По Житомирській області автор вирішила виконати дослідження, дещо відмінне від попередніх: передивитися й наявні незалежні місцеві видання, аби порівняти їх із комунальними та спрогнозувати перспективи медіаполя після реформування останніх.

Було вивчено контент 24 районних і міських газет з 28, заснованих владою, а також дев’яти приватних. Переважна більшість видань представлена примірниками за 2016 рік (зауважимо: житомирські газетярі виявилися дисциплінованішими за своїх колег з Київщини й Львівщини, лише деякі з них не надсилали до Національної бібліотеки ім. Вернадського обов’язкові примірники).

Загальний разовий наклад цих видань (переважно тижневиків) – понад 138 тисяч примірників. Для області з населенням 1 248 183 особи (дані на 1 грудня 2015 р.), в тому числі міським — 733 932 особи (58,8%), сільським — 514 251(41,2%), зовсім непоганий показник. Зауважте, ми не враховуємо тиражі обласних і загальноукраїнських газет. І не беремо до уваги читачів з обласного центру (267,8 тис.).

Отже, житомиряни читають свої місцеві газети (якщо вірити даним про наклади, що їх вказують самі видавці). Втім, можна не сумніватися в цифрах комунальних видань: вони не вражають гігантизмом, а ось деякі приватники викликають певну недовіру…

Конкурентне середовище вже існує. В містах…

Нещодавно авторові довелося побувати на одному заході, де виступав, зокрема, генеральний директор Української асоціації видавців Олексій Погорєлов і озвучив популярну нині в медіасередовищі думку: в Україні виходить непропорційно багато друкованих видань, більше, ніж у Польщі, США, отже, «хтось має померти», зазначив він.

Про те, що ринок періодики, в тому числі й місцевої, однобоко «перегрітий», свідчить і щорічна статистика ДП «Преса» (займається передплатою): кількість видань збільшується, тиражі падають. Втім, називати ситуацію ринком язик не повертається, адже видання фінансуються не тільки владними засновниками, а й приватними, часто газети – не бізнес, а інструмент впливу. Однак повернімося на Житомирщину й подивимося, що тут відбувається.

В найбільших містах області – Бердичеві, Коростені, Новоград-Волинському – окрім комунальних, виходять і приватні газети.

БЕРДИЧІВ. З 1919 року виходить міськрайонна «Земля Бердичівська». На жаль, автор мала можливість ознайомитися тільки з підшивкою за 1 півріччя 2015 року, і вісім чорно-білих сторінок тижневика явно програвали 16 задерикуватим, яскравим шпальтам «Бердичівського погляду», засновником і видавцем якого у вихідних даних значиться ТОВ «Турплюстранс». І наклади приватна газета вказує в півтора рази більші. І рубрики тут гострі («Закутки міста та району»), і в інтернеті «…Погляд» з 2010 року.

Можна було б сказати: «Бердичів не залишиться без місцевої інформації». До того ж, у місті з 2005 року виходять ще й приватні «Бердичівські новини» (вказують 5000 примірників накладу), рекламно-інформаційний «Бердичів» з тиражем 10000. Отже, конкуренція наявна.

Але варто поділитися й застереженнями. Якщо інституції місцевої влади й місцевого самоврядування відкрито значаться в засновниках, то аналіз контенту 9 незалежних видань Житомирщини наводить на думку про те, що у них не зовсім ті власники, які названі у вихідних даних. Про це конкретніше ми поговоримо далі, аналізуючи газети Коростеня й Новоград-Волинського.

Об’єктивність, баланс думок, відокремлення фактів від оціночних суджень – дотримання цих та інших журналістських стандартів не завжди притаманне й незалежним газетам. Респект «Бердичівському погляду» за те, що насмілився подати голос проти голови облради Анжеліки Лабунської, але три (!) шпальти газети, надані вчителеві фізкультури для статті «Послевкусие виборов – 2015, или Ход конем по-бердичевски», примусили замислитися: а що ж за цим криється? Як читач (а автор уважно передивилася всі останні номери), не відчула відстороненості газети від політичної боротьби, що й нині продовжується в Бердичеві.

Нещодавно відбулося перше засідання суду за позовом Лабунської до автора й газети, і я бажаю колегам виграти. В будь-якому разі судовий розгляд додасть газеті популярності. Читачам же доведеться добиратися до суті того, що відбувається в місті, самотужки, вивчаючи одночасно різні джерела.

КОРОСТЕНЬ. Це красиве місто (64,9 тис. населення) багате не тільки на природні й історичні пам’ятки, а й на місцеві медіа. Комунальне підприємство Коростенської міської ради «Творче об'єднання „Коростеньмедіа”» об’єднує кілька друкованих видань: газети «Іскоростень» (засновник міськрада), «Вечірній Коростень» (у вихідних даних – благодійна вільна газета), «Древлянський край» (засновники – райрада і трудовий колектив), діловий рекламно-інформаційний тижневик «Приватна газета»(ПП Стужук), інформаційно-політичний тижневик «Нова доба» (райрада і РДА). Крім того, в Коростені виходять (виходили?) «Древлянська столиця» (засновник Олег Головійчук), рекламно-інформаційна безкоштовна «Наш Коростень» (засновник і шеф-редактор – Віталій Науменко).

Приватні газети, на перший погляд, суто партійно-виборчі проекти, розповсюджуються безкоштовно, і оскільки за 2016 рік обов’язкових примірників не надсилали, то, можливо, припинили вихід. Однак за потреби завжди можуть його поновити. Подібні проекти – проблема для видавців, які працюють на постійній основі, бо привчають читача до «халяви».

Що ж стосується об’єднаних в одній упряжці «Коростеньмедіа» газет з різними засновниками, то у зв’язку з прийняттям закону про реформування комунальних ЗМІ доведеться пошукати нестандартних рішень. Втім, це тема для іншої статті.

До речі, на Житомирщині взагалі багато оригінального в засновництві. Окрім традиційних рай(міськ)рад, райадміністрацій та трудових колективів, є ще й первинні чи районні журналістські організації, або творчі колективи редакцій.

НОВОГРАД–ВОЛИНСЬКИЙ (56,2 тис. населення). «Лесин край» - з тих комунальних (засновники рай- і міськрада, РДА, трудовий колектив редакції) міськрайонок, за які можна не турбуватися – мають вижити у вільному плаванні.

Хоча конкуренти у газети вже сьогодні наявні. Яскравий «Час Полісся» (засновник – ТОВ «Газета «Час Полісся») з накладом до 15 тисяч примірників, а ще створена ніби за її лекалом «Час плюс» і зареєстровані в 2014-му «Поліські новини». Назвати ці проекти партійно-виборчими важко, бо це дійсно повноцінні загальнополітичні видання, в них чимало читабельних матеріалів, про що свідчать вже заголовки й рубрики «Куди подітися переселенцю», «На Полісся наступає свинячий грип», «Кримінал», «Пригоди», програма 27 каналів ТБ тощо.

Однак нардеп Володимир Литвин, обраний по одномандатному округу №65 (включає: місто Новоград-Волинський, Баранівський, Ємільчинський, Новоград-Волинський, Червоноармійський райони) на шпальтах «Часу Полісся», «Поліських новин» - постійний гість, буквально кожен його крок фіксується. Інтерес видань поширюється і на всі райони, що входять до округу Литвина.

Щодо нардепів. Їх полюбляють і місцеві комунальні видання. Наприклад, Віктор Развадовський (його округ №67 включає Житомирський, Любарський, Романівський, Чуднівський райони) в міській газеті «Чуднівська фортеця» майже щономера.

А нардеп Володимир Арешонков (округ №64 включає місто Коростень, Коростенський, Лугинський, Овруцький, Олевський райони) – герой місцевих медій: і про політику розповість, і про роботу на благо виборців відзвітує. Треба, звичайно, розповідати читачам про те, чим займається їхній обранець, бажано тільки не в жанрі одописців. При ліміті паперу чи варто стільки місця виділяти нардепам? І закон до цього не зобов’язує. Втім, можливо, депутати власним коштом оплачують і цілі видання, й сторінки в традиційних місцевих медіа?

Ніби на різних планетах

Читаєш комунальні міськрайонки Житомирщини, й виникає дивне відчуття: ніби побував не в різних районах однієї області, а на різних планетах. Скажімо, з «Малинських новин» дізнаємося про купу проблем, що нині хвилюють мешканців району. Порівнюючи зі своїм життям, відчуваєш близькість тематики: наша українська реальність від географії мало залежить.

Зате, скажімо, в «Житті Чуднівщини» і в Черняхівському «Новому житті», та й в переважній більшості комунальних ЗМІ – тиша й благодать.

Чи ж читають їх узагалі? У вихідних даних «Життя Чуднівщини» з номера в номер повторюється банальна граматична помилка (районна адмініСТація), і ніхто досі не дочитався.

Переважна більшість районок – тижневики. Зрозуміло, не від хорошого життя. Дивно, що деякі («Перемога» з Попільні, овруцька «Зоря») виходять двічі на тиждень, адже практично конче потрібної саме сьогодні інформації вони не дають. Хоча тут важливим може бути вплив читацької звички отримувати газету двічі, бо тиражі цих газет як для районок непогані («Перемога» у 2015 мала 4452 прим., «Зоря» у 2016 – 6539).

Вже доводилося писати про те, що життя регіонів у викладі комунальних ЗМІ уявляється як низка свят, засідань та інших заходів. Нудний офіціоз… Чи уявляють газетярі, що розповідь про діяльність місцевої влади можна зробити цікавішою за детектив або «мильний» серіал? Адже читачам цікаво було б знати, хто з чиновників й скільки заробляє, кому надається допомога й виділяється земля, які інтереси стоять за тим чи іншим рішенням. Так, до цих питань складно навіть наблизитися. Однак можливо.

Це доводить приклад «Малинських новин» (засновники – райрада і трудовий колектив). На 26,6 тис. населення тираж 6970 прим. Практично кожна сім’я передплачує газету. Додамо: при цьому на медіаринку району вже понад 10 років працює й міжрайонний загальнополітичний інформаційний тижневик «Соборна площа». Чому ж читачі віддають перевагу «Малинським новинам»?

«МН» одні з небагатьох виходять двічі на тиждень (4А3 в середу й 8А3 – в суботу). І для цього видання такий варіант виправданий, тому що воно подає багато оперативного місцевого матеріалу. Додамо – дуже гострого матеріалу. Гострого не за фразеологією, а за фактурою й аналітикою.

І ще одна дуже важлива особливість, притаманна газеті: переважна більшість публікацій ініційована читачами. На жаль, подібні контакти з читачами – рідкість в локальних ЗМІ не тільки Житомирщини.

Регулярними є рубрики «Ваш лист», «Крик душі», «За листами читачів». Ось картина сьогодення на сторінка «МН»: «Дайте хоч січкарню, яка відрізала мені руку», «Де купити штани по зарплаті», «Малинчанам знову відключили тепло», «Що шукає поліція на цьому світі, не знайде й на тому», «На Київ містян возить компанія з російським капіталом»… Цитувати можна ще багато. І порівнюючи із заголовками деяких інших районок на кшталт «влада пообіцяла» чи «вжиті необхідні заходи», мимоволі робиш висновки, що це не в Малині так погано, а кругом так добре, це у газетярів з інших районів аберація сприйняття дійсності.

Дехто так і пише: «Наша газета буде спрямована виключно на позитив» («Древлянська столиця», Коростень). Що ж, підходи можуть бути різними, але, мабуть, не налаштованість на позитив чи негатив має стати принципом газетярів. Найголовніше – почути людей.

Цікаве порівняння: практично в усіх газетах високопосадовці й депутати вітають читачів з різними святами на першій шпальті. Малинські газетярі на відкриття номера ставлять тільки найактуальніше. А вітання (куди ж від них подінешся!) – на… останній сторінці.

Чи глибоко «копають»?

Зважаючи на небагаті, прямо скажемо, можливості локальної преси, чи маємо право вимагати від неї хоча б якоїсь аналітики? У районок обмаль гонорару, немає під рукою місцевих експертів-оракулів. Однак проблеми територій теж потребують аналізу.

Спроби такого аналізу районки намагаються робити. На жаль, не так часто й не так успішно, але аналітичне письмо не є чимось непритаманним національній школі журналістики.

Скажімо, ті ж «Малинські новини» наполегливо розробляють тему, неодноразово повертаючись до неї, як це сталося з проблемою реформування медицини («Чи буде у Малині госпітальний центр?», «Малинчани збирають підписи за лікарню, а лікарі збирають благодійну дань», «П’ятнадцять молоточків невропатолога»).

Інтернет, ТБ забиті сюжетами й статтями про нелегальний видобуток бурштину. Житомирщина – серед тих регіонів, де він процвітає. Що ж у місцевій пресі? Практично нуль за останній час. Аж ось сюжет в олевській газеті «Зорі над Убортю» (непоганій, до речі, газеті – 4500 прим. накладу) «Природа на вівтарі жертвоприношення», на першій шпальті, з великим і виразним фото. Та що ж послужило інформаційним приводом? В районі створили міжвідомчу робочу групу, яка нарешті вирішила подивитися на те, що відбувається в лісі. З ними поїхав і журналіст. Дозвольте не повірити в те, що до цього часу ні місцевій владі, ні місцевим журналістам не було відомо про нелегальний видобуток. Чому ж мовчали?

Ще приклади. В «Іскоростені» друкують читацький лист з приводу підвищення з 1 січня 2016 року тарифів на водопостачання в Коростені «Почорніли українці від біди». Читач має право на емоції, але ж редактор, журналісти зобов’язані розібратися в ситуації й роз’яснити її людям. Звичайно, простіше, легше й безпечніше критикувати владу «взагалі», уряд, парламент і президента, ніж міський водоканал чи комунгосп. А між тим варто було пошукати в інтернеті хоча б постанову Кабміну «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги» й зрозуміти, що розрахунки виконуються на місці й лише затверджуються «нагорі». То, можливо, якісь витрати, що їх дописали у собівартість коростеньські комунальники, можна було б урізати?

Центральну владу варто і є за що критикувати, однак це не означає, що місцеву треба відводити від критики.

Та й не в критиці сенс. Головне – розібратися в суті проблем.

Автор пригадує, як ще задовго до страшних подій на Донбасі вивчала публікації місцевих газет. Впадало в око, як бездумно ставилися журналісти до оцінки ситуації по лінії «центр-регіони». Нікому тоді не спало на думку, що догідливе цитування місцевих начальників, які свої промахи перекладали на «Київ», призведе до таких наслідків.

ВИСНОВКИ

На медіатеренах Житомирщини вже вимальовується конкурентне середовище, однак існує небезпека в тому, що часто нові медіа створюються не для бізнесу, а як закамуфльовані піар-проекти, отже, їхній вихід можуть припинити, якщо потреба в піарі відпаде. Таким чином, знищивши шляхом конкуренції традиційні локальні ЗМІ, вони можуть залишити територію взагалі без інформаційного забезпечення місцевим продуктом.

Міськрайонні комунальні газети на Житомирщині, як і скрізь, дуже різні за тиражами, рівнем підготовки, якістю контенту. Як різні й райони: Коростишівський – 25,9 тис. населення, а Попельня – 5,9. Отже, однакових підходів не може бути. Можливо, комусь доведеться об’єднатися у міжрайонні видання, та цей процес влада має якось регулювати.

Багатьом комунальним газетам при реформуванні доведеться кардинально змінити принципи роботи, а саме – перейти на обслуговування читача, вивчати його запити й інтереси. Читач має стати головною особою, барометром, за яким редакція звірятиме свої дії та плани.

Доведеться змінити й підходи до новинарної політики. Засідання, звіти, заходи, одним словом, «паркет» замінити на події, що реально впливають на життя громади.

Локальна преса – не просто добірка місцевих новин і роз’яснень. Читач жадає аналітики, хоче досконально розібратися в хитросплетіннях провінційної політики.