Але зникнення журналістів в нашій країні в останні роки викликають все більше підозр. Щось таке в нашому житті міняється, що журналістам живеться важче.

Люди зникають і гинуть в усі часи і в кожному суспільстві, за тих чи інших трагічних обставин. Смерть є звичайним явищем, хоч вона і не вкладається в рамки нормального глузду. Сам факт зникнення не означає нічого, він стає значимим від того, скільки людей його серйозно переживають. В Україні це зникнення сталося саме зараз, коли душа суспільства перебуває у розбалансованому стані. Загальним тлом подій є суспільна непевність, висловлена через прихід ринкової нестабільності і руйнацію непорушного, як колись давно здавалося, стану речей. Занадто багато реалій нового, пострадянського життя лишаються для людей закритими, незрозумілими – як вмістити в голові навалу технологічних, споживацьких, моральних новацій? Кому вірити – церкві, державі, зарубіжним експертам? На це тло накладається тотальна хиткість моменту – від нюансів зовнішньополітичної гри, в яку грають офіційний Київ та всі причетні сторони, і до хитромудрих політичних розкладів довкола уряду. Непевність не завжди руйнівна, вона може бути і джерелом реформ, коли змушує людей шукати вихід з ситуації, що склалася. Гірше, коли до непевності додається жах. Жах сковує, кидає людей у паніку, нав'язує неправильні рішення. Від нього люди стають безтолковими, полохливими і тому ще більш вразливими. Історія з Коломійцем за своїми ознаками нагадує те, що сталося з кількома журналістами раніше. Таємничість і залишені без відповідей питання народжують жах. Його треба поборювати, щоб лишати за собою здатність і право вільно та тверезо оцінювати ситуацію. Щоб шукати з неї виходи. Що тепер буде? В разі, коли факт смерті Михайла Коломійця підтвердиться, виникне відкрите питання – що буде з "Українськими новинами"? Агентство хороше, це розуміє кожен, хто бачив його стрічку. Там зібрано працездатний колектив, який готовий показати чого він вартий. Агентство є не просто комерційним проектом, воно означає більше, воно показує в нашій напівдикій країні ЯК можна по-справжньому працювати – чесно, технологічно, поважаючи своїх передплатників і тих, про кого інформацію подають.

Власники агенції, які будуть визначати її подальшу долю, повинні усвідомлювати, що вони відповідальні за цей своєрідний суспільний феномен – уособлення здорового прагматизму. Тут не має працювати формальний зв'язок "власник-найманий працівник", тут починається моральний зв'язок між порядними людьми. Врятувати агентство – справа честі його власників.

Передплатники "Українських новин" повинні бути терплячими. Зрозуміло, вибору у них особливого нема, подібних сумлінних постачальників інформації в країні мало. І міняти на передплату на інші агенції в такій ситуації проблематично. Тому навіть з прагматичної точки зору слід підтримати агенцію. Якщо ж хтось дотепер іще не помічав її – спробуйте передплатити. Просто читайте "Українські новини".

І нарешті – журналісти агентства. Їм буде нелегко. Але від них залежить, чи житиме проект, закладений Михайлом Коломійцем. Заради збереження "Українських новин" треба бути терплячими, розумними, впертими, хитрими, недовірливими, дипломатичними, твердими. Треба триматися одне одного. Треба йти на компроміси, але прямувати до своєї мети. Тоді агентство продовжуватиме справу його засновника – всупереч обставинам, що змусили його одного жовтневого дня сісти в потяг і виїхати до Білорусі. Можливо хоч так можна буде довести, що зникнення не є виходом.