В кінці минулого тижня набув публічності факт існування листа, підписаного близько сотнею журналістів (!) з різних телеканалів. Чогось подібного історія українського телебачення ще не пам’ятає.

Лист був адресований Президенту, Верховній Раді, Раді Європи та дипломатичним представництвам в Україні.

Але цей лист адресати не отримали.

Через низку об’єктивних та суб’єктивних обставин. Хтось був переконаний, що лист був інспірований ззовні, аби скористатися у власних цілях тележурналістами. Звичайно, припустити такий варіант можна, нічого не можна виключати. Але це не відповідає дійсності. Лист не був ініціативою якоїсь політичної сили. Його писали журналісти.

Другий фактор, що став причиною летального фіналу: кожен з журналістів був змушений зважити на так звані “корпоративні інтереси”, якими згодом аргументували топ-менеджери телеканалів. Кілька підписів були відкликані. Решта лишилися у “замороженому стані”.

Отже, варто визнати, що відчайдушний крок, на який було зважилися журналісти, зазнав фіаско. Найцікавіше у цьому процесі – апелювання до “корпоративних інтересів”. Саме цей аргумент, який у мене особисто викликає посмішку, став дієвим стримуючим фактором.

Але, я перепрошую, який може бути корпоративний інтерес у людей, які є наймитами? Елементарними наймитами. Що, хтось з нас є власником бодай однієї акції свого телеканалу? Чи хтось з нас підписав контракт, де чітко визначені вищезгадані корпоративні інтереси? Теж ні.

Я хочу знати, про яку “корпорацію” йдеться, не кажучи вже про інтереси цієї корпорації.

На жаль, розуміння “корпоративності” та “корпоративної гри” у нас є викривленим. Десь на рівні розуміння колективної відповідальності школярів, що жбурляли каміння у вікна своєї школи. А той, хто не згоден, що це “круто”, автоматично перетворюється на “білу ворону” й “стукача”.

Наша “корпоративність” має глибоке коріння у радянській системі. Коли “трудовий колектив” був щиро переконаний, що керівництво має прислухатися до його думки.

Зрештою, можна йти й таким шляхом. Для створення профспілки необхідно лише троє осіб, як мінімум. Хто готовий стати новітнім трейд - юніоном українського телебачення? Увесь список, будь ласка...

Але факт лишається фактом: ситуація, що склалася у телевізійному просторі й спонукала до написання вишезгаданого листа, є унікальною. Унікальною своєю безглуздістю.

Я не є прихильником зловживання поняттям “свобода слова”. Але змушений констатувати факт: найвища цінність, котра визначає демократичність та відкритість суспільства - в Україні відсутня.

Я змушений констатувати факт, що наразі медіа переведені на “ручне керування” адміністрацією президента.

Я змушений констатувати, що дедалі більше журналістів не можуть працювати за фахом.

Медіа позбавлені своїх безпосередніх функцій з інформування. Глядач позбавлений об’єктивної інформації. Процес генерування ідей, за якими існує соціум, - відсутній. Через табуювання певної тематики та табуювання певних осіб.

Влада - як той підліток у навушниках: чує лише себе й співає сам для себе, незважаючи на оточуючих. Але ця “пісня” влади стає дедалі нестерпнішою. Бо влада позбавлена слуху.

Власне, ситуація є критичною.

ОК, ми не відправили листа. Не спромоглися. В цьому ми програли. Але ми його написали. І у цьому ми виграли, адже це стало приводом для жвавих дискусій й нас почуло наше керівництво, а ми відчули, що разом можемо бути силою.

Але я не хочу жити категоріями минулого часу. Подальше з’ясовування: “що і як ми могли, а що не могли” - позбавлене сенсу.

Сенс є у широкому обговорені, відкритій дискусії усіх тележурналістів. Я цілком підтримую ідею загальних зборів. Це буде вже реальний крок.

Ми ж усі прекрасно розуміємо, що ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА.

Ліпше не буде, й свободи слова більше не стане.

Якщо причиною “затягування гайок” раніше ставали вибори або референдум, то нині цього чинника немає.

Якщо ми не хочемо бути й надалі “гарматним м’ясом” “корпоративних інтересів”, давайте керуватися своєю громадянською позицією, колеги. Давайте керуватися фаховою солідарністю. Й таки зважимося на перший крок.