Дискусії про проблеми прокату українських фільмів точаться у вітчизняній кіноіндустрії не перший рік. Продюсери нарікають, що кінотеатри ставлять українські фільми на незручний час та обмежують кількість сеансів, надаючи перевагу гучним західним релізам, що користуються попитом у глядачів і приносять великі бокс-офіси. Деякі українські стрічки, за словами виробників, практично неможливо «проштовхнути» в кіномережі, і допомогти з цим не здатні навіть дистриб’ютори.

Представники кінотеатрів, у свою чергу, запевняють, що готові показувати національне кіно, попри те, що воно, здебільшого, не розраховане на масового глядача, але продюсери мають навчитися вчасно та правильно комунікувати з кінотеатрами.

Тим часом прописані в законодавстві квоти на 15% національного кіно в кінотеатрах не виконуються. Кінотеатри жаліються, що заповнювати квоту нічим. Продюсери відповідають, що варіантом виходу із ситуації є повторні прокати українського кіно.

Учергове поговорити на цю тему вирішили в межах міжнародного кінофестивалю «Молодість».

За даними модераторки круглого столу, кіножурналістки Олесі Анастасьєвої, з початку 2018 року в кінотеатральний прокат вийшов 21 український реліз (рахувалися фільми, що прокатувалися хоча б тиждень і хоча б в одному кінотеатрі). Найбільший бокс-офіс, як відомо, зібрала анімація «Викрадена принцеса» виробництва продакшну Animagrad групи компаній Film.ua – понад 36 млн грн. Ще одним лідером прокату стала стрічка «Свінгери» виробництва F Films і Platforma Filma, яка зібрала в кінотеатрах понад 22 млн грн.

Та великі збори в національному прокаті, незважаючи на «ренесанс» українського кіно, усе ще рідкість, ніж правило. Решта українських фільмів зі згаданого вище списку надто відстають від лідерів прокату, заробивши в кращому випадку кілька сотень тисяч гривень бокс-офісу, а в гіршому – ледве сягнувши кількох десятків тисяч.

Крім того, дані по деяких фільмах узагалі неможливо отримати, адже продюсери або кінотеатри не завжди їх відкривають. Або ж відкривають, але ці цифри не збігаються.

«Нам потрібен єдиний електронний квиток, який прописаний у законодавстві, щоб не виникало дивних ситуацій, коли дані з різних джерел про бокс-офіс стрічок не збігаються», – підкреслила Олеся Анастасьєва.

Далі – детальніше про те, які проблеми щодо прокату національних фільмів бачать кіновиробники й кінотеатри та чого вони хочуть одне від одного.

Про базу контактів продюсерів для кінотеатрів

Керівниця відділу програм мережі кінотеатрів «Лінія кіно» Ліана Плисецька вважає, що однією з головних проблем недосконалої співпраці між виробниками фільмів і кінотеатрами є відсутність загальної бази контактів українських продюсерів та режисерів. Вона запропонувала створити окрему сторінку з даними, наприклад, на сайті Держкіно.

«Потрібно розуміти, як планують свою роботу кінотеатри. Наприкінці травня ми розписуємо покази на липень. Якщо я дізнаюся, що якийсь український фільм виходить, наприклад, 6 червня, я вже не маю можливості вставити його в розклад. До нас дуже пізно звертаються або не звертаються зовсім. Інколи доводиться самостійно шукати режисерів через Фейсбук і пропонувати їм прокат», – сказала пані Плисецька.

Ліана Плисецька

Директор київських кінотеатрів Boomer та «Магнат» Сергій Зленко підтримав колегу: «Є таке поняття, як звичаї певної галузі. Відповідно до звичаїв нашої галузі, фільм з’являється, коли приходить від правовласника або дистриб’ютора – це для нас основне джерело інформації. Буває, ми дізнаємося, що реліз виходить, або з афіші кінотеатру, або з Фейсбуку».

Він вважає, що кінотеатри мають проявляти активність, особливо, «коли їх стимулює квота в 15%», а тому загальна база контактів допомогла б.

Сергій Зленко також додав, що ті продюсери, які працюють «самокатом» (без залучення дистриб’юторських компаній) мають звертати увагу не лише на великі кінотеатральні мережі, але й на маленькі кінотеатри, які теж здатні принести кошти в загальний бокс-офіс стрічки.

Сергій Зленко

Продюсери, у свою чергу зазначили, що Держкіно не зобов’язане займатися таким списком. По-перше, тому, що відомство теж не завжди знає, коли і які фільми виходять, якщо вони, наприклад, створюються без фінансової підтримки держави. По-друге, важко відстежувати стрічки, що знімаються в регіонах.

«Держкіно не має ні ресурсів, ні можливості цим займатися. Це структура, де кожен має свої посадові обов’язки. Крім того, не всі фільми виходять за підтримки держави, а Держкіно не має знати, які фільми випускає незалежний продакшн, наприклад, в Одесі», – прокоментував продюсер компанії Fresh Production Олег Щербина («Будинок ”Слово”», «Ізі»).

Він порадив кінотеатрам комунікувати з виробниками на кіноринках – в Україні їх щонайменше два: Літній і Зимовий кіноринки Одеського міжнародного кінофестивалю.

Засновник компанії Garnet International Media Group, продюсер Андрій Єрмак («Межа», «Правило бою») упевнений, що продюсери мають самі промотувати свій продукт і шукати контактів із кінотеатрами. «Це наші проблеми. Велика подяка, що ви (кінотеатри) зацікавлені, але бігати ні за ким не повинні», – підсумував продюсер.

Про роботу дистриб’юторів

Також Андрій Єрмак зізнався, що не довіряє українським дистриб’юторам. «Я не бачу сьогодні такі українські дистриб’юторські компанії, окрім деяких невеликих, з якими є перспектива співпраці», – заявив він.

Річ у тім, що словацько-українська стрічка «Межа», продюсуванням якої займався Андрій Єрмак і яка стала рекордсменом за бокс-офісом у Словаччині (2,5 млн євро), фактично провалилася в прокаті в Україні (1,7 млн грн). Продюсер упевнений, що це сталося з вини дистриб’ютора – компанії Ukrainian Film Distribution, яка, за його словами, поставилася до своїх обов’язків не надто відповідально й не змогла домовитися з кінотеатрами про вдалий розпис стрічки. Отже, продюсеру довелося самостійно домовлятися з кінотеатрами про окремі сеанси фільму в різних містах (нагадаємо, що UFD заперечувала звинувачення Андрія Єрмака).

Андрій Єрмак

Він також додав, що такої ситуації, як в Україні, коли один дистриб’ютор представляє декількох мейджорів, фактично є монополістом і може диктувати умови на ринку, немає в жодній іншій країні світу. І висловив сподівання, що скоро така ситуація зміниться з приходом нових прокатних компаній.

Співзасновник Міжнародного кінофестивалю документального кіно про права людини Docudays UА, засновник компанії «Магіка-фільм» Геннадій Кофман («Жива ватра», «Дельта») зазначив, що дистриб’юторам невигідно займатися українським кіно, а особливо – документальним. Він розповів, що витратив рік на співпрацю з прокатною компанією щодо показу «Живої ватри», у результаті дистриб’ютор запропонував йому лише 40 екранів.

«40 екранів я можу організувати сам, не виходячи з дому. Ми втратили близько року з випуском “Живої ватри” через ці тривалі перемовини. Я дуже сподіваюся, що в країні з’являться дистриб’ютори, які будуть займатися документальним кіно», – сказав він. Але, водночас, погодився з тим, що не все документальне кіно може виходити на великі екрани, це має бути якась особлива подія.

Геннадій Кофман

У директора НЛО TV, продюсера фільмів «Інфоголік», «Зустріч однокласників» Івана Букреєва немає претензій ані до дистриб’юторів, ані до кінотеатрів, хоч кількість залів для показу «Інфоголіка» на другому тижні прокату було зменшено: «Тоді вийшов блокбастер “Кінг-Конг”. Але кінотеатрам потрібно заробляти, і ми це розуміємо».

Про відсутність звички у глядачів дивитися українське кіно

Продюсер компанії «Інсайтмедіа» Володимир Філіппов («Червоний», «Стрімголов», «Іній», «Зрадник») нарікає не на дистриб’юторів, а саме на кінотеатри, які, крім блокбастерів, активно розписують фільми, що не користуються особливим попитом у глядачів, хоча замість них могли б демонструвати українські.

Українського глядача пан Філіппов назвав «складним і закомплексованим». Йому опонував Андрій Єрмак: «Глядач у нас такий, який він є. Він голосує гривнею й має право обирати те, що вважає потрібним. Просто треба пам’ятати, що кінотеатри – це бізнес-структури, орієнтовані на заробіток коштів, бо мають сплачувати затратну частину. Наше завдання – створювати українське кіно, яке буде конкурентоспроможним. Так, це важко».

Іван Букреєв запевнив, що ситуація з відвідуваністю сеансів національно кіно зараз краща, ніж на початку 2017 року: «По-моєму, українські стрічки – ігрові, анімаційні, документальні – потроху відвоювали свої позиції, і кінотеатри почали довіряти їм».

Цю тезу підтвердила і перша заступниця директора комунального підприємства «Київкінофільм» (мережа київських муніципальних кінотеатрів) Лариса Зубенко. Вона розповіла, що в її мережі у 2016 році покази українських фільмів відвідали 68 тис. глядачів, а у 2017 році (майже при тій самій кількості національних стрічок) – 82 тисячі.

Лариса Зубенко

Водночас Олег Щербина вважає, що в Україні втрачена культура походів у кінотеатри, людям треба повернути звичку дивитися кіно на великих екранах. Також він відзначив географічну нерівність бокс-офісу: «В основному, більшість українських фільмів збирають гроші в Києві, Львові та ще в деяких обласних центрах західної України. Національне кіно не працює в Харкові, Запоріжжі, Херсоні та інших містах. Це нерівномірність культурного простору. І це питання, яке потрібно вирішувати на рівні держави якимись окремими заходами».

Про проблеми показів у регіональних кінотеатрах

Олег Щербина вважає, що в українських продюсерів не може бути великих претензій до київських кінотеатрів, адже більшість мереж підтримують українське кіно і йдуть назустріч національним виробникам. Чого не можна сказати, наприклад, про регіональні кінотеатри, які ігнорують українське, європейське кіно – будь-яке, крім блокбастерів.

«У невеликих містах є всього по два-три кінотеатри. Вони не зацікавлені показувати фільми, на які прийде невелика кількість глядачів. Часто власники кінотеатрів не зацікавлені нічого робити, крім того, щоб натиснути кнопку і ввімкнути американський фільм», – розповів він.

Олег Щербина

Натомість режисер, продюсер Леонід Кантер* («Міф», «Війна за свій рахунок») пригадав, що на єдиний сеанс фільму «Міф» у чернівецькому кінотеатрі прийшло так багато глядачів (а ті, хто не потрапили на показ, почали жалітися на це), що кінотеатр сам попросив у виробників надати фільм для прокату.

Володимир Філіппов розповів, що його фільм «Червоний» був у прокаті в малих містах України і покази пройшли з аншлагами. Але продюсер теж має претензії до регіональних кінотеатрів. За його словами, часто вони намагаються адаптувати назви фільмів під свій регіон. Так, наприклад, на сайтах кінотеатрів Харкова і Херсона стрічку «Червоний» було названо «Красный». Тоді як Червоний – прізвище головного героя, і вся рекламна компанія була розрахована саме на назву «Червоний». За словами Андрія Єрмака, фільм «Межа» кінотеатри перекладали, хто як – «Линия», «Граница» тощо.

«Я з повагою ставлюся до російської мови, я і сам російськомовний, але як люди додумаються сходити на фільм “Красный”, коли вся наша рекламна компанія розрахована на “Червоного”? Це була така творчість, адаптація під місцевий ринок. Вони написали це на афішах. Але переважно  – на сайтах, я і сам не одразу знайшов свій фільм у прокаті. Було трохи дивно», – розповів пан Філіппов.

Володимир Філіппов

«У новому законі прописана державна підтримка регіональних кінотеатрів. Я сподіваюся, що це вирішить питання з демонстрацією саме українського контенту, бо в тих містах глядачі не мають звички ходити на блокбастери і з радістю дивляться національне кіно», – додав Володимир Філіппов.

Про якість кінопоказу українських фільмів

Також на круглому столі порушили питання якості демонстрації національних стрічок. Часто кінотеатри показують їх у HD-залах, у той час як світові блокбастери демонструються в залах із DCP-технологією (більш якісний цифровий формат). З одного боку, це дозволяє подовжити прокат національного фільму у вільних від гучних релізів HD-залах. А з іншого боку, виробники кіно не хочуть поступатися якістю.

Лариса Зубенко вважає, що більшість українських фільмів розраховані на невелику кількість глядачів, і тому муніципальні кінотеатри підходять для такого прокату якнайкраще. Вона розповіла, що зазвичай працює з усіма українськими фільмами, але у форматі HD.

«Наші (муніципальні) кінотеатри побудовані ще за радянських часів, коли будували один або два зали в одному кінотеатрі. Коли наша команда прийшла у 2016 році, насамперед ми побудували в кінотеатрах додаткові зали, це дозволило нам урізноманітнити репертуар. Інколи є можливість вставити українське кіно між сеансами. Так було, наприклад, із “Міфом”», – розповіла вона.

Геннадій Кофман, Олег Щербина, Андрій Єрмак

Режисер фільму «Міф» Леонід Кантер наголосив, що якість демонстрації стрічок має неабияке значення, бо творці витрачають велику кількість грошей і праці на те, щоб виробити кіно в гарній якості. «І коли ви показуєте це на якомусь відеомагнітофоні  – це не прикольно. Велике побажання, щоб навіть у маленьких залах було обладнання для показу фільмів у DCP-форматі. Я розумію, що для вас це дорого, але нам теж дорого знімати кіно», – зауважив він.

Лариса Зубенко пообіцяла, що у вересні обладнання, яке дозволить показувати фільми у DCP-форматі, з’явиться в київському кінотеатрі «Ліра».

Сергій Зленко розповів, що також принципово тримає в кожному кінотеатрі по одній HD-залі, що дозволяє достатньо розширити репертуар, у тому числі знайти місце для українських фільмів. Він запевнив, що на сьогоднішній день якість такого показу завдяки розвитку технологій досягла високого рівня і єдина відмінність HD і DCP лише в тому, що DCP дозволяє шифрувати контент, тобто зводить до нуля ризик піратського копіювання та викладення цього контенту в інтернет. «Глядач не відчуває принципової різниці, але HD-зала дозволяє тримати в прокаті фільми достатньо довгий час – 2-3 місяці», – додав Сергій Зленко.

«Глядач, якого так важко заманити в кінотеатри, іде туди за шоу, бо просто подивитися фільм можна і вдома. Те, що у вас якісні покази у форматі HD – це добре, але я бачив різні кінотеатри з різною якістю. Ми тепер будемо працювати тільки з тими кінотеатрами, які можуть показувати стрічки в DCP-форматі. Бо ми поважаємо глядача і хочемо показувати йому своє кіно в найкращій якості», – заперечив Леонід Кантер.

«Друга причина – це піратство, – додав він. – Ми не довіряємо нікому, у тому числі кіномеханікам. Бо мали проблеми з попередньою стрічкою. Якщо в Україні фільм потрапляє в інтернет, то миттєво копіюється на всі можливі файлообмінники».

Леонід Кантер

Іван Букреєв звернув увагу ще й на проблеми зі звуком на сеансах: «Я хотів би побажати кінотеатрам не занижувати звук і не гасити лампи. Поганий звук – це розповсюджена проблема і в 50% випадків – це питання до техніків у кінотеатрах, які “граються з повзунками”».

Про участь у «конкурсі патріотичного кіно»

Обговорення дійшло й до актуальної нині для української кіноіндустрії теми «патріотичного кіно».

За вимогами конкурсу Міністерства культури, яке розпоряджається 500 млн грн із бюджету на вироблення «фільмів патріотичного спрямування», претенденти на державну фінансову підтримку мають подати, серед інших документів, укладені попередні угоди з дистриб’ютором або телеканалом про показ їхньої стрічки. Попередній договір із дистриб’ютором має передбачати показ фільму в перший тиждень виходу в прокат на 80 екранах у будні з 19:00 до 23:00 та у вихідні з 12:00 до 23:00 (не менше одного показу на день). Попередня угода з телеканалом має передбачати прем’єрну трансляцію з 18:00 до 23:00 у будні дні та/або з 12:00 до 23:00 у вихідні дні.

Модераторка круглого столу Олеся Анастасьєва запитала в учасників, чи є в них такі попередні домовленості.

Іван Букреєв відповів, що до нього зверталися щодо вироблення та подачі на конкурс спільної заявки на серіал. Щодо демонстрації таких проектів на каналі НЛО TV – звернень не було. І додав, що не збирається знімати патріотичне кіно. «Будемо знімати антисоціальне без державної підтримки», – пожартував він.

Іван Букреєв

Олег Щербина розповів, що подаватиме на «конкурс патріотичного кіно» три проекти. «Ми зверталися і до дистриб’юторів, і до телеканалів. Підписали контракти», – прокоментував він. Але додав, що вважає такі умови надмірними: «Було б непогано передивитися ці правила і зменшити вимоги до наступного конкурсу, аби збільшити кількість компанії, які можуть взяти в ньому участь».

Геннадій Кофман погодився з Олегом Щербиною щодо надмірності вимог конкурсу, адже, наприклад, документальне кіно дуже важко розписати на 80 залів. «Я вважаю, що ця вимога є абсурдом, правила придумані лише українським Мінкультом, ніде у світі немає такої вимоги – мати договір. Це міг би бути лист про наміри, але не контракт», – сказав він. Але, незважаючи на це, його компанія, ймовірно, братиме участь у конкурсі й уже проводила перемовини з телеканалами.

Подаватися на «конкурс патріотичного кіно» зі своїми проектами збирається і Володимир Філіппов.

Андрій Єрмак упевнений, що 80 екранів – це не так багато, і якщо проект цікавий, то вимогу цілком можна виконати. Він також додав, що дистриб’юторська діяльність в Україні не ліцензується, отже цю функцію може виконувати будь-який виробник.

Цю думку підтримав Леонід Кантер, зазначивши, що його компанія самотужки (без дистриб’ютора) змогла домовитися про 55 залів для фільму «МІФ», тож можна збільшити цю кількість за бажання. А також додав, що не треба применшувати можливостей документального кіно.

*У той час, коли цей матеріал готувався до публікації, стало відомо, що режисер, продюсер Леонід Кантер пішов із життя. Редакція «Детектора медіа» приносить свої співчуття родині та близьким.

Фото: кінофестиваль «Молодість»