Як постійний читач і, великою мірою, вболівальник «Українського тижня» - одного з піонерів україномовності на ринку ілюстрованих суспільно-політичних журналів, - я з особливою цікавістю чекав випробування молодого часопису першим «виборчим досвідом». Здійснивши мої очікування, «Тиждень» присвятив темі майбутніх виборів глави держави спеціальний проект «Президентські перегони 2010», в межах якого презентував політичні портрети «основних» кандидатів: Віктора Януковича, Сергія Тігіпка, Володимира Литвина, Петра Симоненка, Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Віктора Ющенка, Олега Тягнибока, Юлії Тимошенко (відповідно, №№ 36 (97), 40 (101), 42 (103), 44 (105), 46 (107), 48 (109), 49 (110), 50 (111), 51 (112)).

Зайве казати, що в умовах передвиборчої навали агітпропу кожна доза хай і стислого, але спокійно-виваженого й інформативного матеріалу, - як ковток свіжого повітря для виборця, котрий звик обирати головою. Більшість випусків спецпроекту і були такими «ковтками»: «центральна» стаття, насичена фактами особистої та політичної біографії (подекуди - маловідомі пересічному спостерігачеві за українським політикумом); далі - інфограма «орбіт» кандидата, тобто наближених до нього впливових осіб, а також його бізнесових, організаційних, медійних та ін. ресурсів; нарешті - спроба уявити «облаштування країни» (в економіці, внутрішній та зовнішній політиці, гуманітарній сфері) у випадку гіпотетичної перемоги кандидата, здебільшого побудована на тезах його передвиборчої програми, публічних заявах та висновках експертів. На завершення «спецпроектної» частини номера - колонка, в якій політтехнолог ділиться своїми міркуваннями про стратегію та ефективність кампанії відповідного учасника президентських перегонів.

Звісно, я не сподівався цілковитої холодності й безсторонності матеріалів - зважаючи бодай на виразну світоглядну й ідеологічну позицію редакції «Тижня», яку здебільшого поділяю. Тим більшу повагу викликало в мене те, що навіть у випусках спецпроекту, присвячених виразним «ідейним супротивникам» - Януковичеві й Симоненку - статті було витримано у спокійному, зосередженому на викладі фактів тоні, а ставлення редакції до їхніх осіб виявлялося лише в іронічних, але в цілому доброзичливих шаржах: Янукович, що в позі вождя віщає з даху «Мерседеса»; Симоненко на тлі мавзолею і привиду Леніна.

На цьому загалом рівномірному тлі несподівано вирізнилися останні випуски проекту, присвячені головним кандидатам, на котрих покладає надії, умовно кажучи, «націонал-патріотичний» електорат - Вікторові Ющенку і Юлії Тимошенко. Певна відмінність формату цих випусків могла б бути виправдана з огляду на те, що, на відміну від інших учасників президентських перегонів, і Ющенко, і Тимошенко репрезентують чинну владу (скажімо, цілком доречним є перелік колишніх обіцянок кандидатів і оцінка їхнього виконання), - якби не разюча різниця у способі подачі й тоні викладу між матеріалами про кожного з них.

Сергій Руденко (відомий журналіст і автор книжок про українську політику, постійний автор «центральних» статей передвиборчого спецпроекту «Тижня») у матеріалі «Місія невиконана» з усією суворістю нагадує чинному Президентові про розчарування, що його зазнали прихильники Майдану, про нездійснені реформи, про недолугу кадрову політику, про перманентні політичні кризи, навіть про «розгін» автоінспекції та «шароварні» культурні заходи. Не вказано жодних, навіть найменших позитивів ні за час президентства Ющенка, ні за час його перебування на посаді голови Національного Банку і прем'єр-міністра, хоча й можна було - бодай для формальної збалансованості - згадати про запровадження національної валюти, припинення практики бартерних розрахунків, виведення України зі стрімкої кризи й початок стабілізації економіки; врешті-решт, про недопущення кровопролиття на Майдані та радикальну, порівняно з кучмівським періодом, зміну ставлення до свободи слова після 2004 року. Всі успіхи політичної кар'єри Ющенка - прем'єрство, лідерство опозиції, боротьбу за президентство - подано як результат дії на нього зовнішніх чинників за його цілковитої пасивності.

Натомість відповідна «центральна» стаття про кандидата, яка є чинним прем'єр-міністром - «Україна: версія Тимошенко» (цього разу її написав чомусь не Сергій Руденко, а якийсь Сергій Павлиш: про нього я не зміг знайти жодної інформації окрім, власне, авторства зазначеної статті) є немовби дзеркальним відображенням Руденкового матеріалу. Старанно вказано на здобутки Тимошенко часів віце-прем'єрства в уряді Ющенка; натомість далеко не однозначні оборудки в енергетичній сфері та зв'язки із Павлом Лазаренком виглядають у статті малозначущим біографічним епізодом, ледве не приватним здогадом «декого з експертів». Подальшу кар'єру Тимошенко висвітлено у чіткому телеологічному ключі: геть усе - і відсидка в СІЗО, і підтримка Ющенка у 2004 році - начебто спрямоване на виконання наперед визначеної місії - прийти до влади й ощасливити Україну. Щодо діяльності на посаді прем'єра у 2005 році, то всім діям Тимошенко дано однозначно схвальну оцінку (попри сумнівну позитивність таких кроків, як, наприклад, спроба масової реприватизації підприємств); натомість негативні сторони її першого прем'єрства - зниження ВВП, сповільнення інвестицій - виявляється, існували тільки у фантазіях критиканів. Про друге прем'єрство Тимошенко, позначене не лише об'єктивними наслідками фінансової кризи, а й цілком суб'єктивними спробами залатати соціально-роздутий бюджет через авансове вичавлювання податків із підприємців - жодного слова.

Ще разючішою, ніж змістова незбалансованість, є риторика статті, побудована на протиставленні міфологічно сконструйованих образів «доброї» Юлі та її «злих» супротивників. Чого варті такі звороти, як «поставила на собі певну мітку - людини, яка не готова рахуватися з установленими правилами гри»; «повірила у свою нову місію... лідера, який може увійти в історію»; «єдиним фронтом проти Тимошенко виступили олігархи»; «неможливість діяти на основі революційних наказів Майдану» тощо. Один з пасажів таки заслуговує розлогішого цитування як взірець стилю й аргументації Сергія Павлиша (чи того, хто писав під цим іменем):

«Поглиблення зневіри, розчарування у можливості збудувати нормальну країну, люмпенізація потенційно думаючої частини суспільства (на додачу до вже злюмпенізованої) - це і є головна стратегія опонентів Тимошенко. Власне, не суттєво, яке саме лайно викидають у телеефір шустери, богословські, шуфричі та інші спікери політичних сил. Головне - суспільство має змиритися з тим, що, крім лайна, у цій країні не може бути нічого, розслабитися й спробувати отримувати задоволення від життя в лайні».

Окрім «центральних» статей, у випусках про Ющенка і Тимошенко фігурують ще й такі собі колонки про них від «людей ззовні». Здавалося, вони мали б якось урівноважувати основний матеріал. Ба ні. У відведеному Ющенкові номері «Тижня» вміщено текст «П'ятирічка застою» політолога Тараса Кузя, відомого своєю «незаангажованістю»: змальовуючи картину негараздів у країні за останні п'ять років (до яких були причетні своєю діяльністю всі гілки влади), цей шановний науковець оздоблює свою колонку підзаголовком: «Негативні наслідки президентства Віктора Ющенка». А ось у випуску спецпроекту, присвяченому Юлії Тимошенко, відповідну колонку - «Влада під Ю. В. Т.» написав не менш відомий - своєю «послідовністю» - політик Тарас Чорновіл. Не те, щоб він явно підтримував Тимошенко як кандидата, але матеріал присвячено саме сильним сторонам її особистості (а не наслідкам її прем'єрства). Характерно, що й тут є підзаголовок: він містить не «мінус», як у Кузя, а глибокодумний «знак запитання»: «Що краще/гірше: президент Тимошенко чи опозиціонер Тимошенко».

У мене ж, як читача передвиборчого спецпроекту «Тижня», чергові запитання викликають вміщені серед його матеріалів переліки виконаних і невиконаних обіцянок чинних Президента і прем'єр-міністра. Йдеться не стільки про їхнє змістове наповнення (хоча справедливість багатьох оцінок таки є спірною), скільки про зовнішнє оформлення, яке справляє враження цілеспрямованої візуальної маніпуляції. В обох статтях чесно визнається, що більшість обіцянок кандидатів залишилися невиконаними. Однак обіцянки Ющенка подано у тому порядку, в якому вони фігурували у його програмі «10 кроків назустріч людям»; біля кожної з них, поруч із коментарем, проставлено піктограму  - «виконано» або «не виконано». Зрозуміло, що весь перелік - майже суцільні сині «пальці вниз», серед яких подекуди самотньо видніються «пальці вгору». Натомість у переліку Тимошенко, сформованого на основі програми «Український прорив» - плавна градація: між «не виконано» і «виконано» є ще «частково виконано» і «виконання триває». До того ж, обіцянки подано не у первісному порядку, а згрупованими за «мірою виконання», отож блокові «не виконано», виділеному тривожним червоним (лише в заголовку, а не біля кожного пункту, як у Ющенка) протиставляється хоч і менша, та все ж сумірна сукупність виділених спокійними зеленим, синім та сірим кольорами блоків «виконано», «частково виконано», «виконання триває»:

Уважний читач помітить, що застосування такого підходу у випадку Ющенкового переліку надало б йому набагато привабливішого вигляду. І навпаки, усунення «плавної» градації в переліку обіцянок Тимошенко знизило б кількість виконаних пунктів до п'яти супроти двадцяти трьох невиконаних; до того ж, із тих п'яти принаймні три - набуття членства у СОТ, підвищення допомоги при народженні дитини та при всиновленні, незалежне оцінювання знань абітурієнтів - є спільною заслугою Тимошенко і Ющенка.

Найвиразнішою, однак, є маніпулятивність оформлення першої сторінки обкладинки номерів «Українського тижня», де було розміщено матеріали передвиборчого спецпроекту. Досить порівняти номери, присвячені Януковичу, Тігіпкові, Литвину, Симоненкові, Яценюку, Гриценкові і ті, у котрих ідеться про Ющенка і Тягнибока.

Різниця відчутна: там - шаржі різної міри дотепності й дошкульності; тут - обличчя взагалі відсутні (якщо не брати до уваги маленьке спотворене відображення Ющенка у булаві); натомість при першому погляді на «ющенківський» номер одразу впадає в очі слово «вбивця» великими чорними літерами. З Тягнибоком обійшлися м'якше: до нього - лише питання, чи справді він націоналіст...

Єдиним кандидатом у Президенти, чиє справжнє обличчя з'явилося на обкладинці передвиборчого «Українського тижня» - великий план, вдалий макіяж/фотошоп, акцент на очі, ще й у поєднанні з ключовим словом агітаційної кампанії - є Юлія Тимошенко.

Зрозумілим стає й порядок випусків «спецпроекту». Спочатку - в цілому спокійні та об'єктивні матеріали про тих учасників перегонів, які або є технічними кандидатами від Тимошенко, або практично не конкурують з нею в «націонал-патріотичній» ніші. Їх супроводжують веселі шаржі - посміялися й забули. А от ближче до виборів по черзі з'являються безликі (вочевидь, з тих міркувань, що будь-яке «засвічення» обличчя є рекламою) «вбивця надії» Ющенко і «(не?)справжній націоналіст» Тягнибок - особисті вороги і конкуренти чинного прем'єра (відставка 2005 року, Тернопіль...). І насамкінець - завершальним, найпотужнішим акордом - проникливий погляд вже не шаржового, а справжнього обличчя Юлі на обкладинці й потік протимошенківського (і антиющенківського) агітпропу під обкладинкою.

Як на мій скромний непрофесійний погляд, на шпальтах журналу «Український тиждень» було проведено фахову, добре продуману, чітко спрямовану на цільову аудиторію агітаційну кампанію. Залишається «нескромне» запитання: чому сторінки, де містилися її матеріали (а це принаймні 10% обсягу кожного «спеціального» номера), було позначено як «спецпроект журналу», а не як «політичну рекламу» чи хоча б «трибуну» (під такою рубрикою раніше фігурували в «Тижні» політичні замовні матеріали - також не зовсім чітка позначка, але розумному досить)? Та й чи місце політичній рекламі на першій сторінці обкладинки видання, яке позиціонує себе об'єктивним і незаангажованим (була, пригадую, в одному з номерів «Тижня» показова добірка «критики журналу з різних боків барикад»)?

Оскільки для мене відповідь на це запитання очевидна, то після трьох останніх випусків «спецпроекту» я з великим жалем змушений розпрощатися із колись улюбленим «Українським тижнем». Хоча для мене дуже багато важить і україномовність «Тижня», і пропаганда української культури, яку він здійснює - що далеко не завше є конкурентною перевагою в Україні - все ж я переконаний: гідний моєї уваги й поваги часопис має йти до успіху прямим шляхом чесної журналістики, а не окружними дорогами «джинсової» продажності.

Ростислав Паранько, викладач Українського католицького університету, Львів