У Верховній Раді зареєстровано законопроект Віктора Уколова, Олени Бондаренко, Юрія Стеця, Андрія Шевченка та Олександра Абдулліна «Про внесення змін до Податкового кодексу України (підтримку радіомовлення державною мовою)». «Радіоорганізації, радіомовлення яких на 100% здійснюється державною мовою і частка трансльованих музичних творів українською мовою у яких становить не менше 80% - звільняються від сплати податку на прибуток терміном на 5 років». Ті самі радіоорганізації «звільняються від збору за користування радіочастотним ресурсом терміном на 5 років». «Перелік тих радіоорганізацій визначається Національною радою з питань телебачення та радіомовлення України», - зазначено в законопроекті.

Передусім, дивує оце геть невизначене «перелік визначається». Норми української мови, взагалі-то, вимагали б формулювання «визначає Нацрада», а не «визначається Нацрадою» - ніби той перелік визначається якось так сам по собі. Чекати на звільнення текстів законів від суто російських граматичних конструкцій та кальок - справа, схоже, безнадійна. Така от виходить підтримка державної мови.

Річ в іншому: як часто «визначається» той перелік, із якою періодичністю? Раз і назавжди? Раз на п'ять років? Щотижня? Починаючи від якого моменту діють податкові канікули? А що робити, коли радіоорганізація потрапила до переліку й тут само змінила мовний формат, встигнувши покористуватися пільгами? Чи відповіддю мають стати чинні норми Податкового кодексу, далеко не завжди пристосовані до такого специфічного продукту, як радіоефір?

Та головне полягає не в цьому. Сам по собі такий закон можна було б лише вітати, якби не одна подробиця: його передумовою є скасування квоти у 50% для всіх радіостанцій на транслювання української музики. Податкові пільги мусять з'явитися не самі по собі, а на заміну квотам.

Цілком може статися, що ідея пільг для україномовних радіостанцій - це ті самі добрі наміри, якими буде вимощено шлях до пекла. Бо, як і чимало інших намірів щирих патріотів, вона виходить із якогось ідеалу, «як воно мало б бути», а не з сьогоднішніх реалій.

Або ж ця ідея є свідомою провокацією. Скидається на те, що серед авторів законопроекту є як ті, хто керувався «добрими намірами», так і ті, хто обстоює ідею пільг для україномовних радіостанцій аж ніяк не з любові до української мови й тим більше не з прагнення здобути для української популярної музики гідне місце.

Отже, що з усього того вийде?

Перше. Українські виконавці та виконавці україномовних пісень - це далеко не одне й те саме. Зіставляючи, що краще: квота для українських виконавців, а чи податкові пільги для україномовних радіостанцій, ми підмінюємо предмет дискусії. Ми зіставляємо неоднорідне й непорівнюване.

Припустімо, пільги для радіостанцій, що транслюють україномовну музику, стали реальністю. Російськомовних українських виконавців буде таким чином подаровано Росії, їх буде протиставлено «справжнім українським» артистам, їм нічого не залишиться, як розчинитися в російському шоу-бізнесі. А як бути з Гайтаною чи «Бумбоксом», які співають і українською, й російською? Деякі їхні пісні пасуватимуть до радіостанцій-пільговиків, а деякі ні? Як бути з Русланою, англомовний варіант «Диких танців» якої п'ять років тому був популярнішим за україномовний?

Класичний приклад: «АББА» майже не співали шведською. То що ж, шведські радіостанції мусили «подарувати» їх чи то Великій Британії, чи то США? З якого це дива? Не є секретом: 1970-х років, коли континентальна Європа припинила бути музичною попелюшкою й виконавці з континентальної Європи почали завойовувати світову популярність, переважна більшість із них співали англійською. Німецькомовний «Чингісхан», «Оттаван» із франкомовними версіями та Джілла з німецькомовними версіями своїх альбомів були радше винятками. Так тривало років із двадцять, а до значної міри триває й дотепер. Зветься це періодом становлення. Пізніше почалися зовсім дива: італієць Мо До співав німецькою, данська група «Парадісьйо» - іспанською, італійка Ін Грід - французькою. Та й узяти поп-класику: французька співачка Даліда випускала альбоми італійською та арабською. Виходить, на час виконання пісень із цих альбомів вона припиняла бути французькою співачкою?

А уявімо: раптом в Україні з'явиться «нова Софія Ротару», що співатиме молдавською (румунською)? Її теж буде визначено як «чужу»? Але гаразд: її пісні транслюватимуть молдавські радіостанції. Припустімо інше: Джамала видала блискучий альбом чудових, цілком модерних пісень, але кримськотатарською мовою. І як вона його поширюватиме? Пісні з нього транслюватимуть російські радіостанції? Ніколи. Українські «непільгові» радіостанції? Те саме. Немає в світі жодної іншої країни, окрім України, де пісні кримськотатарською мовою були б «своїми».

То виходить, Україна робитиме з кримськими татарами те саме, що робив СРСР із українцями - заганятиме їхню культуру у винятково фольклорно-етнографічно-ретроспективну нішу, до того ж іще й «для локального користування»? Мовляв, хочете стати модерними, хочете стати відомими всій Україні - забудьте про все кримськотатарське? Співайте «нормальною», «людською», «загальнозрозумілою» українською мовою? А хочете зберігати свою ідентичність - тоді вам цілком вистачить за копійки співати на кримськотатарських весіллях?

А як бути з піснями, подібними до конкурсної пісні Злати Огнєвич на національному відборі до «Євробачення», де заспів є англомовним, а приспів - україномовним? Для модерної поп-музики подібний мовний коктейль є аж ніяк не рідкістю. Як бути, зрештою, з інструментальною музикою - раптом з'явиться в Україні свій Жан Мішель Жарр?

Друге. Може, звісно, статися, що деякі з розкручених і популярних музичних радіостанцій перейдуть на 80% україномовних пісень, чим зруйнують свій звичний формат і, відповідно, ризикуватимуть втратити чимало слухачів. Але ймовірнішим видається інше: розкручені радіостанції нічого не змінюватимуть, а виникатимуть нові - саме для транслювання україномовної музики. Буде «вільна конкуренція» розкручених радіобрендів із новачками. Хто виграє в цій конкуренції, неважко передбачити.

Тим часом із популярних радіостанцій україномовні пісні зникнуть зовсім, стануть неформатом. І справді: є он спеціалізовані радіостанції, з україномовними текстами, просимо всіх туди. Велику частину слухачів буде позбавлено будь-якої можливості не лише чути, а й просто знати про існування модерної україномовної поп-музики. Для широких верств слухачів україномовну поп-музику буде втрачено.

Україномовні радіостанції стануть нішевими, а україномовна поп-музика - «на любителя», як які-небудь соул чи регей. При тому нішевість визначатиме не суто музичний чинник, не стиль, а лише мова виконання. Отже, йтиметься про штучну нішевість - а радше, таке собі музичне гетто.

Як наслідок, значну частку слухачів україномовних радіостанцій становитимуть люди, що слухатимуть їх із ідейних, а не музичних уподобань. Нема куди подітися: чимало з-поміж цих людей ставляться з підозрою до поп-музики як такої - мовляв, якась космополітична вона, глобалізована, манкуртівська; щось не те виховує вона в українцях. Народні пісні трьохсотрічної давнини - ото й є для таких людей увесь музичний світ, іншого й не треба. Є й інша категорія «ідейних» слухачів - ті, для яких самий факт україномовного тексту пісні робить її неперевершеним культурним явищем, а музична якість не має ніякого значення. Власне, скільки людей, стільки й уподобань, але чомусь неодноразово доводилося чути від «патріотів»: «Гайтану я не слухаю принципово. Негритоска вона, не українка».

То чи не саме такі слухачі до значної міри визначатимуть музичне обличчя «пільгових» радіостанцій? Чи не саме вони замовлятимуть музику на них? Звісно ж, навіть пільги в такому разі не врятують ті радіостанції від ледь-ледь животіння виключно на ентузіазмі.

Є й інша ймовірність: оцих україномовних радіостанцій так і не виникне, а пільги так і залишаться суто паперовими.

Хоч би як було, а й оте ледь-ледь животіння, й, за найпесимістичнішого прогнозу, відсутність україномовних радіостанцій правитимуть за «наочний доказ»: от бачите ж, мовляв, непопулярною є україномовна поп-музика, не користується вона попитом, навіть державні пільги неспроможні допомогти їй. Чи не прагнення створити такий «доказ» було рушійним мотивом для деяких авторів законопроекту?

Третє. Сегрегування музики за мовним принципом - річ узагалі дивна. Але тут ідеться про інше - про виведення україномовної поп-музики поза межі загального контексту, про її відокремлення від решти музики. Україномовна музика існуватиме сама по собі, решта музики - сама по собі. Що це, як не геттоїзація? Пригадується, в ефірі «Великої політики» 4 лютого Олена Бондаренко переконувала: квота у 50% позбавляє українську поп-музику конкуренції, а отже, й стимулу розвиватися. Створення виключно україномовних радіостанцій уже так позбавить україномовну музику конкуренції, що більше й не буває. Слухачів позбавлять можливості порівнювати україномовну поп-музику бодай із тією самою російськомовною.

Протиставлення україномовної поп-музики всій решті, витіснення її на маргінес - от про що йдеться в законопроекті.

Четверте. 50% (квота) і 80% (пільга) - це теж далеко не одне й те саме. Якісної (чи, принаймні, не гіршої за російську) української поп-музики на половину ефіру набереться. Поза всяким сумнівом. А от чи набереться вдосталь україномовної якісної поп-музики, щоб заповнити аж цілих 80% ефіру? За ситуації, коли більшість українських артистів співають винятково чи здебільшого російською?

Україномовні радіостанції не матимуть іншого виходу, як транслювати все, що під руку трапиться: Лама, Михайло Поплавський, «Тельнюк Сістерз», Павло Дворський, «ТіК», рання Ірина Білик, Черкаський народний хор, Руслана, Білоножки-Білозір, усілякі «Хай Україна суверенна цвіте, мов вишня над ставком» (щось подібне колись доводилося чути на Національному радіо), інші високопатріотичні «шедеври», вочевидь написані ще за радянських часів, де автори згодом нашвидкуруч переправили «рідну партію» на «рідну Україну». Усе до купи, всякої тварі по парі. Аби тільки українською мовою.

Національне радіо, до речі, давно вже дотримується приблизно саме такого показника - 80% україномовної музики. Буквально два дні тому півгодини виступав якийсь співак. Половина його пісень - це були високопатріотичні варіації на тему «Рідна Україна - незалежна Україна - стражденна Україна», інша половина - то була лірика на кшталт «Сирота-сиротинка»; почуєш такий от згусток оптимізму - й заречешся слухати україномовні пісні на ціле життя.

То що ж - чи багато відданих слухачів здобуло Національне радіо? Отаке питання постає й щодо передбачених законопроектом «пільгових» радіостанцій: чи багато людей погодяться слухати вищезгаданий музичний вінегрет? Чи бодай хто-небудь знайде на тих радіостанціях свою улюблену музику? Не лише мову, а саме музику?

Але чого це ми все про поп-музику та лише про неї? А як бути з класикою? 80% ефіру - арії з українських опер, решта 20% ефіру - італійські, французькі, німецькі, російські опери та камерні твори плюс уся світова симфонічна (без вокалу, а отже, неукраїномовна) класика? За таких умов радіостанцій класичної музики не з'явиться в Україні ніколи.

І п'яте. Те ж таки Національне радіо має програму «Шукаю продюсера». У кожному випуску лунають пісні маловідомих, а то й геть невідомих українських співаків. Здебільшого так собі, але трапляються з-поміж тих пісень і цікаві, анічим не гірші за розкручені хіти, а то й кращі за них. От тільки розкрученими вони так і не стають, так і залишаються в архівах Національного радіо.

Отакий в Україні шоу-бізнес: музичний матеріал - то для нього річ далеко не першорядна. За таких умов створення гетто для й без того не надто форматної для того шоу-бізнесу української мови лише стимулюватиме подальший розвиток тим самим шляхом.

Допоки слухачі залишатимуться лише піплом, який хаває - доти існуватиме проблема української музики в ефірі. Саме тут, у характері українського шоу-бізнесу, в його внутрішніх стосунках - корінь проблеми. І допоки вони залишаються такими, якими є, скасовувати квоту для українських виконавців (незалежно від мови) - означає виносити українській поп-музиці вирок.