«Сьогодні нас просто зняли «з лічильника», – так пояснює ситуацію, яка склалася на кіностудії «Укранімафільм», її директор Віктор Слєпцов. Адже станом на 1 березня 2007 року борги цього ДП становили 176 146 грн, в зв’язку з чим 20. 03. 2007 студія отримала «Першу податкову вимогу» (документ датовано 24.02.2007), згідно з якою вона мала протягом 30 днів розрахуватися з боргами, інакше їй загрожувала процедура банкрутства. Історія ця не закінчилася трагічно зовсім не тому, що держава нарешті усвідомила непересічну роль української анімації, а завдяки особистому втручанню міністра культури і туризму Юрія Богуцького: він знайшов меценатів, які переказали на рахунок студії 175 тисяч гривень.

«Ідеться не тільки про податкові кошти…В нас же було відключено газ, каналізацію, зв’язок – розумієте ми від листопада 2006-го року нічого ж не отримували. Колектив – а це понад 100 осіб – за моїм наказом вже півроку працює в режимі 1 робочий день на тиждень», - говорить Віктор Слєпцов.

Як відомо, в травні минулого року змінилася тендерна процедура, і тепер тендер на культурно-мистецькі проекти проводить не саме Міністерство культури і туризму (МКТ), а Спеціальна контрольна комісія при Рахунковій палаті. У 2006 році ця комісія надала 100 негативних висновків щодо проектів, поданих Мінкультом, серед них – 25 кінопроектів, з яких 10 – анімаційні проекти студії «Укранімафільм» на загальну суму близько 7 млн. грн.

В зв’язку з цим діяльність студії практично заблоковано – протягом 15 місяців не запущено у виробництво жодного фільму. Відтак у підприємства утворилися борги перед державними службами – насамперед податковою, адже навіть за відсутності фінансування підприємство має сплачувати кілька видів податку – на заробітну плату, ПДВ, податок на прибуток тощо.

Слєпцов схильний кваліфікувати ситуацію, що склалася довкола «Укранімафільму», як рейдерську атаку, проте не може зрозуміти, кому вигідне таке «поглинання»: «Назвати кому це вигідно я не можу, але знаю, що найлегший шлях захопити студію – це зупинити фільмовиробництво і  підвести її під банкрутство». Підказати на умовах конфіденційності відповідь на запитання «Кому це вигідно?» в кінематографічному середовищі не змогли, проте ситуація, в якій з молотка могла піти щойно переоснащена за державні ж гроші (протягом останніх двох років понад 2 мільйони було перераховано МКТ на переоснащення «Укранімафільму») державна студія анімаційних фільмів через вельми ретельну роботу державної ж Спеціальної комісії при Рахунковій палаті виглядає більш ніж абсурдно. «Повірте, нині рівень техніки дозволяє нам знімати повнометражні анімаційні картини рівня PIXAR`івських «Тачок» або «Мадагаскара», – переконує Віктор Слєпцов. - Перший такий фільм ми планували закінчити наприкінці 2007-го року – це мав бути український анімаційний екшн «Хто боїться дядечка Бабая?» (автор Вадим Шинкарьов, режисер Наталія Марченкова). Ми мали почати виробництво в травні 2006-го, але грошей на нього немає досі».

До речі, з цим «Дядечком Бабаєм…» трапилася в Рахунковій палаті й геть містична історія. Річ у тім, що всі 10 проектів «Укранімафільму» (а серед них, і пілот майбутнього анімаційного серіалу «Котигорошко», і кілька анімаційних дебютів, і кілька фільмів – як їх евфемістично називають – «іміджевого характеру», тобто анімаційні проекти таких знаних у світі аніматорів, як Євген Сивоконь («Врятуй і збережи») та Олександр Шмигун («O Paris»), які робляться для… майже гарантованих міжнародних нагород) «завернули» з мотивацією «не надано свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір». Тут є два «але»: перше – згідно з постановою Кабінету Міністрів «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір» (27.12. 2001) ця норма має рекомендований, а не обов’язковий характер (тобто автор може, але не мусить реєструвати своє авторське право), і друге – в пакеті документів фільму «Хто боїться дядечка Бабая?» свідоцтво про реєстрацію копірайту (!) таки було, але і цей проект отримав стандартну відмову «у зв’язку з тим, що не надано свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір». (Аналогічну ситуація «ТК» описувала щодо закупки дитячих книг за «Програмою розвитку та функціонування української мови»). Як нам повідомили в МКТ: зі 100 відмов – 99 були мотивовані відсутністю офіційної реєстрації авторського права (й одна причина відмови – у проведенні Всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Україна сміється з Павлом Глазовим» – взагалі не вказана).  

Щоби «відкупити» студію, міністр культури Юрій Богуцький звернувся… до своїх друзів:  

«Мій друг побачив по «Інтеру» сюжет, в якому я коментував ситуацію на кіностудії «Укранімафільм», та запропонував свою допомогу, - розповідає Юрій Богуцький.  - Це звичайний благодійний внесок і на структурі власності студії він ніяк не відіб`ється – студія як була державною, так і залишиться. І на мене як на міністра це теж не накладає ніяких зобов`язань. Просто в мене багато друзів і ми завжди підтримуємо один одного. Додам лише, що людина, яка зробила цей внесок, не бажає говорити про нього публічно, бо не вважає свій вчинок ані подвигом, ані піаром. Єдине, що можу зауважити: поки в нас точаться розмови навколо прийняття закону про меценатство, окремі меценати вже роблять свою справу».  

Слова про безкорисливість дій Міністерства підтверджує і директор «Укранімафільму» Віктор Слєпцов: «Ці гроші перераховано як допомога, яку студія не має повертати», і додає:  «Але через місяць-два будуть нові борги… Бо діяльність студії є заблокована, тендерна комісія ще не працює, а коли в неї руки дійдуть до кіно – боюся думати». Річ у тім, що з 12 березня Спеціальна контрольна комісія з питань державних закупівель при Рахунковій палаті перестала існувати. Зараз вона реорганізується в так звану Міжвідомчу комісію і коли новоутворений орган стане до роботи невідомо.

Попри те, що це безпрецедентний випадок в історії Мінкультури, він же є і дуже тривожним симптомом – адже свідчить про те, що навіть у самого міністра не було інших важелів впливу на ситуацію, що склалася.

Так що ж далі?

«Єдина можливість, - говорить Юрій Богуцький, - позбутися всіх цих складнощів – спростити тендерну процедуру, скоротити її у часі, а на деякі види закупівель взагалі цей закон не поширювати. Адже Тендерна процедура, яку проводить Міністерство культури і туризму на виконання Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» дуже складна і займає багато часу. Кожен закон, звісно, треба виконувати, але ж Закон «Про закупівлю…» не враховує специфіки культурно-мистецької галузі. В складі Спеціальної контрольної комісії з питань державних закупівель (яка наразі трансформується у Міжвідомчу комісію) немає експертів з питань культури, які б могли зрозуміти мистецьку вартість тих «товарів, робіт та послуг», які хоче закупити Мінкульт. Цю вартість визначають міністерські експертні та конкурсні комісії, в які входять авторитетні спеціалісти культурної галузі. А поки виходить так,  що багато з того, що пропонують до закупівель наші фахівці – в тому числі, те, що має велике мистецьке значення для всього суспільства, – Спеціальна контрольна комісія відхиляє. А якось впливати чи тиснути на Комісію я не можу, бо це буде проявом корупції. Ми можемо йти тільки законним шляхом. Тому ми подали у Верховну Раду зміни  до Закону  «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».  І парламент, і Кабмін готові йти нам назустріч».

Ситуація із державним фінансуванням культурних проектів ніколи не була ідеальною. Проте сьогодні, запропонований МКТ шлях «зробити так, як було» до останніх нововведень, видається, якщо й не панацеєю, то реальним полегшенням. Найпарадоксальніше те, що сам по собі тендер є одним з найдієвіших ринкових механізмів, і те, що він не працює в Україні (а тендерний досвід – 2006 є більш ніж промовистим), дає підстави робити висновки про рівень розвитку ринкових і демократичних інститутів в країні. Такий собі рівень – дуже близький до плінтуса.