Та перш ніж це станеться, добре розібратися в доцільності номінантів, їхній якості та шансах на преміювання.

Як підкреслив на прес-конференції в кінотеатрі «Оскар» голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко, «більшість номінованих фільмів були (у своєму створенні) підтримані саме Держкіно». Втім, цей факт є і без підкреслення зрозумілим, адже в країні, де йде війна, економіка — у стані стагнації, а бізнес існує всупереч, а не завдяки, Держкіно — ледь не єдиний великий і послідовний інвестор. І саме в цьому аспекті добре, що серед номінантів «Дзиґи» є й незалежні, приватно вироблені фільми, на кшталт «Dzidzio Контрабасу» або «Лагідної». Втім, незважаючи на перевагу їхньої незалежності, є мінус у їхній появі серед довгого списку претендентів.

«Dzidzio Контрабас» ніяким чином не міг претендувати на визначення кращого фільму. І хоча це суб’єктивне враження принаймні однієї людини, воно не зовсім правильно сформульоване, адже приймаються до розгляду всі подані фільми, у виробництві яких є українська частка. Фільм може й не мати видатної режисури чи операторської роботи, але в ньому може бути добре акторське виконання. А в «Dzidzio Контрабасі» був сам Dzidzio, і він вигідно і яскраво вирізнявся на фоні інших акторів та їхніх ролей у поданих на розгляд Кіноакадемії фільмах. Власне, він і отримав свою номінацію, як на мене, цілком заслужено.

Із «Лагідною» ж проблема була двоякого характеру. З одного боку, не дуже чесно, коли у списку з горобцями з’являється орел, очевидно, не до порівняння, вищий і кращий за своїх сусідів, а крім того — птах явно не з нашого простору. З іншого ж боку, виявляється, ніхто цього орла й не намагався брати до порівняння, бо одразу, за регламентом академії, «Лагідна» розглядалася як фільм «з українською участю», а не як українська копродукція, що мала би право на номінацію. «Лагідна» не є українською копродукцією, оскільки фінансувалася вітчизняним продюсером, Сергієм Лавренюком, на етапі постпродакшну. Але саме українська участь у створенні фільму дозволяє йому претендувати на номінації українським же спеціалістам, що мають громадянство України або право на роботу і проживання в Україні. Через це Сергій Лозниця, як громадянин України, і номінується на «Дзиґу» — і як режисер фільму, і як його сценарист. І це крім того, що Лозниця більш ніж гідний кандидат на перемогу. Який, якщо чесно, так само не має конкурентів серед інших претендентів, як і не мала би «Лагідна» в разі свого номінування.

Засмутила відсутність серед оголошеного списку номінантів кандидатури Дмитра Недрі як оператора копродукційного українсько-італійського фільму «Ізі» Андреа Маняні. І це справді шкода і дивно: при всій моїй любові до «Рівня чорного», там картинка статична, обмежена кількістю кадрів і, відповідно, обсягом роботи над створенням простору, хоч і чудово проробленого й картиноподібного, натомість «Ізі» з усім його різноплановим, різнофактурним і різнодинамічним тлом, багатством світла й тіні, складністю постановки та режимів, заслуговує на увагу як мінімум через роботу оператора. Про оператора «Кіборгів» — мовчу, бо ж це — крамола, говорити, не маючи за спиною досвіду зйомок десяти фільмів і диплома Інституту Карпенко-Карого… Залишається Олександр Рощин зі стрічки «Припутні», і це був би гідний вибір, адже по всьому тяжіє на революцію в українській індустрії: взяти камеру в руки, зробити фільм дуже динамічним, «живим», чим максимально увійти в існування персонажів, адаптуватися до них — справжнє занурення, справжня операторська відповідальність за свою роботу, яка виглядає адекватною поставленому режисером і самим матеріалом завдання.

Так само трохи дивно нехтували загалом фільмом «Одесити на Донбасі», який мусив би опинитися серед чотирьох претендентів номінації на найкращу документальну стрічку. Це було добре зроблене і, головне, важливе кіно, де ставилося питання багатовекторне і наріжне для суспільства: як таке може бути, що люди з Одеси йдуть на фронт, а сама Одеса — тотально українофобська?! І це під час війни? І це не так далеко від кордону із загарбаним Росією Криму? І це коли в усіх цих хлопців, що пішли на російсько-українську війну, залишалися родичі, які виявляли свою симпатію агресору, а не своїм синам, батькам і братам? Фільм гостро поставив ці питання, як і має робити документалістика. А його «прокотили»…

Шокувала присутність у номінації «найкраща акторка у головній ролі» Лілії Яценко з «Чужої молитви». Більш прісної й невиразної роботи в такому максимально напруженому (за сюжетом) і максимально вимогливому до емоцій (за матеріалом) фільмі, як «Чужа молитва», важко було очікувати, й неможливо було очікувати номінації за «таке». Та, певно, не варто підозрювати правління Української кіноакадемії в корупції, адже, по-перше, «Чужа молитва» провалилася у прокаті, а по-друге, на жаль, за минулий рік у вітчизняному кіно було негусто із жіночими ролями. Проте з гендерним питанням — порушеним на прес-конференції — в нашій кіноакадемії, на відміну від Американської кіноакадемії, все добре: 34 % від усіх членів академії — жінки, що в чотири рази більше, ніж в аналогічній заокеанській структурі.

До того ж, скажімо, номінація за найкраще виконання другопланової жіночої ролі, як мінімум, виявила один беззаперечний акторський тріумф: Ніна Набока у стрічці «Припутні» зіграла вибухово-добре, так легко і так переконливо вона «прожила» на екрані у шкурі свого персонажа. Так само краща Алла Загайкевич у «композиторській» номінації за фантастичну роботу над партитурою документального фільму «Будинок “Слово”». Номінації ж «художник із гриму» та «художник із костюмів» — обидві! — всуціль складаються з жінок. А в номінації «найкращий короткометражний фільм» Катерина Горностай зі своєю роботою «Бузок» складає помітну конкуренцію чоловікам-режисерам — Павлу Острікову із його «Випуском’97» і Філіпу Сотниченко із «Технічною перервою».

Короткометражна номінація загалом є однією з найбільш довершених — усі три фільми тут чудові, кожний має гідну заздрості силу думки та обнадійливе професійне виконання. Тут немає прохідних фільмів. Тут може бути виявлена лише нестача духу самих кіноакадеміків у, скажімо, преміюванні «Технічної перерви» лише на підставі її формальної радикальності. Менше з тим, за Сотниченком усе одно помітно визирає майбутнє.

На превеликий жаль, найпроблемніша номінація — головна: найкращий фільм України 2017 року. Тут поруч із гідними українськими фільмами, якими без докору сумління, не питаючись, можна пишатися — «Рівень чорного», «Припутні», «Стрімголов» — присутні «Кіборги» та «Dzidzio Контрабас». Отут можна подумати про корупцію — і хоча б тому, що обидва фільми стали минулорічними блокбастерами, й тому, про що вже йшлося вище.

Мені пошепки сказали на вушко, що роби-чи-не-роби тут щось — усе одно «найкращими» визнають «Кіборгів». І якщо відсторонитися від словникового визначення прикметника «найкращий», і загалом від кінокритики, зупинити вияв праведного гніву, наступаючи своїй пісні на горло, треба визнати — певно, це правильно. І вже не в суб’єктивному плані, а в об’єктивному. Коли наші вподобання, наші естетичні ідеали тьмяніють перед реальністю. Нині потрібен не філософський рівень чорного, а яскравий спалах доблесті кіборгів. І навіть якщо після фільму про них не хочеться записатися до військомату, як мало би бути, як того хотіли — вимагали! — глядачі, народ, країна, все одно цей фільм виходить на перше місце. Бо такий час.