Як мені «подобаються» люди, які постійно вимагають змін від українського телебачення. Просто вийми та поклади їм ці зміни. А звідки вони візьмуться, якщо змін немає на власне телевізійній кухні? Якщо з року в рік одні й ті самі люди роблять те саме, в той самий спосіб і за ті самі кошти?

Колись український медіаринок був цікавий іноземним інвесторам. Ці часи давно минули. Лишилися тільки вітчизняні «інвестори», та й ті такі собі: всі, хто потенційно міг би щось купити, вже створили своє і приєдналися до клубу дотувальників. Особливо радує другий ешелон телемагнатів: створювати все нові й нові телеканали їм щоразу допомагають одні й ті самі телеменеджери. Для кожного наступного замовника — із трохи гіршим результатом, ніж для попереднього. У сухому залишку телеменеджери заробляють гроші, телевласники — вплив (якщо пощастить) або геморой. Ой, ні, вплив телеменеджери теж заробляють — якщо вони достатньо розумні і встигають встановити зв'язки в політикумі.

Є в українських телеменеджерів одна біда: загальна збитковість медіаринку ускладнила для них звітування об'єктивними показниками. Як довести, що вони добре працюють? Є динаміка рейтингів, є динаміка фінансових показників, але абсолютні значення цих фінансових показників залишають бажати кращого.

При цьому ціна ризику вкрай висока. Йти особливо немає куди — щоби змінити галузь, потрібно показати результати з попередніх місць роботи. І тут коло замикається. Як сон розуму породжує потвор, так сон бізнесу породжує потворні види конкуренції. Не знаю, як заведено конкурувати на інших ринках, але медійники в запалі захисту своєї території інколи конкурують так, що кров холоне в жилах. Ларс фон Трієр із його «...Джеком» — просто дитина у своїх фантазіях порівняно з деякими українськими медійниками, коли вони б'ються за місце під сонцем. Природно, все нове й незвичне, що з'являється на цьому ринку, в тому числі нових людей, вони переважно намагаються випалити в корені — як небезпечну заявку на конкуренцію.

Така традиція проникає до самої основи управлінської піраміди. Коли у співробітниках цінують не результат, а лише особисту відданість, навіть найздібнішим лишається тільки одне: бути особисто відданими. І тоді в них є два сценарії розвитку кар'єри: 1) щасливий, коли просувається їхній патрон і вони просуваються разом із ним, але обов'язково із наперед розписаними ролями; 2) нещасливий, коли їхній патрон потерпає невдачу й вони змушені починати все спочатку з нижчих щаблів.

Проблема неджентльменської конкуренції в тому, що вона породжує глибоку взаємну недовіру. Ця недовіра подвійно небезпечна через низьку оновлюваність керівних кадрів в індустрії: уже як розсварилися, то пам'ять на все життя. Наш ринок знає приклади, коли телевізійникам вдавалося винести за дужки минулі образи та почати разом працювати над спільною ідеєю. Закінчувалися ці ініціативи по-різному: інколи сторони поверталися до минулих образ, інколи — ні (а може, ще повернуться). Але, безперечно, такі рани ніколи не загоюються до кінця.

Дисклеймер #1: колонка заснована на реальних подіях, але будь-який збіг автор просить вважати випадковим.

Дисклеймер #2: серед телевізійників набагато більше хороших людей, ніж поганих, але тут усе — як у кулінарії: одна склянка підкислого молока змінює вміст усього бідона.