У Тернополі на заході України немає моря, лише озеро посеред міста. Але саме тут проходить «Кінохвиля» — маленький фестиваль, який, незважаючи на свій масштаб, дивовижно злагоджений і повноводний. Тривалістю всього три дні, з 17 по 19 грудня, він показав — на заздрість запрошеним із метрополії — всю силу terra incognita.

Вважається, що в провінції, далеко від столиці, все куце й гірше. Ця думка міцно сидить у голові глядачів, звиклих до мультиплексів і багатолюдних фестивалів із довгими чергами за квитками й тусовками кіноманів. Кінофестивалі в Україні давно зарезервували місця проведення, хронологічно віддаючи пальму першості спочатку Києву з його «Молодістю» та визначальним Docudays UA, потім Одесі з її Міжнародним фестивалем і морем, і нарешті Львову з Wiz-Art Festival — за тепло й каву. Тернопіль має непогані шанси потрапити в четвірку. Якщо в Дюма було чотири мушкетера, а в Майка Ньюела та Річарда Кертіса — «Чотири весілля…», чому би в Україні не бути чотирьом центрам фестивального життя?

І справа тут не тільки в архітектурі міста, кількості та якості барів і ресторанів, навіть не в «набережній» і віднайдених найдовших в Україні підземних ходах. Справа в підході. Цього року «Кінохвиля» прокотилася вдруге, і перший раз — не до порівняння з другим. Бо після минулорічного фесту організатори проаналізували свої помилки, елементарно питаючи у відвідувачів «що було не так?», і зробили все «так». Ну, майже.

Для початку, кіно було поставлено мерією у пріоритет. Утворили Тернопільську кінокомісію, але в іншій, не номінальний та декларативний спосіб, як в інших кінокомісіях України. Підтримали — привезли, поселили, нагодували, показали — знімальні групи, що в Тернополі зробили допрем’єрні покази 17 фільмів, таких як «Жива» Тараса Хіміча, «Припутні» Аркадія Непиталюка, «Стрімголов» Марини Степанської, «Сторожова застава» Юрія Ковальова, «Будинок “Слово”» Тараса Томенка, «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва та інші. Організували фестиваль дитячого кіно та анімації «Кінохвилька», фестиваль «Кіновулиця» (показ фільмів просто неба), тернопільський кіношведінг, кіношколу, кіносадочок, літню кіномайстерню «Тернополятко» та майстерню для дітей з особливими потребами, а також профінансували створення та повний супровід двох короткометражних фільмів — «Поза зоною» Нікона Романченка та «Жага неба» Олени Футуйми.

А тепер уклали угоду про зйомки на території міста та області повнометражного приквелу до фільму «Червоний» Зази Буадзе — «Червоний. Без лінії фронту».

«Кінохвиля» це все ніби узагальнила й підсумувала. Як Другий всеукраїнський форум, вона отримала гучну назву «Кінопрорив», і, попри її пафосність, цей прорив і показала. Глядачі змогли побачити 12 повнометражних документальних та ігрових фільмів і 11 короткометражних (зокрема і два підтриманих Тернопільською кінокомісією). А крім цього, поспілкуватися майже з усіма творцями стрічок (що винятково, адже дуже зрідка фестивалі мають кошти для залучення творців). І на додаток — у межах інформаційної панелі проводили прослуховування і презентації книжок, давали майстер-класи та читали лекції. До прикладу, голова Держкіно Пилип Іллєнко пояснював те, що й у столичній кіноіндустрії не всі знають — що таке система пітчингування і як отримати від держави кошти на кіно. Наталя Васько вчила кіноакторській майстерності, Віктор Андрієнко — режисерській, Вікторія Трофіменко — сценарній, а Олексій Москаленко — операторській майстерності. І це не рахуючи паралельної активності звичайного тернопільського життя, коли в той самий час Вероніка Шостак викладала в місцевій кіношколі, й Алла Самойленко віддивлялася акторів та аматорів (від 17 років) для кількох нових вітчизняних стрічок.

І що особливо важливо: весь цей максимально сконцентрований марш українського кіно виявив а) глядацький інтерес і б) кінематографічну якість. Обидві речі на фестивалях бажані, але рідко трапляються разом. Першого дня зал кінотеатру «Палац кіно» ломився від людей, які сиділи вже на всіх східцях. Хоч фільми були не сказати б мейнстрімові, а прямо навпаки — мистецькі, в сенсі пошуку форми й вияву потужної соціальної критики. Що вже підтвердили світові форуми. Ігрова короткометражка Павла Острікова «Випуск’97» була відмічена на фестивалі класу «А» в Локарно, а «Технічна перерва» Філіпа Сотниченка місяць тому отримала головний приз у своїй секції на талліннських «Темних ночах». Документальні «Рідні» Віталія Манського взяли нагороду Crossing Europe Film Festival Linz в Австрії, ігровий «Іній» Шарунаса Бартаса представлявся в межах одного з конкурсів Каннського кінофестивалю, а «Рівень чорного» Валентина Васяновича — просто найкращий повнометражний український фільм року.

«Технічна перерва» в цьому списку стоїть окремо, виділяючись формально і сенсовно. Бо якщо «Рівень…» Васяновича — це безсумнівний новаторський крок у кіно України, про який уже доволі багато сказано й написано, то «Технічна перерва» Сотниченка це ще й безсумнівна сміливість, про яку бажано говорити більше і різноманітніше. Розказуючи історію про викидень у дівчини, він ще й показує це, ледь не без слів, із межово безсоромною камерою, що невідривно спостерігає за муками і шоком героїні, викликаючи так само шок і муки у глядача, неприємні, але дуже потрібні емоції, потрібні не для співчуття, як може хтось подумати, а заради знання — ось як це буває, ось що відбувається з людьми «на дні», ось де й ось як живуть наші люди. Фільм Філіпа — мов відкриття шлюзів, коли все на грані, коли є велика загроза не виплисти, не встигнути, бо не вистачить повітря. Нехай його форма — зйомка майже без склейок — уже використаний прийом, нехай місцями фільм «провисає» через задовгі проходи героїні без жодних пригод, але за змістом він є новим словом, вартого гучного виголошення.

У цьому ж керунку йде й «Поза зоною», втілена Романченком обіцянка зняти фільм «про військовий час, не кажучи ні слова про війну». Добре викладена кадрами історія про жінку, котра не може додзвонитися до свого сина, має чудовий короткий монтаж, динамічний рух сюжету з рухливо-живою камерою і разючою органікою місця, в яке впаяна героїня (у вправному виконанні Наталі Половинки). Можливо, не називання сина героїні воїном ЗСУ чи добровольцем і викликає питання і трохи зменшує градус напруги, але це майже очевидно. Для нас. А для іноземців може бути цікаво саме по собі.

Ще одна короткометражка, «Кров» Валерії Сочивець, як керівниці об’єднання «Сучасне українське кіно» цілком відповідає програмі «СУКу» — це зухвалий вислів надсміливої режисерки про сучасне студентське життя й місце в ньому дівчини. Саме вислів, не більше, але з цікавою формою. Плюс — це камера, яка женеться за велосипедисткою, фіксуючи її удар у паркан; яка, мов у Хічкока, залітає з-під гуртожитку на третій його поверх, блукає кімнатою в момент сексуальних утіх студентів і знову вилітає назовні. Грубуваті, кинуті слова героїв, оголені груди і швидкі дії рук. Мінус у невпевненості акторів, але це ніби й реалістично, якщо вважати, що в персонажа цей секс — уперше. І відсутність фіналу. Та, певно, процес — важливіший для молоді, ніж те, що буде після його закінчення кров’ю.

…Наприкінці стислого й шалено навантаженого триденного марафону «Кінохвилі» організатори традиційно розпитували, що було не так, і після відповіді про сам кінотеатр коротко резюмували — наступного року буде новий. Якби в нас усе так готувалося й так вирішувалося, як у файному місті Тернополі.