Випадок такий справді був, але не дописування, а механічної помилки, коли повідомлення за підписом УНІАН виявилось не відбитим рискою від тексту тоді ще нашого автора В.Скачка. За це газета втратила автора — і це вже покарання. Хоча сам автор знайшов, здається, не гірші умови праці.

Не можна не зазначити, що звернення журналістського страйкому до парламенту з вимогою провести слухання на тему політичної цензури суперечить заявам самих учасників боротьби про категоричне небажання мати щось спільне із політиками, особливо опозиційними. Мовляв, скористаються в своїх цілях. Чи не це, до речі, примусило самих опозиційних політиків промовчати, коли почався процес з УНІАН і було обнародувано Меморандум журналістів?.. Але дійсно, досвід невдалого спілкування на журналістські теми є — справа Гонгадзе і призначення першим головою слідчої комісії О.Лавриновича саме на вимогу журналістів. Пригадується, потім багато хто з колег дуже бідкався саме про цю акцію “колективного наступу” на владу. Тоді, пригадується, президента лише просили розслідувати зникнення Георгія, а від парламенту вимагали. Результат відомий. Тепер повторюється приблизно те саме: цензура виходить від АП, в парламенті засідає медведчуківська більшість — і саме до неї апелює журналістська спільнота... Але будемо вважати, що це просто ментальна пристрасть українців (всіх без винятку, включно із журналістами) — до граблів.

Але насправді, якщо страйк-протест українських журналістів проти цензури дійсно відбудеться, ми, звісно, не стоятимемо осторонь. Зокрема, якщо отримаємо дозвіл страйкарів — можемо висвітлювати їхні дії, коли всі телеекрани покажуть те саме, що під час відомої “профілактики”. Можливо, корисним буде й бойкот інформації щодо дій наших владних установ. Заяви, мітинги, які ще будуть спільні дії тиску на владу, особливо спрямовані безпосередньо на джерело цензури — адміністрацію президента — прекрасно.

Втім, в порядку допомоги пошуку дієвих знарядь протидії цензурі, вважаємо за потрібне дещо прояснити, оскільки колеги, як видається, наразі не розгледіли цензуру там, де вона насправді розквітає пишним цвітом. Он пани Медведчук та Васильєв потребують доказів її наявності. Кажуть — “темники” не можна довести. Це добре, що тележурналісти збираються колективно свідчити в суді саме про наявність “темників”, процес обіцяє бути гучним і довгим. Але є дещо й більш доказове...

8 жовтня, як вже широко відомо, відбудеться презентація прес-центру в адміністрації президента, де сам Гарант дотримання Конституції, включно з її 34 статтею, де йдеться про гарантії свободи слова та думки, а також із ст.15, де вказується на заборону цензури, — виступить в якості додатку до свята прозорості та відкритості влади.

Чому Кучма — лише додаток до “заходу”? Ну, хоча б тому, що протягом багатьох років президент в тій чи іншій формі, але провадив і прес-конференції, і хоч з обмеженим пулом журналістів, а таки спілкувався, — і це зовсім не залежало від наявності в його резиденції якогось спеціального прес-центру. Більше того, до призначення В.Медведчука главою АП прес-центр в АП таки існував, щоправда останніми роками туди ходило дуже мало людей, бо почути від тодішніх чиновників канцелярії арбітра нації практично не було чого. А от вже після появи в АП нової команди витік інформації — безпосередньо до журналістів — практично повністю припинився, і оглядачі небезпідставно почали підозрювати В.Медведчука як в побоюванні спілкування із ЗМІ особисто, так і в запровадженні цензури щодо президента та його діяльності. Поява в інформаційному просторі так званих “темників”, а ще більше — відеороликів із зображенням Кучми, в яких він читав заготований заздалегідь текст — лише посилили це враження.

Тож теперішнє “відкриття” нового прес-центру в АП — подія “непересічна”. Але непересічним, повторюємось, є саме якесь нове приміщення, що його хочуть презентувати ЗМІ. В анонсі “заходу”, розповсюдженому з АП, навіть навмисне згадується, що там будуть особливі умови для роботи журналістів — і подіум для телекамер, і комп’ютери, і телефони з факсами. Втім, і нині, очевидно, на саму презентацію нового суперприміщення прес-центру в АП, мабуть, жоден журналіст власною волею б не пішов (слава Богу, комп’ютери та інше приладдя вони мають або принаймні бачили), та й засвідчувати особистою присутністю вияв “прозорості” з боку АП, себто виконання нею указу про “прозорість” влади в формі нового приміщення, — навряд. Тому-то в якості приманки для преси виставлено самого Кучму. Але, як і все робиться віднині в глави АП Медведчука, — ідея виявилась трохи краще, ніж її виконання. На Кучму преса таки “купилася” і навіть, не буде перебільшенням сказати, “ломанулася”. Але тут же й обламалася. Бо лише коли прес-секретарка Кучми О.Громницька, знаходячись ще в Індії, з’ясувала, що аж 150 колег хочуть поспілкуватися з гарантом, — вона, сама, нарешті, дізналася про обмеженість того самого приміщення прес-центру, куди можна запхати всього лише третину із бажаючих, хоча запис лишень розпочався...

Ну треба ж — знову на перешкоді спілкуванню президента з народом через пресу з’явилося щось, на цей раз — маленьке приміщення в його резиденції. Чому воно таке маленьке, що не здатне вмістити навіть 150 журналістів? Але ж в АП є величезні зали? І чому про обмежене приміщення сама прес-секретарка Кучми дізналася лише після початку акредитації? Невже жодного разу, як його готували до відкриття та презентації — в неї часу не було туди зазирнути? Дивно також і дещо інше: скажімо, ще 2 жовтня, на яке офіційно, через інформагенції посилається пані Громницька, по телефону в АП журналістам “Граней+” та “Української правди” повідомляли, що акредитація навіть не почалася, а вже 3 жовтня десь до 13 години — все виявилось завершеним. Причому дівчата, які брали трубку, замість одразу пояснювати колегам, які ніби запізнились із записом, що акредитацію вже припинено, — спочатку пропонували назватися... Далі навіть ще цікавіше: тих, хто встиг записатися на вхід, будуть тепер відбирати... за чергою, як, скажімо, до лікаря? А хто перевірятиме список?

Отже, прес-конференція президента ще навіть не відбулася, а факт цензури щодо інформації, яку міг би повідомити ЗМІ Кучма — очевидний. І довів його громадськості хтось із тих, хто постійно заперечує наявність цензури в Україні. Але цензура — це ніщо інше, як обмеження інформації, незалежно від методів запровадження цього обмеження. Скорочення кількості журналістів, бажаючих поставити запитання президентові, який сам висловив намір повідомити країні про якісь важливі речі та відповісти на запитання (адже йдеться не про ролик, а саме про прес-конференцію) є цензурою, в тому числі щодо самого президента.

Хто конкретно припустився цього карного злочину, передбаченого УКК і забороненого Конституцією? Це питання, як видається, мусять з’ясувати між собою відповідальні за висвітлення діяльності президента особи — або прес-секретар Кучми, або керівництво управління з інформаційної політики. А може, управління справами АП чи Держуправління справами пана Дагаєва, що вирішували питання про розмір приміщення, яке не матиме змоги вмістити всіх зацікавлених у інформації від президента, а тому долучилися до цензури в такий спосіб. В усякому разі, саме АП, яка зініціювала проведення прес-конференції, винна в обмеженні інформації. І з’ясовувати, до кого позиватися в разі бажання покарати цензорів, мають не ті журналісти, яких не пустили в прес-центр і кому фактично заборонили виконувати свої професійні обов’язки, а ті, хто обмежив для преси цю можливість. А вже предметом скарги може бути як створення фізичних перешкод для журналістів — обмеження приміщення для прес-конференції, так і дозвільна, а не реєстраційна акредитація — вибірковість якихось 56 осіб зі 150, які в нашому випадку зі свого боку зробили все необхідне, аби послухати президента і поставити йому свої запитання. Обмеження часу самої прес-конференції, можливо, вважати цензурою не варто, оскільки принаймні спробувати попрацювати в умовах конкуренції інших колег — це вже проблема професійної здатності конкретних журналістів. Хоча, звісно, якщо прес-секретар президента під час конференції буде просто не помічати чиїхось рук, і надавати слово виключно “дозволеним” людям — це також конкретний, причому вже персоніфікований випадок цензури...

Досі журналісти не судилися з владою з приводу запровадження цензури саме як обмеження інформації здебільшого через відсутність часу, обмаль грошей і навіть достатність, а іноді й надмірність матеріалу для професійної діяльності, що надавали інші джерела, ніж, скажімо, адміністрація президента. До речі, спроби обмежувати доступ журналістів до роботи парламенту також існували, але там саме журналісти домоглися повного усунення цієї проблеми, включно з проблемою акредитації як дозвільної акції. Не виключено, що саме завдяки цьому навіть теперішня Верховна Рада все ще залишається острівцем демократії...

Простіше кажучи, такі очевидні прояви цензури, як було продемонстровано вище, певний час не давали такого відбитку на інформаційний простір в цілому, як стало помітно останнім часом. Плюс відсутність бажання зв’язуватись із судовою тяганиною, плюс відсутність спеціалізованих адвокатів, що працювали б безпосередньо в інформаційному законодавстві... Але все це — речі наживні, а от тенденція до прояву забороненої Конституцією цензури, яку, треба визнати, ЗМІ просто прогавили, — є доконаним фактом. І в суді, до речі, якщо взятися до справи по-справжньому, доводити наявність самого факту обмеження інформації для споживачів, а також обмеження права журналістів на професійну діяльність, — не буде потреби: досить відкривати конкретні статті законів. Буде можливість лише покарати винних і отримати компенсацію за спричинені цензурою збитки — моральні або й матеріальні. Адже інформація для ЗМІ — це той товар, продаючи який вони як господарюючі суб’єкти й отримують доходи. Тож позиватися до влади, якщо вона конкретними діями заважає отримувати ці доходи інформаційному бізнесові — мають навіть не окремі журналісти, а саме видавці або топ-менеджери.

До речі, треба нарешті розібратися із спекуляцією щодо відсутності або наявності різниці між цензурою та редакційною політикою. Редакційна політика громадсько-політичного видання, яке саме так зареєстроване, а, головне, саме так продає себе читачеві, — не може уникати інформації про суспільно-політичні процеси. Якщо телеканал, який має ліцензію в тому числі і на інформування громадян про політичні новини, скорочує їх, — це дійсно цензура, і покарати через суд його може як державна установа (наприклад, та ж Нацрада), так і глядач — скажімо, той, який навмисне купував антену або встановлював кабель, аби отримувати новини саме на цьому каналі. Бо розважальну жуйку цей глядач, можливо, із задоволенням отримує на інших каналах, не виключено — іноземних, або просто по відео. Тоді як інформацію про Україну, яка дозволяє йому орієнтуватися в економіці, вести бізнес, визначатись із політичними вподобаннями, щоб під час виборів виконувати обов’язок громадянина й обирати владу, — жодна “тарілка” з сотнями новин із всіх решти країн світу йому не надасть. Те саме стосується передплатників та покупців газет та журналів, якщо раптом ті змінюють “редакційну політику”, і замість громадсько-політичного видання перетворюються за змістом на журнал “Плейбой в Україні” чи ще якусь “Мурзилку для кілерів-любителів” (нехай вибачать поважні видання, назви яких схожі на ці вигадки)... Принаймні такі ЗМІ мусять перереєструватися, здійснити рекламну кампанію щодо зміни своєї орієнтації на ринку інформаційних послуг — себто понести витрати через зміну редакційної політики. А ще змінити працівників — аби ті працювали за фахом шоуменів або знавців чого завгодно крім політики, причому в цьому випадку журналісти звільнятимуться з відповідними компенсаціями, а не каратися за невідомо що... Якщо ж вся ця зміна “редакційної політики” відбувається не за волею видавців чи власників, — то тоді саме вони мусять відповісти на запитання, звідки йде обмеження на їхню продукцію, скорочення ринку тощо.

Ще раз про журналістів, як виробників, а не лише ретрансляторів такого товару, як інформація. Навіть за наявності щоденних прес-релізів від прес-служб державних установ, прес-конференцій і інших інформаційних приводів, які надають так звані ньюс-мейкери, себто суб’єкти політичної та економічної діяльності, що продукують факти як такі, — журналіст сам виробляє або здобуває свій індивідуальний інформаційний продукт кількома відомими способами: або фізичною присутністю та спостереженням за подіями, або запитаннями про те, як первинна інформація від ньюс-мейкера стосується конкретних інтересів конкретної аудиторії — споживача відповідної інформації, або коментарем та аналітичним дослідженням, де один новий факт або повідомлення (вислів) узагальнюється, порівнюється, вводиться до контексту всього іншого інформаційного потоку, певного відтинку політичного часу або простору. Завдяки цій обробці інформації виникає в тому числі і пропаганда, але за нормальних умов — аналітичний продукт створює додатковий рівень сприйняття поверхових фактів... Але ця робота не є технічною, вона не є додатком до прес-релізу чи портрету президента в інтер’єрі. Цей товар індивідуальний, творчий, персоніфікований. Ім’я журналіста або викликає довіру, зароблену ним роками правди і праці, або викликає відразу. Без імен, які в інформаційному бізнесі саме й становлять “товарний знак”, “марку” — не існують новини та будь-який інший інформаційний продукт, який потребує саме сприйняття, довіри споживачів. І за цей “товарний знак”, а не за кількість рядків, хвилин чи кадрів, платять журналісту. Відтак, посягання на ім’я, використання його насильницьким шляхом, підкупом або в інший спосіб для зловживання довірою традиційної аудиторії — також злочин.

Всі ці хрестоматійні речі, про які соромно було б згадувати будь-де, окрім аудиторії факультету журналістики, — виявляються чомусь абсолютно невідомими теперішнім управлінцям інформаційної політики в державі. І вони роблять вигляд, що не розуміють, як не лише утискають право журналіста та його аудиторію на свободу слова (як категорію загальнолюдських громадянських прав), а безпосередньо втручаються в професійні, а отже — матеріальні справи виробництва і виробників. Це є абсолютно карна справа, тому що межує із пограбуванням, перешкоджанням діяльності, зазіханням на власність і купою інших конституційних та законодавчих норм, що захищають громадян держави Україна. Про замах на інтелектуальну власність, яка, до речі, лише незначною часткою відбивається в лазерних дисках з програмним продуктом чи музикою, а головним чином міститься саме в інформаційному продукті, — не будемо й казати. Хоча законодавство, як відомо, передбачає відповідальність і за це. Зокрема, тепер вже знаменита історія УНІАН цікава не лише страйком журналістів та “бартером” між інвесторами і АП, а тим, що назва цієї агенції інвесторам як раз і не належить, принаймні в тій частині, що іменує УНІАН незалежним. Тож за бажання співзасновники агентства з НСЖУ та інших творчих спілок, разом із журналістами, мають що протиставити своїм грошовим володарям...

Тепер щодо суб’єктів порушення інформаційних прав. Аргумент про те, що, мовляв, цензура існувала в СРСР в формі спеціального органу — Головліту, який читав і правив все, що спрямовувалось до засобів комунікації, а тепер Головліт відсутній, тому немає і цензури, — не витримує жодної критики. Це приблизно те саме, що заперечувати наявність вбивств через відміну смертної кари та розформування розстрільних команд в місцях покарання. Тому в Конституції невипадково цензура заборонена як явище, а не наслідок виконання функції якогось конкретного органу. Інша річ, що і сама відміна Головліту, і письмова заборона цензури, та й багато інших речей довгий час створювали у журналістів враження, ніби цензури “не може бути, тому що не може бути ніколи”, а деякі перші прояви явища вважалися або тимчасовими, або суб’єктивними, — ну, й таке інше. Тепер от побачили, що ніщо нікуди саме собою не поділося, за право працювати треба боротися (нормальна, до речі, річ в ринковому світі), але тепер боротися не лише проти конкурентів, а й проти держави, причому найкраще — не робити помилок, залучаючи державу в прибічники для боротьби з конкурентами. Бо потім...

Але те, що цензуру довести можна і треба, і що для боротьби проти неї треба використовувати не лише загальні страйки, а й суди — це безперечно. Як не викликає сумніву й потреба у спеціалістах-адвокатах, хоч би як смішно це сьогодні не виглядало, коли утисканням ЗМІ займаються люди безпосередньо із контори найвидатнішого і найвпливовішого в адвокатських колах “юриста”. Ну, так з цим персонажем нині всі мають клопіт, бо він сам поставив питання руба — або він нас, або ми його. Себто подітись нема куди, треба обстоювати себе і свою справу, а не грати роль жертви, яка провокує кілера більше, ніж його особиста вдача...

Але повернемось до нашої президентської прес-конференції. Як там каже начальник управління з інформаційної політики пан С.Васильєв? Влада довгий час лежала, як камінь, під який вода не тече, і тому кожен міг плювати на неї і ображати її? Тому нова адміністрація — аби відновити імідж влади як сильної та впевненої — й вирішила провадити активну інформаційну політику, включно з темниками та порадами ЗМІ, як і що висвітлювати? При цьому С.Васильєв не визнає наявність самих темників і порад, себто в чому, власне, тепер полягає активна інформаційна політика влади — не пояснює. Можливо, йшлося саме про оці прес-конференції і цей прес-центр, який виявився настільки обмеженим, що не дозволяє увійти до нього саме тим журналістам, які б могли задати президенту запитання, відповідаючи на які той продемонстрував би й силу, й розум, і взагалі щось, що нагадує главу держави.

Та оскільки Кучма все ще залишається нашим гарантом, — ми, навіть позбавлені можливості потрапити на зустріч з ним, вважаємо за громадянський обов’язок поставити свої запитання хоч би через газету. Ознайомившись із ними, управління інформаційної політики може навіть підготувати для Кучми повідомлення, які просто запишуть присутні на прес-конференції представники надійних (тих, що не відчувають цензури) ЗМІ. Ці питання не можуть не цікавити навіть тих 16 млн. громадян, які нібито голосували за Кучму в 1999 році, і на яких він завжди посилається як на єдину причину утримання сьогодні влади. Якщо на них не зможе відповісти Кучма, — то який він насправді президент?

Отже:

Чи бреше Держдеп США про існування розмови між Кучмою та Малєвим щодо наміру продати “Кольчуги” в Ірак? Якщо Держдеп не бреше, то чому Кучма не спрямовує до Вашингтона особисті вибачення за порушення довіри стратегічних партнерів, а його чиновники займаються спекуляціями на питанні про наявність чи відсутність радарів безпосередньо в Іраку, навертаючи на Україну загрозу санкцій, а до цієї пори вже здобувши “перегляд політики” США щодо України, який вже відбивається на зупиненні економічної, бізнесової, культурної, наукової і т.ін. співпраці? Якщо Держдеп бреше, то чому Кучма не звертається до суду?

Тож чи обговорював чи ні Кучма спосіб усунути журналіста Гонгадзе в своєму кабінеті, через що цією розмовою, як тепер твердить вже новий Генпрокурор С.Піскун, скористалися інші замовники убивства журналіста? Якщо обговорював, то чому про це не повідомив ще два роки тому? Якщо не обговорював, то чи не час подати в парламент вимогу про звільнення Генпрокурора, який фактично спекулює на неіснуючому факті, підтверджуючи наразі безсумнівність плівки Мельниченка в фрагменті про Гонгадзе?

Чому з угоди про газовий консорціум вилучено Німеччину і інших європейських партнерів, хоча спочатку про них оголошували високоповажні українські чинники? Чому проект не обговорювався в Україні публічно? Які причини примушують Київ іти на невигідний, навіть за побіжними, але одностайними оцінками експертів, контракт? Коли очікується ратифікація угоди від ВР, які засоби мають бути вжиті до депутатів, яким доведеться зазіхнути на державну зраду, не кажучи вже про економічні вигоди?

За які особисті та ділові якості Кучма призначив Медведчука главою АП і надав йому розширені повноваження? Президент має право призначати начальника своєї канцелярії, але громадськість має право знати, чому і навіщо.

Які конкретні зміни до Конституції мав на увазі Кучма, пропонуючи “політичну реформу”, парламентсько-президентську форму правління та інші загальні речі? Чому, якщо президент знає, що саме він мав на увазі, — шлях до реформи не скорочено і не подано відповідний проект до ВР? Якщо Кучма не знає, чого б він хотів, то навіщо було брати на себе озвучення “ініціативи” замість дозволити провести свої поправки до Конституції самому парламентові? Навіщо створено “конституційну комісію”, коли у ВР немає навіть сподівання на створення конституційної більшості, і досі не створено навіть простої? Якщо надія на конституційну більшість, навпаки, є — які методи втягнення “НУ” до медведчуківської більшості? Чи, можливо, йдеться не про “Нашу Україну”, а про ліве крило опозиції?

Чому саме в розпал політичної кризи до парламенту вноситься законопроект про Гімн та Герб, хоча проект його готовий вже принаймні з рік, а то й два — з часу уряду Ющенка? Чи вважає Кучма, що голосування з цього приводу пересварить ліву та праву опозицію і дозволить “НУ” увійти до більшості з СДПУ(о), окрім одного разу? Чи, навпаки, президент має на увазі, що в разі відмови від голосування “Наша Україна” стане вразливою для звинувачень у зраді державним символам?

Чому не покарано губернаторів та не порушено карні справи щодо закликів низки обласних рад про проведення антидержавних референдумів?

Хто подарував Кучмі яхту, скільки вона коштує?

Де знаходяться і скільки коштують резиденції президента по Україні? Навіщо йому стільки?

Для початку досить. Хоча було б просто цікаво спитати Кучму ще й про те, бреше чи не бреше Н.Мельниченко щодо коштів Чорнобильського фонду, витрачених на ремонт четвертого поверху президентського палацу. Журналістів, які перебуватимуть в прес-центрі, можуть просто провести подивитися, а щоб не доводилося виставляти туди озброєний ОМОН — Кучма нехай би в цей час десь перечекав...

P.S. До колег, які все ж потраплять на прес-конференцію Кучми: якщо ви НЕ проігноруєте поставлені тут запитання (звісно, разом із тими, які самі маєте до гаранта свободи слова) — то “Грані+”, як і автор, — НЕ матимуть до вас жодних претензій. Якщо вам заборонять висвітлювати відповіді президента на ці запитання ваші господарі, — матимете найкращий (краще за заборону на висвітлення опозиції) доказ цензури. А “Грані+” із задоволенням придбають ваші записи відповідей президента, хоч би для того, аби мати нарешті змогу подати не одну, а саме дві точки зору.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

Долучитись