцій через край, вирують пристрасті, але в свідомості глядачів не залишається майже нічого, окрім звички дивитися наступну серію.

Відсутність вичерпного бекґраунду тієї чи іншої теми, хаотичний (часто свідомо) добір тем, суб’єктивний, а часто детермінований політичними інтересами добір учасників та експертів, відсутність лінеарності в розвитку того чи іншого резонансного сюжету, який є лише приводом для емоційного протистояння в студії – та майже ніколи не отримує смислового завершення. Результати обговорення конкретних ситуацій, чи, радше, їхня безрезультатність, залишаються, зазвичай, поза межами ефіру.

Нинішня модель політичних ток-шоу влаштовує, здається, всіх. У політиків є можливість «світитися» на екрані, генеруючи лише ті меседжі, які вони вважать за потрібне, ведучі й менеджери каналів отримують рекламоємний продукт, і то непоганий, водночас демонструючи ілюзорний плюралізм і лояльність до влади.

З цієї точки зору детальне відстеження маніпулятивних конструктів окремих політиків у телеефірі має сенс виключно як ілюстрація наведених вище висновків.

Роль телебачення в нашій країні, як і в деяких державах подібного або нижчого рівня розвитку, зводиться до ролі інструменту одностороннього впливу – згори вниз. Замість забезпечувати взаємну комунікацію влади та громадян і створювати умови для реальної політичної відповідальності.

Ми звикли з подивом і недовірливим смішком ставитися до повідомлень на кшталт того, що президент Угорщини сам (!) подав у відставку, коли з’ясувалося, що він колись припустився плагіату в своїй науковій роботі. Або десь у Прибалтиці високопосадовець залишав свою посаду через використання службового транспорту в особистих інтересах. Або про те (ще неймовірніше!), як у Швеції доходи й податки кожного громадянина можна подивитися у відкритому доступі в інтернеті.

Хто може стати провідником та ініціатором подібних процесів в Україні, де недовіра до впади настільки висока, що загрожує нашим державницьким перспективам?

Опозиціонери? Хотілося б у це вірити! Серед головних спікерів опозиції чимало людей, які непогано володіють викривальною риторикою. Щоправда, до конкретики й фактів у своїх звинуваченнях вони майже не доходять. Справді, важко очікувати реальної, відвертої боротьби від людей, які за рівнем споживання та стилем життя нічим не відрізняються від своїх провладних опонентів – їздять на дорогих автомобілях, відвідують ті ж самі заморські курорти, використовують офшорні рахунки, купують закордонну нерухомість та навіть разом відзначають в елітних ресторанах успіх «особливо гострої» дискусії в студіях політичних ток-шоу.

Тоді, можливо, журналісти? Уявімо на мить, як ведучий якогось зі згаданих шоу пристрасно допитує молодого віце-прем’єра, успішного в минулому банкіра, про його реальні доходи та реально сплачені податки? Не просто формально запитує, отримує формальну відповідь і цим задовольняється – а саме допитує, наводить факти журналістського розслідування, дані з податкової, отримані в рамках відомого закону про доступ до інформації.

Так мас-медіа можуть і повинні реалізовувати принцип політичної відповідальності. Тоді глядачі можуть зробити висновок – чи може просторікувати про проблеми введення податку на розкіш людина, яка в цій розкоші живе? Наскільки соціально відповідальним є її бізнес, чи він полягає у збереженні своїх авуарів у кіпрських офшорах? Чи має він моральне право займатися соціальними реформами? І т. д. і т. п.

Звісно, корупцією влади чи зловживанням представників еліти не вичерпується список важливих для обговорення тем. Але всім очевидно, що в нашому, катастрофічно розколотому за майновим станом і таки наскрізь корумпованому суспільстві саме ці теми мають бути головними для журналістів.

Ми, звісно, не настільки наївні, щоб очікувати, що такі програми й ведучі надовго затримаються в ефірі, навіть у випадку несподіваних мук совісті у провідних телеведучих. Але якщо в принципі розраховувати на те, що політичне мовлення може стати суспільно відповідальним гравцем, рухатись треба кудись у цьому напрямку.

Уникаючи відвертих розмов про джерела матеріальних статків політиків і чиновників, уникаючи викриття корупційних схем та оборудок, журналісти несвідомо перетворюють серйозні розмови про моральність політики, про перспективи країни на маніпулятивні теревені, які слугують лише прикриттям для закулісних змов.

Якщо критеріїв немає, якщо «всі одним миром мазані», якщо інтереси розвитку держави завжди поступаються корисливому інтересу швидкої й легкої наживи – як тоді вести мову про мобілізацію суспільства на модернізацію, як реалізовувати стратегію випереджального розвитку?

Саме проблема політичної відповідальності стала темою програми Анни Безулик «РесПубліка» на 5-му каналі. «Ініціатива 1 грудня» – зібрання відомих громадських діячів стало відправним пунктом розмови про необхідність реакції на тотальну недовіру до влади і шляхи морального відродження нації. Примітно, що під час дискусії важливість цієї проблеми визнавали всі учасники – незалежно від партійної приналежності. Наведімо кілька показових фрагментів розмови.

5 канал, «Республіка», 08.04.2012, 19:30

«Репортаж: Тотальна недовіра до влади планує в українському суспільстві. Це засвідчили останні результати опитування Київського міжнародного інституту соціології. Президенту довіряє лише кожен п’ятий, Верховній Раді – десятий. Найвищий авторитет у церкви та ЗМІ. Лише їм більше довіряють, ніж недовіряють. За даними політолога Олександра Палія, 40% населення не бачать, за кого голосувати на наступних виборах. У таких умовах 11 учасників ініціативи 1 грудня зібрали в Українському домі Національний круглий стіл – дискусійний майданчик інтелектуалів та визнаних моральних авторитетів, покликаний розпочати пошук шляху виходу з нинішньої кризи відносин у суспільстві. Влада підірвала свою легітимність тим, у чому вбачала свою силу. Безконтрольністю, – сказав правозахисник та релігієзнавець Мирослав Маринович. А для змін необхідна не революція, а духовне преображення. Треба лікувати саму душу українця, вражену байдужністю та споживацтвом, – наголосив Євген Сверстюк. А замість нарікати на темряву, необхідно запалити свічку, продемонструвати позитивну альтернативу. Кардинал Любомир Гузар гадає: ці зміни мають розпочатись з невеликої групи людей, яку він умовно назвав інтелігенцією. Чимало учасників круглого столу негативно висловились щодо можливої інтеграції руху до будь-яких політичних структур. Завдання групи значно ширші, ніж у будь-якої партії, – сказав представник Української Православної Церкви Київського патріархату Євстратій Зоря. І зміни, про які мовиться, – перспектива не найближча і не результат одномоментної перемоги над всесвітнім злом. Необхідно закласти зміни до суспільної свідомості, які дадуть можливість існувати українській державі найближчі 200-300 років. Зібрання в Українському домі можна порівняти з польським досвідом. 1989 року за посередництва католицької церкви за круглим столом про майбутнє країни сіли розмовляти представники комуністичного режиму та опозиційного профспілкового руху "Солідарність". Дискусія зробила можливим мирне реформування влади та демократизації Польщі. Ініціатори Українського національного круглого столу теж мають сподівання, що зможуть відігравати роль посередника між владою та опозицією. Але на перше засідання політиків свідомо не запрошували. Одним з перших результатів роботи клуб має стати ухвалення хартії вільної людини – кодексу моральних настанов до всіх охочих долучитись до розбудови повноцінної держави та здорового суспільства.

...Микола Катеринчук, народний депутат, “Наша Україна”: "Абсолютно правильно зробили, що не запрошували політиків. Я підтримую у напрямку того, що не можна говорити про серйозні суспільно значимих принципах, постоянно прирівнюючи до існуючої політики. Тому що ця декларація – це шлях у майбутнє. Це те, що показали моральні авторитети зі свого бачення. У політиків завжди є спокуса виглядати краще, ніж вони є. Політики більшість брешуть перед виборами або коли закінчується каденція. І тут, я думаю, що єдина шкода, що на цьому круглому столі не було одного політика, дуже важливого політика, який приймає всі рішення в цій країні і відповідає за всі рішення. Щоб просто Президент України послухав. Не треба виступати, просто прийди і послухай. Тому що ці люди насправді роблять за нього його роботу. Тому що дефіцит є певного рівня моралі у суспільстві. Щоб це не залишалось декларацією, тут має бути прикладний інструмент роботи, перш за все, з владою. Тому що сьогодні і політики, і влада є певним критерієм відповідальності за те, що відбувається у суспільстві. За те, що моральні авторитети, я б сказав, повстали. Їх уже дістала ця ситуація, що на це ніхто не звертає увагу. І суспільство разом з владою котиться у прірву аморальності і цинічності. Тому мені здається, що круглий стіл буде мати своє продовження. Я впевнений, що розумні політики зрозуміють, що це певне орієнтири, з цим треба йти до населення. І намагатись достукатись до кожного, щоб не було "моя хату скраю, я нічого не знаю", як намагаються зараз намалювати моральний та етичний образ українця. Це вже у минулому"».

Цікавим, на наш погляд, був момент, коли дискусія зайшла про зустріч кількох членів ініціативи «1 грудня» з Віктором Януковичем:

«Анна Безулик, ведуча: Більш відповідально ставитись до свого життя. Між іншим, щодо контактів з владою. Іван Дзюба розповідав, що офіційної зустрічі ініціативи "1 грудня" з Президентом не було. Ініціатива не вважає, що це потрібно. Але була зустріч декого з членів цієї ініціативною групи. Що зустрічався сам пан Дзюба, був там, здається, Мирослав Попович, якщо я не помиляюсь. До речі, Андрію Васильовичу, пан Іван розповів, що ви були під час тієї зустрічі. Хотілось я б зрозуміти, як зреагував Президент, що було сказано йому і що, власне, він з цього для себе виніс. Після реклами, будь ласка.

Анна Безулик: На 5-му – "Республіка". Будь ласка, Андрій Васильович. Отже, що там було? Вдалося донести якісь речі? З чим Президент погодився, а з чим – ні?

Андрій Єрмолаєв, політолог, директор Національного інституту стратегічних досліджень: "По-перше, два слова про передісторію. Президенту була відома і сама ініціатива, і інформація про те, що планується круглий стіл, вона також йому була відома. Він був зацікавлений в такій зустрічі. Проблема полягала в тому, що коло людей, які стали підписантами, дуже широке, складно було з усіма погодити можливість такої зустрічі, а по-друге, далеко не всі з різних причин готові були на таку зустріч. У підсумку була зустріч у вузькому колі. Ніхто не пов’язував її – ні публічно Президент, ні публічно ті, хто допомагав людям прийти на запрошення пов’язувати це чи з оргкомітетом, чи з "круглим столом". Було бажання почути тих, хто поставив підпис, давав інтерв’ю і пояснити, які вони ставлять питання і яким чином цей діалог можна робити відкритим. Розмова була великою – здається, понад дві години. Не було ніяких установчих тез, промов. Президент запропонував кожному з учасників викласти свої думки, що, мабуть, дуже важливо в такому моральному сенсі. Учасники одразу сказали, що "ми не прийшли з платформою, програмою, ми прийшли як просто громадяни стурбовані".

Анна Безулик: Зустріч в індивідуальному режимі.

Андрій Єрмолаєв: "Як питання постали в першу чергу? Зрозуміло, загальне питання – це глибока суспільна криза в усіх вимірах, і в першу чергу в вимірі моральному, в вимірі етичному, міжлюдських стосунків, проблеми недовіри до держави. Другий момент – це відповідальність влади, доля опозиції. Стояли питання, зокрема, і стосовно опозиціонерів, які зараз потрапили за ґрати. Є проблеми, була стурбованість стосовно того, чи вдасться нам реалізувати європейський вибір і, зрозуміло, загальне питання – діалог, яким чином. Президент говорив тривалий час, і навіть був зрушений графік. Він фактично побудував свою розмову з учасниками на основі відповідей на запитання, їх узагальнив, причому записав майже всі. Багато уваго було приділено і проблемі того, чому два лідера опозиціонерів за ґратами. Президент дав гарантію від себе, що його позиція не пов’язана з рішеннями стосовного того, будуть суди чи не будуть, тому що там інша історія правова. Ця історія починалась іще з перемовин 2009 року, рішень РНБО і впровадження судових справ. Другий момент. Він не розуміє і також критично ставиться до того, яким чином ці процеси були організовані. Він був досить відвертий в цьому сенсі. Але враховуючи, що йдуть іще судові процеси, я думаю, з мого боку також некоректно давати якісь стенографічні моменти. Але він дав зрозуміти учасникам, що він розуміє всі мінуси цієї ситуації, те, що не було можливості широкі громадські кола залучати до цього і те, що працювали суди нижнього рівня і так далі".

Анна Безулик: До чого залучати широкі громадські кола? Я не зовсім зрозуміла.

Андрій Єрмолаєв: "Один з учасників говорив про те, що раз уже мова йде про відомих політиків, то, мабуть, ця справа мала бути дещо по-іншому організована, щоб суспільство знало, в чому, власне, провина. І Президент тоді дав пояснення: в цьому сенс судової реформи, що дійсно, перший момент – суди низового рівня, другий момент – що було забезпечено трансляцію, зокрема судового процесу над Тимошенко, але можливості, скажем, більш організовано це робити, тим більше, щоб була можливість обговорення, не було. І є нюанси, пов’язані, власне, з самими справами. Я думаю, найближчим часом ми будемо також орієнтовані в тому, які аргументи мають не політичний, а суто кримінальний характер по відношенню до цієї пані. Він дав гарантію про те, що коли будуть остаточно завершені всі судові процеси, а це ми маємо також розуміти, тому що судові процеси, пов’язані з Луценком і Тимошенко, не завершені. Робити політичні заяви "Зупинити", "Звільнити" – на це не має зараз ніхто права, крім суду. По європейському процесу чітка пролунала позиція, що ніяких поворотів…"».

Історія цієї зустрічі цікава з точки зору того, як навіть цілком позитивні ініціативи може бути задіяно для реалізації конкретних політичних інтересів. Цілком позитивно виглядає, скажімо, факт зустрічі й розмови президента з деякими учасниками ініціативи «1 грудня». Начебто й гострі питання було поставлено – в тому числі й про ув’язнених опозиціонерів, – і відповіді було дано (щоправда, в рамках звичної концепції – мовляв, президент не має права втручатися в судові рішення, хоча в цілому від ситуації не в захваті).

Отак і виходить – і гострі питання поставили, і відкритість глави держави продемонстрували, і скромний внесок у легітимізацію відповідних судових рішень в очах громадськості зробили.

А секрет простий. По-перше, в нас навіть моральні авторитети – не камікадзе. По-друге, обережність у викриттях неподобств сильних світу люблять пояснювати турботою про державний інтерес, мовляв, якщо громадяни усвідомлять весь розмах зловживань еліти, державницький міф може остаточно зруйнуватися.

Звідси – ухиляння від прямих звинувачень, езопова мова, фігури замовчування в риториці і журналістів, і громадських діячів. Особливо це стосується найдоступнішого для громадян телевізійного формату. Хоча цілком очевидно: що більше українців отримуватимуть доступ до вільного спілкування в соціальних мережах та альтернативної інформації, то меншим буде ефект від нинішньої «турботи по стабільність». Та й давно час розуміти, що працювати на стабільність держави має й сама еліта – обмежуючи власну зажерливість, турбуючись про майбутнє держави й регулярно ділячись із експлуатованими співгромадянами помірною часткою надприбутків.

Тим часом спікери влади виявляють значно більшу «гостроту» у випадках, коли йдеться про необхідність «підтоптати» опонентів.

«Бенефіс» заступника генпрокурора Рената Кузьміна у «Великій політиці» на «Інтері» значно більше нагадував публіцистичний виступ журналіста, ніж виступ офіційного представника правоохоронних органів.

«Інтер», «Велика політика», 06.04.2012

«Ренат Кузьмін, заступник Генерального прокурора України: "Щербань на пресс-конференции сказал, что данные документы и доказательства он представил в прокуратуру. И это чистая правда, он их представил. Кроме того, мы допросили свидетеля по делу, который прямо заявил о том, что он в 2005 году, находясь на территории США, сделал заявление американскому правительству, в специально уполномоченный американский орган о том, что Тимошенко и Лазаренко в сговоре совершали преступления на территории Украины, в том числе заказывали убийства. И эти данные, по мнению свидетеля, имеются в спецслужбах США. Более того, он заявил о том, что он давал показания спецслужбам по своему заявлению, находясь на территории Америки. Я подписал запросы в Госдеп США и послу американскому в Украине по этому поводу. Эти данные мы проверяем. Вы должны понять такую вещь…"

Євгеній Кисельов, ведучий: А пришел ответ на ваш запрос?

Ренат Кузьмін: "Нет. Вы должны понять такую вещь: прокуратура занимается расследованием преступлений. Мы не утверждаем голословно. Я не могу утверждать об этом факте, если я в нем не уверен и у нас нет подтверждения. Сегодня я утверждаю следующее: в прокуратуры поступили достаточные сведения для того, чтобы мы проверяли версию о том, что Тимошенко и Лазаренко – заказчики и финансисты умышленных убийств. Кроме убийства Щербаня, мы проверяем версию о причастности Лазаренко и Тимошенко к убийству донецкого бизнесмена Момота. Момот был убит за несколько месяцев до убийства Щербаня. И Момот, и Щербань имели такие же конфликты интересов с Тимошенко, как и другие бизнесмены. Сегодня мы проверяем причастность Тимошенко и Лазаренко к убийству Гетьмана. Как только мы докажем причастность Тимошенко к этим убийствам, ей будет предъявлено обвинение и дело будет направлено в суд. Если мы это не докажем, я открыто заявлю на всю страну, что это не доказано и дело прекращено. Но проверять и расследовать эти факты мы будем независимо от того, нравится это кому-то или нет. Это наша работа и мы ее будем делать".

Валерій Калниш, заступник головного редактора “Коммерсант-Украина”: "Мне кажется, вы докажете. Что-то мне подсказывает, что вы докажете".

Євгеній Кисельов: Я просто хочу вставить два слова. Был у нас здесь в прошлый раз Ренат Равильевич и приносил такую предположительную схему расчетов одной из подконтрольных якобы Тимошенко фирм с фирмами, счета которых контролировались бывшим Премьер-министром Павлом Лазаренко. И вот "Украинская правда", насколько я знаю, провела, опираясь на эту схему, собственное расследование и пришла к такому выводу. Что наряду с этой компанией "Сомали Интерпрайсес" в тот же период и на тот же счет, который в этой схеме указан, принадлежавший конкретно компании "Арфи" подконтрольной партнеру Лазаренко – Петру Кириченко – его бывшему помощнику, который сотрудничал с американским следствием и был фактически в том процессе звездным свидетелем обвинения. Так вот приходили деньги на этот счет из самых разных источников. У меня возникает вопрос: откуда уверенность, что эти деньги могли пойти именно на плату за это преступление? Тот же Кириченко, давая показания Марте Берш, специальному прокурору, которая вела расследование, заявлял о том, что эти деньги на указанные счета Тимошенко переводила в качестве регулярного платежа. И какие основания связывать это с убийством?

Ренат Кузьмін: "Я бы не хотел комментировать служебное расследование, которое проводит "Украинская правда" с ее составом журналистов. В конце концов, дело следователей и юристов – доказывать обстоятельства, а дело журналистов – создавать сенсации и мешать работать государственным органам".

Євгеній Кисельов: Вы хотите сказать, что вы принципиально не верите журналистским расследованиям?

Ренат Кузьмін: "Я принципиально верю фактам, а не оценкам, которые дают журналисты. Кстати, относительно компании "Сомали", фамилии Тимошенко и банды Кушнира я скажу следующее. Почти 10 лет назад был допрошен свидетель, который утверждает, что ему известно, что Тимошенко Юлия Владимировна имела прочные связи с бандой Кушнира. Она лично знакома с Кушниром и его боевиками. Более того, этот человек 10 лет назад утверждал, что Тимошенко сама ему признавалась в том, что она неоднократно обращалась к Кушниру и его бандитам за помощью"».

Цей приклад свідчить: опозиціонерам, принаймні тим із них, хто справді має намір боротися за зміни, а не торгуватися, є сенс замислитися про перехід до жорсткішої манери медійного протистояння. Звісно, озброївшись перевіреними фактами. В країні, де корупційними доходами заведено пишатися, а не соромитися їх – факти знайти не так уже й важко. Було б бажання.