За радянських часів усе було гранично просто. Якщо Партія ніколи не помиляється, то їй протистоять лише злочинці чи божевільні. Нині неохочих визнати ексклюзивне право визначати єдино правильний шлях уже не розстрілюють, не саджають і не «лікують». Проте складається враження, що й у нинішньої влади з розумінням плюралізму не все гаразд. Можливо, тому не можу позбутися відчуття дежавю. Щоправда, дивного в цьому мало, адже спостерігаємо за цілою низкою римейків.

Почнімо з круглого столу про боротьбу з негативними змістом у ЗМІ, що відбувся 14 квітня. І не має значення, що новини, які декого обурюють негативним змістом, вже не ті, що обговорювалися під час першого такого круглого столу в жовтні минулого року. Негатив є негативом. Привертають увагу деякі інші відмінності. Півроку тому все відбулося з ініціативи політиків, натомість недавню зустріч офіційно ініціювали громадська організація «Українська громада» та інформаційний ресурс «Хорошие новости». Голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) Василь Костицький офіційно тільки брав участь в обох заходах. Різнилися ці зустрічі й реакцією представників ЗМІ. Вони вже не мовчали - лунали цілком конкретні звинувачення в спробах увести цензуру.

А саме цей момент насторожує та спонукає повернутися до дивовижної боротьби нібито за суспільну мораль. З одного боку, можна привітати пробудження зі сну українських журналістів. Коли йдеться про свободу, пильність украй рідко буває зайвою, та гадаю, політики не скликали жовтневого круглого столу, щоби просто наганяти на представників ЗМІ нудьгу.

Але навіщо влаштували римейк, який мав усі шанси провалитися? Звісно, підправили деякі особливо безглузді моменти: політики вже нібито ні при чому, а ініціатива, так би мовити, знизу. Та й деякі дивні збіги, які збентежили мене в ці перші місяці боротьби з негативом, зокрема, дослідження, що ніби вказують на підтримку народом цензури, та перестороги щодо згубних наслідків для психічного та фізичного здоров'я, тепер фактично на порядку денному. Запитання викликає й недавно розміщений на сайті НЕК лист із безумовно позитивним змістом від якогось «правозахисника».

Повернуся до всіх «підтверджень» суспільної підтримки, пересторог психологів та обґрунтування в «міжнародному кримінальному праві» діяльності НЕК, але спочатку хотілось би кілька моментів уточнити. З одного боку, пан Костицький нарікає, що його позицію перекручують. З іншого - як на круглому столі, так і в листі на сайті, лунають досить образливі звинувачення на адресу критиків діяльності НЕК. Слова пана Костицького передають і на сайті одного з організаторів заходу («Хорошие новости»), а в разі будь-яких сумнівів стосовно моїх мотивів або стосовно «замовного характеру» критики, просила би висунути конкретні звинувачення - розглянемо їх у суді.

В одному я погоджуюсь із паном Костицьким: держава справді має втрутитися в роботу ЗМІ, хоча не «з метою гармонізації поданих ними новин і сюжетів» (що б це не означало людською мовою), а з метою дотримання законодавства та захисту людей. Пан Костицький виявляє виняткову активність і постійно наголошує на необхідності протидіяти пропагуванню ненависті та ксенофобії, що так само забороняється, як і порнографія. Проте він жодного разу не звертав уваги на низку конкретних видань, які порушують ст. 161 ККУ, поширюють брехню та розпалюють ворожнечу. Вже рік на сайті «Кримської правди» «висить» стаття проти однієї етнічної групи в Криму («Принесенные ветром»). Не може пан Костицький не знати, адже весь час протестуємо, та двічі заяву до прокуратури написали з вимогою порушити кримінальну справу за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а статтю не прибирають. Пан посадовець мовчить. Він скаже, що чекає на включення НЕК до переліку державних установ, які здійснюють судово-експертну діяльність за фактом розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Його комісія й тепер не може здійснювати судово-експертну діяльність за фактом порнографії, але тут вона якраз не мовчить.

Я спокійно ставлюся до розумних та обґрунтованих обмежень свободи слова. Один відомий американський суддя колись пояснив, що свобода слова не дає права крикнути «пожежа» в переповненому театрі, якщо насправді нічого не горить. Як на мене, в ЗМІ та інтернеті повинні бути обмеження для тих, хто кричить, що винуватець пожежі чи якихось інших негараздів - певна група людей за расовою, релігійною чи якоюсь іншою ознакою; для тих, хто нахабно бреше та розпалює ворожнечу. З огляду на ризики, вважаю, що краще, коли відповідальність за те бере на себе суспільство і зрештою ЗМІ, а не держава. Купу публікацій явно ксенофобського характеру, поширених в українських ЗМІ, неможливо уявити в країнах ЕС. Чи ЗМІ в цих країнах дбають про суспільну мораль, чи керуються економічними міркуваннями (не хочуть збанкрутувати), мене не обходить. Треба розвивати роль громадського осуду, а не збільшувати втручання держави. Залишаться ситуації, коли державні чи правоохоронні органи муситимуть втрутитися. Але їхні дії повинні бути чітко врегульовані та передбачувані. А тут, даруйте, хто би міг передбачити, що державний орган побачить загрозу для суспільної моралі (та й національної безпеки) в романі відомого українського письменника та й чи навіть у справжній порнографії (якщо не дитячій, яка має жорстко каратися), а не в цілеспрямованому розпалюванні ворожнечі проти певної етнічної групи. Так само важко передбачити «рецепт» обмеження негативних новин.

Пан Костицький послався на результати дослідження, яке нібито довело, що народ підтримує цензуру. Таке просте тлумачення, на мій погляд, не є обґрунтованим, і мені шкода, що цю версію підхопили майже всі ЗМІ. Інформацію треба обробити, а не проковтнути, щоби виплювати в перекрученій формі. Двічі за останні півроку чуємо, ніби народ тільки й мріє про введення цензури, хоча насправді з'ясували, що люди підтримують якісь обмеження сцен насильства, жорстокості, сексу тощо. Я мусила би так само відповісти, бо теж не хочу, щоб діти дивилися деякі речі, і хочу, щоб мене попереджали про надмірне насильство. Не знаю, для кого Інститут імені Горшеніна проводить свої опитування, але радила би включити запитання, чи хочуть обмеження будь-яких новин з огляду на їхній негативний зміст. Я переконана, що результат буде іншим. Досить багато залежить від самих запитань, та й від того, як нам подають результати. Шкода, що ЗМІ кинулися трубити про «цензуру», а дуже мало уваги звертали на ще одне дослідження, проведене Центром Разумкова в рамках проекту «Дому свободи Україна».

Як пан Костицький, певно, знає, треба надзвичайно чітко визначати терміни. Він посилається на статті 3 та 27 Конституції, що, на його думку, уможливлюють контроль над діяльністю ЗМІ. Він цитує фразу «безпека громадян є обов'язком держави», й каже: «Щодо негативу, держава просто не може мовчати в цій ситуації. І мовчання в державі - це злочин перед суспільством, порушення її конституційного обов'язку».

Що мовчання може бути злочином, не підлягає сумніву. Саме таким злочинцем була радянська влада 23 роки тому, коли замовчувала беззаперечно негативну інформацію про Чорнобильську аварію. Партійні посадовці відправили своїх дітей у Москву, а чужих дітей - на вулицю, щоби ті (в позитивному дусі) відсвяткували Перше травня.

Щодо нинішньої кризи теж маю істотні застереження. Держава може скільки завгодно намагатися не говорити про масштаб кризи, неефективність заходів - або радше про їх відсутність з огляду на неспроможність політиків хоча б на деякий час відкласти свою вбивчу боротьбу за владу. Кому це допоможе? До речі, в усіх західних ЗМІ уже давно висловлюють здивування, що українській владі так начхати на народ та майбутнє країни. Отже, замість антикризових заходів у державі наступного разу МВФ покажуть антикризовий позитив у ЗМІ?!

Стосовно негативного впливу «поганих» новин із паном психологом не погодиться хіба що переконаний мазохіст. Але висновки, які вона робить, - її особиста думка, яку багато психологів не поділяють. Її запитання «яка мета цієї інформації?» нагадує риторичне запитання дворічної давності голови Держкомархіву Ольги Гінзбург - чому маємо знати про злочини комуністичного режиму? Я тоді відповіла, що це моя родина, це мільйони інших родин і що ми маємо право й обов'язок знати. Щодо права й обов'язку відповіла би так само й тут.

Інформація дає нам можливість зрозуміти, кому маємо довіряти, кому - ні, та й вимагати, щоб ті, хто повинен керувати країною, не тільки задовольняли свої політичні та бізнесові інтереси, а й служили виборцям. Зроблю тільки одне надзвичайно важливе уточнення: інформація може лежати мертвим капіталом або відволікати увагу від головного, коли її не обробляємо. Тут я сама вважаю, що українські ЗМІ мали би сумлінніше та професійніше виконувати свої обов'язки. Ставити більше запитань, наприклад, щодо джерел інформації та ймовірних мотивів тих, хто її подає. Можна було би безліч проблем уникнути.

Раджу читачеві ознайомитися зі «позитивним змістом» сайтів організаторів другого столу: http://ukrhromada.org/ та http://www.horoshienovosti.com.ua/. Повинна визнати: на обох  сайтах знайшла далеко не все, що шукала. На перший погляд - інформації ніби купа, грошей не пошкодували. Але на одному сайті взагалі не зрозуміло, коли він стартував, хто його фінансує; на другому інформації нібито достатньо, але про конкретні джерела фінансової підтримки - анічичирк. Зате серед медіапартнерів знайшла «Народний оглядач», чого відверто не розумію. Про який «позитивний зміст» ідеться, коли партнером є сайт, на якому майже щодня публікують тексти ксенофобського чи антисемітського характеру?

Повертаючись до запитання стосовно мети інформації, додала би ще одну. Перепрошую за педантизм, але хочеться знати, що ж відбулося. З цієї точки зору у висвітленні круглого столу, чогось, м'яко кажучи, бракує, хоча позитиву, безумовно, більше.

Щодо листа, оприлюдненого на сайті НЕК, маю цілу низку запитань, і не в останню чергу - чому таку маячню опублікували. Ставити запитання, до речі, завжди варто, бо це змушує нас замислитися, коли раціональної відповіді немає. Думаю, розраховували на те, що далі перших абзаців ніхто не читатиме. Прочитати справді важко, мені вдалося десь із третього разу.

Звісно, приємно, коли хтось висловлює повагу до тебе як до Людини та Особистості. Але коли автор листа пише, що він є представником в Україні «Международного общества прав человека (ООН)», дуже хотілось би знати, що для нього означають літери ООН, бо це шановне товариство не належить до структури Організації Об'єднаних Націй. Не завадило би знати, що це (і звідки воно в нього) за «специальное программное обеспечение», за допомогою якого він проаналізував зміст критики НЕК «с целью изучения психологического состояния того или иного автора в момент написания материала, выявления скрытых подсознательных внушений в тексте того или иного материала, направленных на создание у читающей аудитории необходимой автору реакции». Варто зазначити: пан Гальченко дійшов висновку, що вся критика має замовний характер.

Далі він береться за правозахисні організації й починає ніби цитувати міжнародні документи. Де він узяв свій російський переклад, не могла дізнатися, але в англійських оригіналах елементарно відсутні вказівки НУО, про які він пише. Один заголовок, щоправда, знайшла, коли зі здивуванням намагалася збагнути, звідки ось таке: «К преступлениям против здоровья населения и общественной нравственности в международном уголовном праве наряду с прочими относятся: • посягательства на культурные ценности народов, интересы общественной нравственности, как исторически сложившейся совокупности правил поведения».

Виявилося, що тут пан «правозахисник» сплутав міжнародне кримінальне право з главою 25 КК Російської Федерації.

Чому так багато пишу про цей лист? Почасти тому, що хтось явно намагається створити враження, ніби правозахисні організації мають триматися подалі від запитань щодо діяльності НЕК та закликів до обмежень негативу в ЗМІ, й обґрунтовує таку дивну позицію ще дивнішими «тлумаченнями» міжнародних документів. Інформація потрібна й для того, щоби стало зрозумілим: смілий висновок пана Гальченка щодо ролі НЕК має підлягати щонайменш ретельній перевірці.

Та й тому, що, на моє глибоке переконання, треба ставитися з повагою до людей, а не намагатися дурити та свідомістю маніпулювати ними з метою, яка - за визначенням - не може мати виправдання в демократичному суспільстві.