Місто – «файне», але не завдяки ТБ
Ведучи мову про західноукраїнське - наразі тернопільське телебачення, - передусім потрібно враховувати консервативну специфіку Галичини та Волині. Приплюсуймо сюди ще такі об'єктивні речі, як: містечковість (у нейтральному розумінні слова), релігійність мешканців, їхні виразні праві політичні вподобання та надання особливої ваги історичному спадку. Здається, контент каналів можна неупереджено проаналізувати тільки з урахування цього. Натомість питання якості цього наповнення впирається вже в зовсім інші речі, які, тим не менш, не можуть не перетинатися зі світоглядними уявленнями мешканців регіону.
Щиро кажучи, щоб аж надто прискіпливо відстежити наповнення телеканалів Тернопільської області, не стане ні терпцю, ні часу. Останнього - просто жаль. Хоча, зрештою, як і на центральноукраїнські. А втім, на тернопільських інтернет-форумах навряд чи знайдеш позитивні відгуки про місцеві телеканали. Люблять їх часом лупцювати за «сірість» та «непрофесійність» і тутешні незалежні видання. Щодо пересічних мешканців області, зокрема похилого віку, то й серед них фанів місцевого ТБ треба вишукувати зі свічкою.
По суті, на Тернопільську область діє два телеканали: TV-4 й державне Тернопільське ТБ. Ще один телеканал ІНТБ (Інформаційне телебачення м. Тернопіль) поширений лише в зоні міста, тому найдоречніше аналізувати саме два загальнообласні як такі, що мали б охоплювати найширшу аудиторію.
Тут ми зауважимо ще один цікавий аспект: приватний телеканал TV-4 із власником, членом Української національної партії, доволі відчутно програє за якістю передач державному ТТБ. Навіть при неуважному перегляді одразу впадає в око, що останнє - більш динамічне. Щоправда, журналістів обох каналів загалом об'єднує одна річ - самоцензура. Зрештою, це чи не головна проблема ЗМІ на Тернопіллі, найбільш відчутна саме на телебаченні. Провінція, де всі одне одного знають заледве не особисто, зазвичай вариться у власному сокові, тому зачіпати гострі проблеми, критикувати когось стає своєрідним табу для багатьох периферійних журналістів, у тім числі телевізійників. Остання ж зміна влади, здається, тільки підсилює цю невтішну тенденцію.
Скажімо, минулого тижня подією номер один у політичному житті Тернопільщини була поголовна зміна голів районних держадміністрацій, призначених на ці посади ще за каденції попереднього президента. Ця несподіванка відбулася чомусь аж через кілька місяців після появи в області нового губернатора, проте в підсумкових новинах тижня на TV-4 її подання обмежилося сухою констатацією факту. Власне, подібне сухе констатування вчувається в більшості репортажів теленовин цього каналу. Іноді воно просто вганяє в нудьгу та дрімоту нескінченними переліками неістотних дрібниць, нікому не потрібних цифр та статистичних даних. Десь у такому стилі обидва канали подавали й іще одну топ-тему минулих двох тижнів - проведення тестування у школах. Якщо якісь проблеми при вступі й існують, то вони - винятково технічні, у викладі матеріалу - купа статистики, яка одразу вивітрюється з голови. Ні тобі висвітлення проблеми з пільговиками, ні можливих корупційних схем тощо.
Тим часом тернополяни, як з'ясувалося, потерпаючи від спеки, не мали, де купатися. На пляжах панує цілковита антисанітарія, ще й дорога до найкращого з них - розбита, і туди не ходять маршрутки. Тільки цей сюжет глядачі чомусь побачили аж у кінці підсумкового блоку новин на TV-4, причому без коментарів можновладців, так і не довідавшись: хто чи що саме стало на заваді їхньому відпочинкові та як покращити ситуацію. Здавалося б, ну що має перешкоджати журналістам бодай трохи потривожити місцевих чиновників та показати власну зубастість?
Але тут годі шукати причин лише в можливій цензурі з боку власників чи адміністрації каналу. За всієї необхідності цього регіонального телемовлення (бо воно-таки знайомить глядача з місцевими новинами, своїми героями та проблемами) йому насамперед бракує критичності та дискусійності. Питання - і в самих телевізійниках, які не наважуються критикувати свій тісний соціум, і в провінційній атмосфері, що заглушує будь-яку нестандартність, і в новітніх націонал-реалістичних реаліях, притаманним західним регіонам. На такому тлі тернопільське телебачення - просто незайманий простір для введення й державної цензури. Зважаючи ж на одну з найнижчих оплат праці у сфері медіа в цьому регіоні, сумнівно, чи будь-які вияви цензури зустрінуть тут серйозний опір з боку телевізійників. Хоча й хочеться сподіватися, що цензура могла б, навпаки, дещо розворушити це тихе середовище та спровокувати його бодай на мінімальний опір.
До речі, на тому-таки TV-4 минулої неділі цілу програму «Межа правди» було присвячено саме проблемі регіональних ЗМІ. Хоч як парадоксально, а, власне, сама програма, її стиль та наповнення й висвітлювали всю проблему, та, як не прикро - аж ніяк не дискусія між її двома учасниками, деканами факультетів журналістики, реклами й піару двох тутешніх провідних вишів. Суть у тому, що дискусії як такої просто не було, хоч як до неї залучала - власне, «залучала», а не провокувала її - ведуча. За неповну годину слово «погоджуюся» в ефірі можна було нарахувати щонайменше з десяток разів. Комічність доповнювалася й тим, що один із учасників цього «диспуту» всю програму підкріплював свої висловлювання методичним зазиранням у папери, завбачливо розкладеними перед ним на столі. Другу ж учасницю було представлено як професора Тернопільського педагогічного університету. І смішно, і прикро. Університети маємо заледве не в кожному містечку, тільки їхня якість - ніби пропорційне відображення тих-таки регіональних ЗМІ. А втім, учасники ніби й не зауважували парадоксальність цієї ситуації в ефірі та далі розхвалювали своїх студентів, говорили високі слова про призначення медійників, етику й канони журналістики, дружно огуджували нецензурну лексику в ЗМІ та славословили регіональні медіа. Тим часом половину глядацьких дзвінків у прямий ефір було банально присвячено не медійним проблемам, а вступу на згадані факультети журналістики й працевлаштуванню після них.
Таке славослів'я та брак критичності, відсутність гострих запитань і боязнь найменшої в'їдливості одразу привертає увагу й у програмах на культурну та музичну тематику. Це, між іншим, знову-таки єднає і TV-4, і ТТБ. Тутешні митці, члени різноманітних державних спілок, постають перед нами в класичних «творчих ореолах», із вуст акторів на творчих презентаціях лунають пафосні вірші про Україну, в музичних заставках линуть горді слова про «козацьку славу», «велич» та «долю». Все знайоме, старе як світ. Словом, нац-реалізм. Його описами вже нікого й не подивуєш. Дивує тільки те, яка все-таки живуча ця культурна течія. Переглядаючи тернопільські канали, вряди-годи так і натрапляєш на чергові таланти в стилі «канонічної» сцени, які самотужки пробиваються на занудні «палацоукраїнські» концерти, або й досі завдячують своєю творчістю державним адміністраціям.
Щоправда, як уже згадувалося, державне ТТБ справді можна охарактеризувати як більш динамічний канал. Насамперед - завдяки наповненню програмами, що транслюються на всі західні регіони. Хоча й деякі з них доволі дивні та створені винятково з рекламною метою. Наприклад, навряд чи програма «Західний експрес», присвячена нашій залізниці, збирає велику аудиторію глядачів. Тут можна тільки подивуватися винахідливості її журналістів, які щотижня невтомно продукують сюжети на залізничну тему, ще й аж на півгодини.
Натомість у програмах штибу «Європейський вибір» можна почути нестандартних персонажів, які й урізноманітнюють однотипність регіонального телемовлення. Скажімо, в останній із них один із місцевих політологів авторитетно називав Наполеона та Гітлера фундаторами сучасної Європи та зачинателями євроінтеграційних ідей. При цьому, нагадуючи галичанам про «ганебне» рішення європарламенту щодо Степана Бандери, розхвалював нинішній уряд за розумну зовнішню політику, зокрема й стосовно ЄС. Цікаві поєднання? Еге ж. Утім, це типова риторика прибічників Партії регіонів на Західній Україні.
Узагалі ж, ТТБ без зайвого гучного сарказму варто назвати каналом культурницьким, що знову-таки притаманно консервативній Галичині. Скажімо, документальний фільм «Невідома Україна» тут транслюється в цілком прийнятний вечірній час, а не підпільної ночі, як на Новому каналі. А дітям ще навіть показують ностальгічну «Вечірню казку» з оповідачами та радянськими мультиками (от тільки російськомовні з них, мабуть, не завжди зрозумілі дошкільнятам). В ефірі цього каналу справді можна переглянути чимало документальних фільмів на кшталт «Червона рута. 40 років по тому» або «Українські письмена. Енеїда». Але доводиться констатувати, що ці позитивні моменти наповнення каналу бодай чимось змістовним характеризуються знайомою канонічною монотонністю штибу Першого національного або каналу «Культура», а не секрет, що такою однобічністю рідко привабиш нинішнього глядача. Розбав такий контент хоч трохи сучасними дискусіями на культурологічну й історичну тематику, документальними фільмами на кшталт «Собору на крові» - і його вже можна було б сприймати в іншому світлі.
До речі, про ще одну цікаву рису, котра яскраво характеризує специфіку тернопільського ТБ та цього регіону. На TV-4 щонеділі можна спостерігати пряму трансляцію богослужіння з кафедрального греко-католицького собору в Тернополі, що, втім, не заважає каналові щоранку запускати й проповіді протестантських проповідників. Узагалі, в ефірі обох телеканалів досить часто проскакують релігійні мотиви.
У цілому ж не одразу зрозумієш, чому місто, котре полюбляють називати Галицьким П'ємонтом або, вслід за «Братами Гадюкіними», «файним», зберігає таку консервативність у створенні телепродукту. Тенденції до самоврядування та громадських рухів тут, безсумнівно, значно відчутніші, ніж у східноукраїнських регіонах, що мало би впливати й на журналістику. З іншого ж боку, ці тенденції значною мірою спрямовані у якесь «власне» річище, пов'язане радше з менталітетом мешканців Західної України, ніж із демократичними чи ліберальними змінами. Таким чином, молодше покоління Тернопільщини надає перевагу обговоренню регіональних проблем в інтернеті, старше звертає більшу увагу на пресу, а телебачення тим часом вариться у своєму соку, переважно привертаючи увагу глядача лише гучними подіями або «піснями на замовлення».
