Об’єкти моніторингу

Ми переглянули контент 20 з 24 комунальних міських та районних видань Чернігівської області за перші місяці 2016 року.

Надаємо дані про наклади газет у порівнянні з населенням територій (наклади наводяться за вихідними даними газет, джерело — тут):

«Вісті Борзнянщини» — 4230 прим. Населення Борзнянського району — 31703;

«Вісті Сосниччини» — 2200 прим. Населення Сосницького району — 18661;

«Голос Присеймів’я» — 5586 прим. Населення Бахмацького району — 44451;

«Життя Полісся» — 2680 прим. Населення Ріпкинського району — 27401;

«Життя Семенівщини» — 3490 прим. Населення Семенівського району — 17921;

«Маяк» — 6004 прим. Населення Корюківського району — 23563;

«Наш край» — місячний наклад 16760. Населення Чернігівського району — 52130;

«Наше слово» — 7360 прим. Населення Менського району — 36366;

«Новини Городнянщини» — 4431 прим. Населення Городнянського району — 28518;

«Новини Придесення» — 3484 прим. Населення Козелецького району — 46141

«Нові горизонти» — 4564 прим. Населення Коропського району — 23 563;

«Носівські вісті» — 4218 прим. Населення Носівського району — 29323;

«Поліська правда» — 2350 прим. Населення Куликівського району — 17018;

«Прилуччина в новинах, подіях, коментарях» — 3304 прим. Населення — 91940 (міста — 56328, району — 35612);

«Промінь» — 4298 прим. Населення Щорського (Сновського) району — 23788;

«Сіверський край» — 3572 прим. Населення — 26928 (місто Новгород-Сіверський — 13508, район — 13420);

«Слово Варвинщини» — 2800 прим. Населення Варвинського району — 16299;

«Срібнянщина» — 2439 прим. Населення Срібнянського району — 11292;

«Трудова слава» — 4745 прим. Населення Ічнянського району — 31433;

«Чернігівські відомості» — місячний наклад 20.000. Населення міста — 288222.

Загалом чернігівський комунальний медіаландшафт за тиражами можна вважати задовільним: переважна більшість районок має по 7-8 читачів на один примірник. Є й свої передовики. Менське «Наше слово» широко відоме серед колег з інших областей своїми технологіями й новаціями (4,94 читача на один примірник), зокрема й тому, що його редактор Олександр Назаренко останнім часом об’їхав мало не всю Україну, разом із групою колег та експертів із НСЖУ виступаючи на семінарах. У грудні минулого року на конференції редакторів комунальних друкованих засобів масової інформації його обрано головою Всеукраїнського громадського об’єднання «Асоціація місцевої преси».

Цікаво, що серед лідерів із показника «насиченості», введеного з легкої руки відомого Валерія Горобця, опинилися й корюківський «Маяк» (3,92), «Життя Семенівщини» (5,13), «Промінь» (5,63), «Нові горизонти» (5,16). Але є й ті, хто відстає (на щастя, їх небагато). Наприклад, один примірник козелецької районки «Новини Придесення» припадає аж на 13 із гаком читачів — удвічі більше, ніж у середньому по області. Чому така різниця? На це запитання є кілька відповідей.

По-перше, наявність конкуренції. Не можна порівнювати умови роботи комунальних газет обласного центру й приміських районів (у Чернігові, наприклад, видається купа обласних газет — «Гарт», «Деснянська правда», «Вісник Ч» та інші, виходять комерційні медіа в Прилуках, Ніжині) з віддаленими територіями, де комунальна районка — єдине ЗМІ.

По-друге, варто зважити на те, яким чином робиться тираж, чи діють адміністративні важелі. Та, взагалі, чи реальний наклад вказують редакції. До речі, міські «Чернігівські відомості» чесно зізналися, що головними їхніми читачами є працівники бюджетних установ, а комунальні підприємства роблять благодійну передплату.

По-третє, варто звернути увагу на те, що хороший показник «насиченості» не завжди робить фінансово успішною газету з невеликим тиражем (на малонаселених територіях), отже, такі видання чекають серйозні випробування й, можливо, варто подумати про міжрайонні проекти. Це питання вирішуватиметься і в ході адміністративної реформи, об’єднання громад.

Чому читачі передплачують ту чи іншу газету? Це дуже важливо знати редакціям. Нещодавно в розмові з редактором однієї локальної газети (непогано, професійно зробленої) почула знайому самовпевнену фразу: «Я своїх читачів знаю». Не проводячи регулярних опитувань, анкетувань, інших досліджень аудиторії, знають апріорі, яка вона. Небезпечна самовпевненість. З аудиторією треба працювати постійно.

Скажімо, як «Наше слово»: до кожної теми номера в них проводиться опитування, й декілька читачів висловлюють свої думки на шпальтах газети.

Важливо, що робиться це системно й теми вибираються актуальні. А то, наприклад, «Життя Полісся» в сільському Ріпкинському районі вирішило поставити читачам «глибоке» запитання: «Ранок — це добре чи не дуже?». А потім взагалі забуло про опитування.

«Сіверський край» використовує стандартну лотерею для передплатників «Щаслива квитанція». Невеличкі виграші нагадують землякам про районку, викликають азарт, а редакція завдяки надісланим квитанціям аналізує географію передплати, аудиторію. А симпатичний приз — порося, яке отримали учасники лотереї передплатників від «Променю», надає подібним акціям тепла. Намагаються вивчати статистику й географію передплати в «Нових горизонтах» і пишуть, зокрема, що в двох селищах на 183 двори 112 передплат.

Постійним контактам із читачами, вивченню їхніх потреб сприяють і різноманітні конкурси.

А тепер — про прикордоння

Можливо, я була не настільки уважною, але якби тема кордонів, сусідів висвітлювалася хоч якось дохідливо, не пропустила б. Та й тема війни з російським сусідом, на якій гинуть земляки, не найскравіше подається.

До речі, примусив замислитися такий факт. На лютий припадає річниця виведення радянських військ із Афганістану. Як писала в попередньому огляді районок півдня, дещо здивував непропорційно великий обсяг матеріалів про ту чужу далеку війну, що подеколи навіть був більшим за увагу до війни нинішньої. І в чернігівських газетах досить широко подавалася тема. Чому? Тому що районщики йдуть від «паркету» — заходів, у яких беруть участь місцеві начальники? Чи, можливо, тому, що «афганські» організації мають неабиякий вплив?

На такі запитання мають шукати відповіді не тільки органи влади, політики, експерти, а й редактори газет. Відчувати суспільні тенденції, настрої, глибоко «копати», а не плисти за течією запропонованих матеріалів і влаштованих кимось заходів — редакторська справа. Вже доводилося про це казати й, боюся, доведеться ще не раз, бо рівень підготовки редакторів місцевої преси доводиться критикувати.

От, скажімо, чому в «Голосі Присеймів’я» на першій шпальті, про що б не йшлося, ставлять рубрику «Єдина країна»? А збоку ще й слоган «За суспільну злагоду»?

Та давайте про тему прикордоння. Читаю на сайті ОДА, що в лютому цього року прийнято рішення уряду про врегулювання окремих питань прикордонного режиму, зокрема, мають вдосконалити порядок в'їзду та пересування осіб у контрольованих прикордонних районах. Про це говорили 30 березня під час прес-брифінгу в облдержадміністрації з першим заступником начальника Чернігівського прикордонного загону — начальником штабу підполковником Миколою Марченком. Як свідчать світлини, небагато журналістів зібралося на брифінг. Микола Марченко наголосив, що під час переміщення громадян на прикордонній території обов’язково необхідно мати документ, який посвідчує особу. Тоді не буде серйозних непорозумінь у разі випадкового перетину державного кордону, зокрема, в лісовій зоні. Також він зауважив, що аграріям та іншим підприємцям необхідно вчасно попереджати прикордонну службу про проведення певних робіт на території, близькій до кордону.

Що ж до перетину кордону задля відвідування родичів у великодні та поминальні дні — заступник начальника прикордонного загону заспокоїв жителів північних районів області. За попередньою заявкою органів місцевого самоврядування в ці дні діяв спрощений порядок перетину державного кордону та додатково відкриті місцеві пункти пропуску як на кордоні з Білоруссю, так і з Російською Федерацією.

Все це я прочитала на сайті ОДА, але не знайшла ніяких подробиць на сторінках Новгород-Сіверської, Семенівської, Городнянської, Корюківської, Ріпкинської, Чернігівської та Щорської (Сновської) районок (сподіваюся, хоч у травневих номерах вони з’являться). А цікаво було, як цей порядок діє, які виникають колізії, як спілкуються ті ж родичі.

Ну не «випирає» тема! Наче й немає поряд сусіда, який окупував Крим, посилає свої війська на Донбас. Журналісти й редактори бояться гострої й відповідальної теми? Не знають, як до неї підступитися, коли багатовікове співіснування з сусідами, й родинні зв’язки, й незвичність кордонів вимагають тонких і продуманих підходів? То краще мовчати?

Звернула увагу й на дивні підходи до використання російської мови. Всі районки — україномовні. А ось телепрограми «Чернігівські відомості» дають чомусь російською. Ріпкинське «Життя Полісся» російською дає вітання й оголошення. В «Житті Семенівщини» місцеві новини дають українською, а з-поза меж району — російською. Зрозуміло, наголос в інфі дуже залежить від сайту, з якого її зняли. Досвідчені редактори ніколи не залишають такі речі безконтрольними. Адже газета — не секонд-хенд звідусіль. Повинна мати свою лінію. І ця лінія — редакторська справа.

А тим часом життя триває, й люди все одно знаходять відповіді на болючі питання. Де? Сподіваюся, департамент інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю обласної державної адміністрації (очолює Андрій Подорван) теж шукає на нього відповідь. Щоб не вийшло, як у сумнозвісні часи: «В Радянському Союзі сексу немає»…

На Чернігівщині варто пошукати й точно можна знайти значущі паралелі з сьогоденням і в минулому, в історії, щедро политій українською кров’ю. Пригадую поїздку до Батурина, і як було моторошно ходити по столиці гетьмана Мазепи, де 2 листопада  1708 року московські війська вирізали всіх мешканців, незалежно від віку й статі. За різними оцінками, загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. Саме місто було пограбоване, в тому числі й православні храми, а потім, за наказом Меншикова, спалене.

Чернігівські комунальні районки виходять регулярно (щотижня), розповідають про життя територій, відбирають певні факти з розмаїття подій (розповісти про все нереально, тим більше, що, судячи зі змісту газет, пошук інформації — не найсильніша й не найголовніша сторона діяльності редакцій), та коли одночасно переглядаєш десятки видань, на жаль, за невеликим винятком, не знаходиш тієї родзинки, що відрізняє одну територію від іншої.

«Паркет», побутові питання, фестивалі, концерти, шкільні заходи, кримінал. Хай мене вибачать колеги, але те, що хочу сказати далі, стосується не тільки чернігівчан. Нещодавно довелося побувати в «задзеркаллі» — «ДНР-ії». Побачила місцеву районку, що тепер там виходить, трохи змінивши стару назву й старий штат: благоустрій, шпаківні, посівні роботи, здоров’я, замальовки про простих трудівників. Про війну подекуди нагадують лише надані прес-центром «ДНР» інтерв’ю Захарченка та вкладка — «Вестник ДНР», де «фашизм» і «хунта» — буквально в кожному рядку.

Так ось. Ідеологи антидержавності України вирішили все просто: всі газети друкують в одній друкарні, де в кожну вкладають свій «вестник». Спокійні вони: редакції не відхиляться від курсу, спокійні й редакції — пиши про шпаківні та концерти, і їж свій хліб, особливо не задумуючись.

Звісно, крикливий патріотизм — не вирішення проблеми. Але замовчування, вузька, випадкова тематика, несистемність, відсутність прив’язки до глибоких болючих проблем можуть привести до неочікуваних наслідків.

Кращі технології — поруч

Не знаю, чи читають районщики газети своїх сусідів. Але, на мою думку, варто тому ж Андрію Подорвану й Олександру Назаренку якось зацікавити редакторів і журналістів у системному читанні місцевих видань. Найкраща школа! І не треба кататися на семінари й конференції, ну хіба що для живого спілкування з колегами. Постійно стежачи за тим, що пишуть обласні й місцеві видання, редактор точніше визначатиме курс свого видання, бачитиме свої промахи й знахідки.

На Чернігівщині, як, до речі, й в інших регіонах, стільки цікавих знахідок і стільки явних проколів!

Давайте поговоримо про інформативність. Болюча тема. Яким чином і яку інформацію має збирати невеличкий штат місцевої редакції, аби зацікавити читача? Тут ми знову повертаємося до головного — постійно вивчайте свою аудиторію.

Всі районки — формату А3 8–12 шпальт на тиждень. Малувато. Отже, треба дуже економно використовувати місце, зважаючи на дві важливі речі — оголошення (бо це гроші) й зручна для читача верстка (розміри шрифтів, заголовки, повітря), бо це передплата, тобто знову-таки гроші.

Далі. Чи варто весь час орієнтуватися на календар, запрошення на всілякі заходи й авторські матеріали з цих заходів? На мою думку, цей «паркет» відбирає багато часу й не дає можливості акцентувати увагу на суттєвому. Приклад. У перші місяці 2016-го відбувалися сільські сходи, збори громад. На них обговорювалися нагальні питання, й варто було про це писати. Але як, зважаючи на те, що зборів відбулося багато, а місця в газеті мало?

Скажімо, «Слово Варвинщини» чомусь, не шкодуючи місця, кілька номерів поспіль видає розлогі матеріали про події в селищній раді Вирви. Непрості події, але розмах неадекватний. Є цікавинки в нотатках «Срібнянщини» з таких зборів, але ж як добратися до них через мілкий сірий шрифт?

І знову — про офіціоз. Візьмімо для прикладу номер «Слова Варвинщини» за 26 березня. П'ять сторінок убористого тексту, подекуди розбавленого діаграмами — звіт голови РДА. Справді, звіти за 2015 рік мали публікувати комунальні газети. Але бачила чимало прикладів, коли це зробили значно цікавіше чи хоча б читабельніше. В цьому ж номері — дві сторінки звіту ветеранської організації одного з місцевих підприємств із постановочними фото. Ще на сторінку — різний офіціоз. І якби не аналітичний матеріал редакторки Зими про порядок затвердження тарифів на воду, читати в номері було б нічого.

А отакий офіціоз конче потрібен мешканцям: «Поліська правда» повідомляє про безкоштовні путівки для дітей, які перебувають на «Д»-обліку, про те, як функціонує пенсійний фонд. Зате поряд — п’ять (!) звітів про різні засідання (№9).

«Маяк» демонструє підхід до офіціозу, побудований на інтересі читачів («Варто знати: кому і скільки дали грошей», регулярно видає публікації про оренду землі, паї і все, що хвилює сільське населення).

Редактор «Сіверського краю» Ганна Халіман почала вести колонку «Від суботи до суботи», якою допомагає землякам зорієнтуватися у вирі подій, відсіяти зерна від полови.

Взагалі в комунальних районках чимало непоганих рубрик, подач, акцій. Скажімо, в «Нашому краї» рубрика «Що? Почім?» Ведуть конфліктні теми, надаючи слово сторонам конфлікту, друкують відгуки (в школі, в с. Ведильці). «Вісті Сосниччини» щономера дають добірку коротких інформацій «Сосниччина. Люди, Події. Факти», «Запитували — відповідаємо». В «Носівських вістях» рубрика — «Точка кипіння». Подібні рубрики — не відкриття Америки. Але, на жаль, у багатьох районках так намішано й професійного, й випадкового, та ще й безсистемно, що треба перелопатити купу матеріалу, аби око за щось зачепилося.

А між тим — приклад поряд. Не думаю, що чернігівські колеги не оцінили «Нашого слова». Що ж заважає їм культивувати аналогічні підходи?

Перша шпальта — вітрина видання. Всі це знають, як батюшка святе письмо. Чому ж саме до цієї шпальти найбільше претензій? Здається, що ж складного: розробіть план-макет газети з розбивкою по шпальтах, визначтеся з основними рубриками й стежте за подіями, відбирайте головне, давайте завдання кореспондентам і дизайнерам…

«Наше слово» так і діє. Перша шпальта — анонси найгучніших матеріалів номера, велике фото, внизу обов’язково реклама. «Вісті Борзнянщини» теж відкривають газету великим фото, тільки це портрет автора статті чи героя інтерв’ю. Що ж, і такий підхід можливий — вибирати героя номера. Складніший тільки: чи ті будуть герої?

А ось «Прилуччина в новинах, подіях, коментарях», що теж пропонує великі світлини на першу шпальту, викликає сумніви щодо доцільності саме таких тем і героїв. Скажімо, розлога розповідь ветлікаря, який ще влітку побував із приватним візитом у США, мабуть, не найголовніше й найцікавіше сьогодні.

Помітила: журналісти районок інколи полюбляють великі матеріали, та от вибудовувати їх не вміють. Це щодо аналітики. Знову порівняння. «Наше слово» щономера дає на цілу шпальту матеріал під рубрикою «Наша тема». Проблеми озвучуються нагальні й важливі для читачів, наприклад, «Держпрослуги: все для людей. І незручності теж». Сторінка побудована за таким принципом: матеріал журналіста — картинка з натури, з коментарями працівників і відвідувачів, які допомагають автору визначити конкретні больові точки, опитування жителів за темою, інформація про те, як надаються держпослуги в інших країнах, ілюстрація. Лаконічно, чітко, зрозуміло. І такі подачі — щономера.

А тепер порівняймо з матеріалом «Носівських вістей» про реформування медицини. Теж на цілу шпальту. Починається від Адама, себто від радянського міністра охорони здоров’я Семашка, а потім — і Куба, й Білорусь, і закиди до Кабміну щодо недолугості затіяної реформи, і лише в останній колонці — про інформаційний привід розлогої публікації — зустріч місцевого керівництва з експертною групою «Рух реформ», яка розробила для Носівщини модель реформування. Що це за модель, які аргументи висловлювалися в дискусії — ані слова. В чому ж сенс публікації?

Розумію, всі газети, як чоботи, по одній колодці не зліпиш, але, можливо, все-таки краще не загальні семінари робити, коли слухають всі, та втілюють у практику — одиниці, а якісь індивідуальні проекти на місцях, безпосередньо в редакціях?

P.S.: Не утрималася від приміточки: знову в місцевій пресі — пишна джинса від Яценюка. Квітнева. Арсеній Петрович гучно грюкає дверима? Чи готує базу для майбутнього відродження на політичній арені? А що, він людина молода…

Фото надані автором