Одеська — найбільша за територією область України, свідчить Вікіпедія. Це область, що безпосередньо межує з іншими державами: Румунією, Молдовою (невизнаним Придністров’ям, де, зауважимо, дислокуються російські війська, так звані миротворці). Окнянський, Роздільнянський, Кодимський, Захарівський і ще кілька районів є прикордонними. І політична картина Одещини, виходячи з історичних, географічних, економічних умов, – дуже непроста.

Здавалося б, у таких умовах державна інформаційна політика має спиратися на глибокий аналіз медіапроцесів, чітко визначену стратегію й сучасну тактику. Але...

Цей проект не ставить за мету аналіз державної інформполітики, однак вивчення ситуації лише в одному секторі інформаційного поля області – комунальних друкованих виданнях – виводить на певні оцінки.

Сам собі режисер?

Як відображається життя одеської глибинки в локальній пресі? На жаль, щоб намалювати адекватну картину, доведеться поїхати безпосередньо до кожного з 26 районів області, бо обов’язкові примірники до Національної бібліотеки Вернадського надсилають лише 11 з 37 зазначених у медіакарті Держтелерадіо комунальних видань Одещини.

У попередніх матеріалах з різних областей України автор уже звертала увагу на кричущу неувагу до цього питання і державних інституцій, і редакторів комунальних видань. Одещина ж «переплюнула» всі раніше досліджені нами області. Чому?

Потелефонувала до редактора березівського «Степового маяка». В’ячеслав Вірич вже кілька років очолює редакцію. Розпитую про те, чому одеські редактори не виконують закон про обов’язкові примірники та відповідну постанову Кабміну. А В’ячеслав розповідає, що на останній зустрічі редакторів, організованій місцевим осередком НСЖУ, колеги просили голову обласної організації Юрія Работіна, щоб він ініціював нараду під егідою ОДА, де б розглянули проблеми, пов’язані з реформуванням комунальної преси, інші проблеми, вирішення яких залежить від влади, й почули роз’яснення з юридичних та інших актуальних питань.

Якщо раніше, розповідає редактор, обласна влада буквально лінійкою виміряла фото Януковича в районній комунальній пресі, то зараз контакти зійшли нанівець. На жаль, виходить, що контакти влади з пресою – лишень цензура контенту на предмет лояльності до персоналій. А як же навчання, консультування, конче необхідні районщикам, адже маленькі редакції не мають можливості ані власного юриста в штаті тримати, ані оплачувати послуги юридичних компаній? І в штаті засновників газет – районних рад і райдержадміністрацій – спеціалістів із медіаправа немає.

Отже, кожен редактор – сам собі режисер.

Задля об’єктивності вирішила вийти на Одеську національну наукову бібліотеку, куди за постановою КМУ теж має надаватися обов’язковий примірник. На сайті бібліотеки жодних відомостей про це не знайшла. Втім, після листування з завідувачкою відділу наукового комплектування фондів Е.І. Василевською список з’явився, однак я так і не зрозуміла, чи насправді всі районки надсилають їм цього року обов’язкові примірники. Можливості поїхати до Одеси не маю, отже, вивчимо ті газети, що змогла побачити в бібліотеці Вернадського.Хтось скаже, це дрібниця – створення систематизованого архіву періодики. Хай так, але в ній – відображення загального ставлення до закону як до необов’язкового й неважливого чинника, і пояснення такому ставленню – просте як чайник: «А ми цього не знали, нам не розказали, нас не навчили».

Нещодавно головний редактор газети «День» Лариса Івшина дала інтерв’ю телеканалу ZIK (23.07.2016) під красномовною назвою «Журналісти відповідальні за країну» і виклала це інтерв’ю на своїй сторінці в Фейсбуці з такою припискою: «У 2005, по слідах першого Майдану, я дала велике інтерв'ю (воно є в архіві, “Детектор медіа” 28.04.2005 19:44) “Журналістика відповідальна за спотворення (!) системи координат...” Але дуже мало змін. Сліпий вів сліпого – обоє впали в яму...»

Так ось, вивчаючи локальну пресу вже не першої області України, не можу уникнути саме такої думки – про сліпих. До цього спонукають й інформаційне наповнення місцевих газет (яке, за невеликими виключеннями, не дає уявлення про реальне життя територій), і слаба редакційна політика, й невисокий загальний професійний рівень. Якщо ж говорити про ті видання одеської глибинки, що їх змогла прочитати, – загалом ще й України малувато.

Поряд із Придністров’ям

Газети «Красноокнянський вісник» (нині Окнянський район), «Вперед» (Роздільнянський район), «Вісті Кодимщини» (Кодимський район) виходять на прикордонних з невизнаним Придністров’ям територіях. Передивилася видання за кілька перших місяців 2016-го і ніякої інформації про ситуацію на кордоні не знайшла. Можливо, щось пропустила, але ця тема для районок точно не є суттєвою.

Аби хоча б щось дізнатися про цей аспект життя одеської глибинки, довелося звернутися до інтернету, звідки й дізналася, що в Окнянському районі прикордонна смуга охоплює територію дев’яти сільських рад, де розміщені три відділення прикордонної служби, прикордонна застава та міжнародний митний пост. Безпосередньо в районному центрі розташована мобільна резервна застава.

В Роздільнянському районі – два пропускних пункти: автомобільний в Розалівці і два в Кучургані (автомобільний і залізничний). В Кодимському теж діють кілька пропускних пунктів – в Олексіївці, Тимковому й Слобідці. Отже, про особливості життя в прикордонні, проблеми, стосунки з сусідами, мабуть, таки варто розповідати місцевій пресі.

Та й не оминати гострих загальнополітичних тем, як от «Бесарабська республіка», «коридор РФ до Придністров’я» тощо. Для цього можна використовувати можливості інтернету, от тільки як зорієнтуватися в них місцевим редакторам, які, мені здається, обрали спокійніший для себе шлях: нічого не чую, нічого не бачу, нічого нікому не скажу?

Нещодавно Ольга Червакова, перша заступниця голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформаційної політики, відповідаючи на запитання «Детектор медіа», заявила: треба контролювати стан інформаційної безпеки в прикордонних районах України (Одеська, Херсонська, Харківська області). Сподіваюся, це «треба» депутатка адресує й до власне комітету, й до інших владних інституцій, бо після вивчення районок Чернігівщини й Одещини в мене складається враження, що локальним виданням прикордонних районів потрібні не стільки контроль, скільки увага й допомога в розробці цієї тематики.

Тижневик «Красноокнянський вісник» (засновник – райрада) має наклад 2400 примірників (тут і далі наклади видань даються за вихідними даними газет, населення – http://www.od.ukrstat.gov.ua) на понад 20 тисяч населення району, 54 сільських населених пункта та селище міського типу. На восьми шпальтах А3 – традиційний для районок набір тем: календарні заходи, звітні матеріали місцевої влади, приватні вітання й співчуття та всіляке конфетті, що об’єднали під рубрикою «Завжди цікава сторінка».

Одна з небагатьох районок, «КВ» має свій сайт http://www.krvisnik.com, де, окрім електронної версії друкованого видання, розміщуються новини, листування з читачами тощо. Як позитив можна відзначити, що в газеті й на сайті багато замальовок-розповідей про цікавих особистостей району. До речі, автор багатьох із них – редактор Валентина Бузика.

Газета «Вперед» виходить в Роздільнянському районі щосереди й щосуботи накладом 3320 примірників (населення району – 58311 осіб) обсягом 4–8 шпальт А3. Окрім стандартного для комунальних районок інформаційного набору про різноманітні заходи та офіціозу, рубрики «Люди нашого краю», звертає увагу те, що дві гілки районної влади (райрада і РДА) явно не дружать: у звіті з сесії прямо говориться, що «голова райради і голова РДА протягом усього засідання висловлювали обвинувачення один одному». Складно в такій ситуації працювати газеті, адже її засновники – райрада й РДА. Хоча є в цьому й певні переваги для редакції. Цікаво, що і в Окнянському районі владні інституції теж не ладнають.

Привертає увагу те, що й тут діє загальноукраїнська тенденція: і народні депутати, й депутати облради використовують локальні ЗМІ для піару. Тільки одесити виявилися винахідливими: про нардепа Пресмана і облдепутата Фініка пишуть… читачі в листах із подяками. Отак: ніби й не реклама, і не джинса.

І ще одна деталь: газета чомусь постійно друкує проповіді священників – чи то такі вже правовірні мешканці району, чи просто батюшки активні? Чи скоріше, це ілюстрація до проблеми з редакційної політикою (точніше, з її відсутністю), притаманній районним виданням?

Газета «Вісті Кодимщини» виходить у Кодимському районі накладом 2900 примірників (населення – 29433 особи). Цей тижневик багатший на рубрики («На порядку денному», «Суботній вечір», «Читач-газета-читач», «Соціум», «На часі). Продуманіше, ніж інші районки, використовує можливості фото: публікують не тільки парадні світлини, а й критичні, та ще й із гострими коментарями, автором яких буває і редактор Жанна Савицька.

…Як уже вище відзначалося, ми мали можливість вивчити тільки ці три газети прикрдонних із Придністров’ям районів Одещини. На жаль, вони хворіють на типову для багатьох районок України хворобу – відсутність місцевого колориту, характеру, специфіки, різняться тільки назви (та й то не завжди, бо по Україні безліч «Трудових слав», «Вперед», «Маяків» тощо), адреси, прізвища героїв публікацій.

Все вирішить конкуренція?

З тих комунальних газет Одещини, що мала можливість вивчити, важко сказати, хто зможете вижити без фінансових милиць влади. Не випадково редактор В’ячеслав Вірич, на якого посилалася вище, пошкодував, що лише сім редакцій області наважилося піти на перший етап реформування. Наприклад, що може запропонувати «Миколаївський вісник» із тиражем 1835 примірників і просто жахливим друком, та й на що він може розраховувати в районі з населенням трохи більше 16 тисяч? А він і не пропонує: складається враження, що газету роблять із того, що припливе до редакції.

Краща ситуація з тиражем у російськомовної газети «Арцизские вести» (наклад 3260 примірників, населення однойменного району – 45140). В будь-якому разі, є певний ресурс, хоча якість продукту, що його пропонує редакція, невисока: і верстка нудна, й читати нічого. До речі, про мову. В Арцизському районі понад 42% росіян, майже 34% – болгар і 18% – українців. В інших же районах, комунальні газети яких ми вивчаємо, переважна більшість – українці, тільки в Окнянському практично порівну українців, росіян і молдаван.

А чи є запас міцності у газети Савранської райради «Сільські новини»? Населення району – всього 19 тисяч. Зате тираж газети, що виходить двічі на тиждень по 4-6 шпальт А3, – 3295 примірників. Можливо, тому такий тираж, що ціна місячної передплати 6,80грн? Втім, за газету, після читання якої руки буквально чорні, мабуть, більше й не варто платити. Однак і тут є свої родзинки: першу шпальту відкриває добірка коротких цікавих повідомлень під теплим заголовком «Доброго дня вам, люди».

Цікава й акція «Новин Фрунзівщини» (район вже перейменовано на Захарівський, а газета поки що залишилася зі старою назвою, як і «Красноокнянський вісник») – постійні фотоконкурси, з останніх, до Дня Незалежності – «Вишиванку одягай – Україну прославляй». Наклад газети – 2324 примірники в районі з населенням 20 тисяч.

А ось комунальним виданням досить солідних міст Одещини чи світить щось після реформування? Особливо з огляду на те, що мешканці Чорноморська (донедавна Іллічівська), яких 72598 осіб, і Балти (18946 – в місті й 22584 – у районі) обирають інші медіа, про що свідчить тираж «Черноморского маяка» (у вихідних даних вказано «тираж в апреле 2722») і балтської «Народної трибуни» (2510).

Отже, якщо деякі комунальні видання після реформування збанкрутують, крупні райони й міста області не залишаться без інформаційного обслуговування, тим більше, що, як бачимо, комунальні ЗМІ не балують читачів місцевими новинами з реального життя, а не з різного роду засідань, мітингів та концертів. В області вже здійснено спробу видавати приватний регіональний інформаційно-рекламний тижневик «Курьер недели», що розповсюджується в Ізмаїлі, Кілії, Болграді, Рені й прилеглих районах. Виходить у вівторок, четвер, суботу, сучасне багатосторінкове повноколірне видання. Правда, перевагу надають інформації з Ізмаїла (там і редакція знаходиться), але видання розвивається.

В Кілії виходить «Дунайская заря», в Подільську (донедавна Котовську) – «Слово и дело», й перелік можна продовжити. До того ж, є популярні обласні видання. Однак залишати процес реформування комунальної преси напризволяще означає позбавляти мешканців глибинки місцевої інформації.