Скандал підняла режисерка Марина Степанська ще 3 квітня, написавши на своїй сторінці у Фейсбуку обурений пост із елементами ненормативної лексики. Якщо коротко та по суті: її повнометражний дебют «Стрімголов» опинився на піратських торентах у мережі. Зі слів пані Степанської, це ставить під загрозу міжнародний прокат фільму, котрий уже має непогану фестивальну історію, отримав кілька нагород та, поза сумнівом, буде відзначений в Україні «Золотою Дзиґою» бодай в одній із номінацій.

Разом зі «Стрімголов» у зажерливих лапах піратів опинилися інші українські фільми, котрі вийшли на екран протягом 2017 року. Проте наскільки це критично для стрічок? І чи відчутного удару завдано правовласникам?

Бо тут слід розуміти: режисери здебільшого не володіють правами на показ своїх вистражданих дітищ. Вони можуть брати участь — і беруть її — у платних чи безкоштовних демонстраціях, котрі проводяться в рамках фестивалів, днів кіно чи просто за домовленістю з партнерами. Зокрема, фільм Зази Буадзе «Червоний» уже не вперше представляють у містах Тернопільщини. Вхід на покази вільний завдяки домовленості виробників із Тернопільською кінокомісією. Ця активна й динамічна організація загалом уже два роки показує українські фільми як у програмах локального фестивалю «КіноХвиля», так і в рамках інших культурних подій регіону.

Зрозуміти Марину Степанську можна і треба. Бо причина її обурення описується коротко і ясно: глядачі повинні платити за контент, красти інтелектуальну власність не можна. На цих позиціях стояв, стою і стоятиму я. Але якщо дочитати згаданий вище допис до кінця, побачимо цікавий заклик: «Качайте, друзі, дивіться в хорошій якості. Якщо правовласникам плювати на долю фільму, чому я маю обмежувати доступ до нього».

Фраза багато про що говорить. Вільно чи мимоволі пані Степанська озвучила іншу, насправді неіснуючу частину проблеми. Точніше, проблема є. Вона в тому, що українці не дуже люблять платити за контент як такий, а фільми, музику й книжки воліють «качати». Я стикався з питанням і по «Червоному», до якого причетний, і по книжках свого авторства. Лише з десяток незнайомців запитували у Фейсбуку або через електронну пошту, де можна подивитися / прочитати такий-то твір за гроші. Звісно, я не маю змоги готувати подібну пропозицію і продавати такий продукт. Але повторюся: охочих заплатити за контент в Україні дуже мало. І це — видима частина проблеми.

Проте чому я називаю її неіснуючою? Все дуже просто. Якщо її вирішити, якщо викласти українські фільми на легальні платні платформи в мережу й те саме зробити з книжками та музикою, охочих платити не збільшиться. Та головне, на що вперто не готові звернути увагу колеги, — до українського контенту, навіть легального, всередині держави Україна поки немає того гострого інтересу, котрий змусив би волати: «Рятуйте, пірати нас обкрадають!»

Видавчиня Дана Павличко в інтерв’ю «Новому времени» згадує схожий випадок, пов’язаний із видавничим життям: «Була неприємна історія з видавництвом “Наш формат”, книги якого безкоштовно розповсюджували в електронному варіанті через один з великих телеграм-каналів. Але навіть після скандалу такі канали все одно продовжують існувати. Ця ситуація дуже показова. Навіть не з тієї точки зору, що люди викладали крадений контент, а тому що люди, які стояли за цим каналом, і ті, хто їх захищали, дуже агресивно доводили, що вони мають право красти цей контент і поширювати його безкоштовно».

Знову приходимо до відсутності культури платити за читання / слухання / перегляд. Розмови про те, що пірати насправді є робінгудами, які відкривають бідним людям вільний доступ до інформації — сеанс стриптизу для бідних. Адже все одно квиток у кіно коштує менше кілограма ковбаси, а платний перегляд у мережі й того менше. Отже, йдеться не про те, що благородні пірати допомагають цінителям актуальної культури економити гроші.

Мова про інше: згадані цінителі зацікавляться краденим українським контентом в останню чергу. Якщо взагалі зацікавляться. Отака сумна реальність, малята.

Не тому, що «Стрімголов» чи інші українські стрічки погані. Навіть не через те, що вони інакші, ніж голлівудські блокбастери. Усе простіше. Український інтелектуальний продукт перебуває або за межами інформаційного поля України, або в кращому разі — на його маргінесах. Саме тому Марина Степанська, судячи з наведеного допису, махнула рукою на піратів, дозволяє й навіть закликає всіх охочих «качати» фільм у хорошій якості. Інша річ, охочих, попри глибоке переконання режисерки, не набереться аж так багато.

Ось вам інша історія для порівняння. 2 січня 2018 року успішну українську комедію «Dzidzio Контрабас» виклали в мережу для безкоштовного перегляду. Фільм на той час устиг заробити всі свої гроші і створити прецедент самоокупності. Отже, вони можуть собі дозволити такий широкий жест. З’явилися й обурені: ті, хто вже встиг заплатити за можливість перегляду. Їх навряд чи виявилося багато, але тим не менше — знайшлися громадяни, котрі висловили претензії правовласникам за те, що ті «злили» стрічку на YouTube. Проте, за моєю інформацією, подібний жест доброї волі готують інші українські власники фільмів.

Відомий продюсер Ігор Савиченко в інтерв’ю журналу «Країна» сказав про факт, на який багато хто заплющує очі. Фільм Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги» за касовими зборами обігнав «Dzidzio Контрабас», але при цьому в його виробництво вклали удвічі більше коштів, ніж повернули. Тобто стрічка, яка реально гриміла в Україні та світі та за замовчуванням вважається суперуспішною, насправді себе не окупила. На жаль, від якості фільму та його суспільної важливості окупність інтелектуального продукту в нашій країні не залежить.

«Кіборги» можуть збирати й збирали повні зали протягом кількох місяців, ставши не меншим прокатним феноменом, ніж «Dzidzio Контрабас», хоча до порівняння вони не надаються. Але кінотеатрів усе одно катастрофічно не вистачає. Команду «Кіборгів» обурили пірати, які виклали фільм у мережу без дозволу, й незабаром була викладена офіційна версія — для перегляду за передплатою. Проте є велика підозра: незабаром ця та інші стрічки з’являться з благословення продюсерів уже в безкоштовних версіях. Адже більше квитків, ніж уже продано, люди не куплять. Натомість історію з офіційним випусканням фільму у вільне, читай — безкоштовне, плавання надрами інтернету подадуть красиво.

Висновок із усього сказаного вище наступний. Викрадачі українського контенту завдають творцям лише моральних збитків. Матеріально режисери не страждають, бо не є власниками стрічок, принаймні більшість із них. Ті ж, хто водночас є правовласником свого кіно, так само не втратить фінансово, якщо стрічку в піратській копії перегляне, наприклад, від 100 до 1000 користувачів мережі. Слід говорити, навіть голосно кричати про відсутність культури споживання контенту, брак кінотеатрів, книгарень, якісних концертних майданчиків тощо. Та аж ніяк не рахувати втрачені гроші, яких поки що, на жаль, усе одно не заробити. Хоч у легальний, хоч у нелегальний спосіб.

Ілюстрація: netfreedom.org.ua